Постанова 4857 № 380/7820/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 серпня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/7820/21 пров. № А/857/9335/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючого судді Судової-Хомюк Н.М., суддів Носа С.П., Сеника Р.П. за участі секретаря судового засідання Хабазня Ю.Є., представника позивача: Ощипок О.З. представника відповідача: Пержола А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17 травня 2022 року у справі № 380/7820/21 за адміністративним позовом Громадянина Республіки Казахстан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання до вчинення дій, суддя в 1-й інстанції Крутько О.В., час ухвалення рішення 11 год. 59 хв. місце ухвалення рішення м. Львів, дата складання повного тексту рішення 25.05.2022,- В С Т А Н О В И В: Громадянин Республіки Казахстан ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області, Державної міграційної служби України, у якому з врахуванням уточнень заявлено наступні позовні вимоги: визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №105-21 від 16.04.2021 року про відмову у визнанні громадянина Республіки Казахстан біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Республіки Казахстан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства; визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Львівській області в частині не роз`яснення позивачу причин відмови та порядку оскарження рішення. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що громадянин Республіки Казахстан ОСОБА_1 , маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також побоюючись систематичного порушення прав людини, залишив та не може повернутись до країни походження Республіки Казахстан. Позивач покликається на те, що у своїй заяві-анкеті він вказував, що є активним членом організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в Республіці Казахстан. За участь у цій організації він неодноразово був ув`язнений, в зв`язку з цим, позивач побоюється переслідувань у вигляді кримінального переслідування у випадку повернення до Казахстану. В Україні позивач подав до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області належним чином оформлену та обґрунтовану заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 19.04.2021 позивач отримав повідомлення відповідача- 1 за № 12 від 26.04.2021 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 105-21 від 16.04.2021. Позивачу відмовлено на підставі відсутності умов, передбачених п.п. 1 і 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 17 травня 2022 року Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання до вчинення дій задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України України №105-21 від 16.04.2021 року про відмову у визнанні громадянина Республіки Казахстан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Казахстан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В задоволенні інших вимог відмовлено. З висновками суду першої інстанції не погодився відповідач Державна міграційна служба України, у апеляційній скарзі зазначається про невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи. Зокрема, апелянт вказує про порушення позивачем строків звернення за захистом, відсутність доказів на підтвердження заяви про переслідування та притягнення до кримінальної відповідальності за участь у партії « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». На думку апелянта вказані обставини не спростовані судом першої інстанції. Просять апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, в задоволенні позовних вимог відмовити. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити а оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Свої висновки суд апеляційної інстанції обґрунтовує наступним. Громадянин Республіки Казахстан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебуваючи на території України з 05.03.2020 року, прибувши з території Республіки Туреччина 05.03.2020 року в подальшому звернувся з заявою до Головного управління ДМС у Львівській області від 07.10.2020 року про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням ДМС України від 16.04.2021 № 105-21 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року №649, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні. 19.04.2021 позивач отримав повідомлення відповідача 1 № 12 від 26.04.2021 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 105-21 від 16.04.2021. Позивач не погодився з діями (рішеннями) відповідачів та звернувся до суду з цим позовом. Оцінюючи підстави звернення з позовними вимогами , суд першої інстанції прийшов до висновку, що основною причиною звернення за захистом в Україні у позивача є цілком обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв`язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», у зв`язку з чим він був вимушений покинути Республіку Казахстан, де заборонена діяльність цієї організації та ведуться кримінальні переслідування за участь у цій організації. На думку суду першої інстанції, Державною міграційною службою України необґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Суд першої інстанції визначив, що відповідач не надав належної оцінки обставинам та доводам позивача щодо переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, як особа, яка були змушена залишити країну походження внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, тривалого ув`язнення через участь у забороненій на території Республіки Казахстан партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Висновки колегії суддів апеляційної інстанції наступні. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Згідно із п. п. 1 та 13 ч. 1 ст.1 вказаного Закону: - біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; - особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» довідка про звернення за захистом в Україні - це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов`язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України. Частиною 7 ст. 7 вказаного Закону встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. За змістом ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи. Частиною 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п. 1 чи п.13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Частиною 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Виходячи зі змісту ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Термін «біженець» означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань (підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 далі - Конвенція). За правилами частини 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами (далі - Директива): обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. За змістом пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані передусім самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. На підставі позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. У такий спосіб, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. За правилами частини 2 статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. До того ж, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця або надання додаткового захисту. