Постанова 4857 № 380/19283/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/19283/21 пров. № А/857/11497/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючого судді Судової-Хомюк Н.М., суддів Онишкевича Т.В., Сеника Р.П., за участі секретаря судового засідання Лутчин А.М., представник позивача: не з`явився представник відповідача: не з`явився розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 червня 2022 року у справі № 380/19283/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України у Львівській області про визнання протиправними дій та зобов`язання до вчинення дій, суддя в 1-й інстанції Сподарик Н.І., час ухвалення рішення 16 год. 14 хв., місце ухвалення рішення м. Львів, дата складання повного тексту рішення 30.06.2022,- В С Т А Н О В И В : До Львівського окружного адміністративного суду була подана позовна заява ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина Азербайджанської республіки до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області з вимогами: - визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ДМС у Львівській області від 20.07.2021 №126 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати ГУ ДМСУ у Львівській області оформити документи для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позовні вимог обґрунтовані тим, що наказом Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 20.07.2021 №126, позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач зазначає, що підставою для звернення до відповідача з відповідною заявою було те, що він зазнавав переслідування зі сторони влади Азербайджанської Республіки за участь в мирних мітингах, тому в подальшому побоюється стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання та політичних переконань. Позивач не погоджується з рішенням відповідача, вважає його незаконним, необґрунтованим, постановленим без повної, всебічної та об`єктивної перевірки наведених позивачем фактичних обставин справи. Позивач зазначив, що є членом організації «Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі», яка є ісламською релігійно-політичною організацією, не пов`язаною з тероризмом. Крім цього, зазначив, що йому не було відомо про факт перебування у розшуку, жодних злочинів не вчиняв, порушення кримінальної справи пов`язує з його політичною діяльністю у вищевказаній організації. На переконання позивача відповідачем не дотримано процедури всебічного вивчення перевірки та оцінки наданих шукачем відомостей у відповідності до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Наведені підстави, на думку позивача, обґрунтовують протиправність наказу ГУ ДМС у Львівській області від 20.07.2021 №126 про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26.06.2022 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії відмовлено повністю. З висновками суду першої інстанції не погодився позивач, інтереси якого представляв в суді першої та апеляційної інстанції адвокат Богуш І.М. ( угода про надання правової допомоги від 31.03.2021року, т.1 а.с.12-17). Апелянт вважає рішення незаконним і необґрунтованим, оскільки в порушення вимог п.1.п.2 ч.1 ст.317 КАС України судом першої інстанції допущено неповне з`ясування обставин справи, мотивувальна частина оскаржуваного рішення не містить мотивів відхилення доказів, наведених стороною захисту. Просить задовольнити апеляційну скаргу, скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Щодо клопотання представника апелянта ОСОБА_1 адвоката Богуша І.М. про відкладення розгляду справи, колегія суддів вважає, що таке не підлягає до задоволення, оскільки долучені до клопотання примірники повісток про виклик у судові засідання до Львівського апеляційного суду містять інформацію про дату та час призначених до розгляду справ, котрі не були охоплені часом вказаної справи, що була призначена до розгляду в приміщенні Восьмого апеляційного адміністративного суду на 18 жовтня 2022 року об 11 годині 30 хвилин. Крім того, на виконання ухвали Галицького районного суду м.Львова від 16.07.2021 року № 461/5439/21 ОСОБА_1 перебуває під домашнім арештом за вказаним місцем проживання з 22:00 години до 06:00 години наступної доби, що не перешкоджало апелянту прибути в судове засідання суду апеляційної інстанції. Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, а тому колегія суддів, відповідно до ч.4 ст.229 КАС України, вважає за можливе провести розгляд справи без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області направило відзив на апеляційну скаргу від 19.09.2022 року у якому заперечує висновки апеляційної скарги, покликаючись на те, що ОСОБА_1 проживаючи із 2019 року в Україні, позивач жодного разу не звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Звернення із заявою по завершенні відповідних термінів свідчить про відсутність в позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань і мотивом його звернення є уникнення від кримінальної відповідальності за вчинені злочини на території Азербайджанської Республіки. Вважають, що позивачем не надано жодних доказів про приналежність до діяльності політичної організації «Хізб ут-Тахрір» в Азербайджанській Республіці. На переконання відповідача, аналіз поведінки позивача вказує на зловживання ним процедурою надання захисту в Україні, що в сукупності вказує на відсутність потреби останнього саме у захисті та на звернення до міграційної служби лише з метою уникнення кримінальної відповідальності на території Азербайджанської Республіки. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку. Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 є громадянином Азербайджанської Республіки. Народився в м. Ширван Азербайджанської Республіки, національність - азербайджанець, сповідує іслам, розлучений, освіта - середня. Рідна мова - азербайджанська, володіє російською мовою. Від попереднього шлюбу має двох дітей, які проживають в Азербайджані. Паспортний документ НОМЕР_1 . До виїзду з Азербайджанської Республіки проживав у м. Баку, з країни походження виїхав в 2019 році. В Україні проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана адреса зазначена у заяві анкеті від 01.07.2021 року, проте, в ухвалі Галицького районного суду м.Львова від 16.07.2021 року у справі № 461/5439/21 щодо зміни запобіжного заходу ОСОБА_2 підтверджено нову адресу проживання: АДРЕСА_2 . 31.03.2021 в порядку ст.ст. 208, 582 КПК України затримано ОСОБА_1 , який розшукується компетентними правоохоронними органами Азербайджанської Республіки для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 182.4 КК Азербайджанської Республіки. Згідно листа Служби Безпеки України від 07.06.2021 №62/5/2-2073 ОСОБА_1 прибувши в Україну, вступив до складу одного із злочинних угрупувань, що діє на території регіону та спеціалізується на вчиненні злочинів насильницького характеру, пов`язаних з вимаганням грошових коштів, примушування до виконання або невиконання цивільно-правових зобов`язань, розбійними нападами, грабежами тощо. Станом на 07.06.2021 ОСОБА_1 знаходився під екстрадиційним арештом відповідно до ухвали слідчого судді Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01.04.2021 до надходження запиту про його видачу компетентним органам Азербайджанської Республіки, де він обвинувачений в скоєнні злочину передбаченого ст. 182.4 КК Азербайджанської Республіки. 01.07.2021 позивач особисто звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області, в якій просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки в Азербайджанській Республіці його переслідують правоохоронні органи за участь в мирних мітингах проти влади країни та корупції в органах самоврядування. 01.07.2021 в приміщенні ВЗПШ та СІ Г ГУ ДМС у Львівській області проведено з позивачем співбесіду, що підтверджується протоколом співбесіди від 01.07.2021 справа №2021 LV0006. Згідно листа Головного управління Національної поліції у Львівській області сектору міжнародного поліцейського співробітництва від 09.07.2021 №1209/33/Y-2021, позивач значиться в розшуку каналами Генерального Секретаріату Інтерполу з метою арешту та подальшої екстрадиції, дата оголошення в розшук 07.12.2020, країна ініціатор розшуку - Азербайджанська Республіка. За результатами попереднього розгляду письмової заяви позивача, головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ОСОБА_3 , на підставі заяви-анкети, співбесіди, інформації по країні походження заявника складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.07.2021 справа №2021LV0006. Відповідно до вказаного висновку, заявником не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, не надав аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, не повідомив будь-яких відомостей щодо наявності загрози життю чи здоров`ю йому або членам його сім`ї. Головним управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області 20.07.2021 прийнято наказ №126 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким відмовлено в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Азербайджанської Республіки Валієву ОСОБА_4 . Не погодившись з наказом №126 від 20.07.2021, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою. Висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог обґрунтовані тим, що протоколом проведеної співбесіди 01.07.2021 року позивач надав нечітку та непослідовну інформацію стосовно акцій протесту, зокрема не вказував щодо їхньої кількості та часу проведення, в яких він нібито приймав участь під час проживання в Азербайджані, особа не володіє інформацією про статутні цілі політичної партії, її керівників, конкретні періоди участі у діяльності вказаної організації. Жодних належних доказів на підтвердження власної участі в мітингах, затримання співробітниками правоохоронних структур Азербайджану із застосуванням тортур, нелюдського або такого, що принижує його гідність, поводження чи покарання, позивачем ані до міграційної служби, ані до суду не надано. Суд першої інстанції також зазначив, що позивач безперешкодно прибув в Україну із країни громадянського походження на підставі паспорта громадянина Азербайджану, що є доказом відсутності політичного переслідування. Жодних перешкод у виїзді з країни у позивача не було, і періодичні повернення до своєї країни теж свідчать про відсутність про політичні переслідуванні. З`ясовуючи паспортні відомості, суд першої інстанції встановив, що позивач упродовж 2019 року неодноразово перетинав кордон Азербайджанської Республіки (а.с. 36-37). Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов`язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника. При з`ясуванні обставин протоколу співбесіди з позивачем, судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 розуміє російську мову, переклад не потрібен, під час проведення співбесіди позивач скористався правом на присутність адвоката (т.ІІ а.с. 79). На думку суду першої інстанції ОСОБА_1 не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки до вказаної особи не застосовуються умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні. Суд першої інстанції прийшов до висновку, що наказ ГУ ДМС у Львівській області від 20.07.2021 №126 про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією, та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення, а тому у задоволенні позову слід відмовити. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції провів належне з`ясування обставин справи, детально проаналізував обставини проведення співбесіди щодо визнання заявника біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту в контексті вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Частиною другою статті 