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Згідно з частиною 3 статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування. Також, слід зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Отже, особа, яка шукає притулку, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час. З матеріалів особової справи позивача встановлено, що причиною його виїзду з країни громадянської належності стало можливе кримінальне переслідування на території Республіки Казахстан через його участь в забороненій на території вказаної країни партії «Хізб ут-Тахрір» . Суд апеляційної інстанції встановив, що у заявника зберігається національний паспорт, який не долучено до матеріалів особової справи при зверненні з заявою про визнання біженцем, або особою, що потребує додаткового захисту. З огляду вимоги позивача, у спірних правовідносинах є два ключових аспекти, а саме кваліфікація переслідування за політичними та релігійними мотивами. Як вбачається із змісту заяви, матеріалів співбесіди, адміністративного позову, переслідування позивача за релігійними мотивами проявлялося у порушенні кримінальної справи проти нього. Звинувачення полягали у факті членства особи у забороненій партії на території країни громадянської належності відповідно до національного законодавства, що підтверджується додатковим протоколом співбесіди. Свобода думки, совісті і релігії, закріплена у статті 9 Конвенції, є однією з підвалин «демократичного суспільства» у розумінні Конвенції. Стаття 9 § 1 Конвенції містить два аспекти, котрі стосуються, відповідно, права мати переконання і права його сповідувати: a) право мати будь-яке переконання (релігійне чи ні) у своєму серці і не змінювати релігію або переконання. Це право є абсолютним і безумовним; держава не може в нього втручатись, наприклад, наказуючи особі, у що вона має вірити, або вживаючи заходів, спрямованих на примусову зміну переконань (рішення ЄСПЛ «Ivanova v. BULGARIE», App 52435/99, 12 april 2007); b) право сповідувати своє вірування самому і приватно, а також практикувати його в громаді з іншими особами або прилюдно. (див. рішення ЄСПЛ EWEIDA and others v. THE UNITED KINGDOM, App.№ 48420/10, 59842/10, 51671/10 and 36516/10, 15 January 2013 § 80). Матеріали справи не містять інформації щодо обмеження позивача сповідувати своє вірування за наведеними вище аспектами у країні походження, оскільки 70 % населення Республіки Казахстан сповідує іслам. Відповідно до приписів 81 Настанов з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН - переслідування за «політичними мотивами» не завжди можливо встановити причинний зв`язок між вираженими поглядами та відповідними нормами, від яких страждає або від яких побоюється прохач. Такі важелі рідко застосовуються безпосередньо у зв`язку з політичними переконаннями відповідною мірою, від яких страждає або побоюється прохач. Частіше ці міри приймають вид санкцій за начебто злочинні дії проти існуючої влади. Тому необхідно з початку з`ясувати політичні переконання прохача, які є причиною його поведінки та встановити факти, котрі призвели чи можуть призвести до наслідків, яких побоюється прохач. Відповідно до приписів статті 2 Закону України «Про політичні партії» від 5 квітня 2001 року № 2365-III, політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об`єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Організація «Хізб ут Тахрір аль Ісламі», належність до якої відносить себе позивач, не має відповідної реєстрації, а отже не може вважатись політичною партією в розумінні чинного законодавства, яка здійснює законну політичну діяльність в Україні. Також слід зауважити, що Європейський суд з прав людини своїм рішенням у справі KASYMAKHUNOV AND SAYBATALOV v. RUSSIA, App. 26261/05 and 26377/06, від 14 березня 2013 року постановив, що цілі, у тому числі і політичні, «Хізб ут-Тахрір» явно суперечать цінностям Конвенції ( див. пункти 106 -113 згаданого рішення). Крім цього, слід враховувати, що згідно п. 5 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Натомість, як встановлено судами, позивач разом зі своїми неповнолітніми дітьми прибув в Україну 05.03.2020 року з території Республіки Туреччина. Лише 07.10.2020 року позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС у Львівській області, чим порушив встановлений ч.1 ст. 5 Закону 5-денний строк звернення до органу міграційної служби із відповідною заявою. Колегія суддів враховує, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Правові висновки аналогічного змісту викладені Верховним Судом, зокрема, в постанові від 16.02.2018 у справі №825/608/17, у постанові від 11.10.2018 у справі №815/1892/17. Враховуючи, що органом міграційної служби не встановлено обґрунтованих обставин, які б давали підстави для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на встановлені обставини судом апеляційної інстанцій та зазначене правове регулювання, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог Суд надає правову оцінку доводами апеляційної скарги виключно в частині позовних вимог щодо відмови у наданні статусу біженця. За змістом пунктів 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Відповідно до позиції Управління Верховного комісару ООН у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальним правовим принципам доказового права обовязок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Отже, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Варто вказати, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали, надані позивачем, не свідчать про його переслідування саме за критеріями віросповідування або політичних переконань. З огляду на викладене, враховуючи положення стаття 317 КАС України суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, що має наслідком скасування рішення суду першої інстанції та відмову у задоволенні позовних вимог. Керуючись ч. 3 ст. 243, статтями 241, 308, 310, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17 травня 2022 року у справі № 380/7820/21 скасувати та прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог Громадянина Республіки Казахстан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання до вчинення дій - відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк судді С. П. Нос Р. П. Сеник Повне судове рішення складено 11 серпня 2022 року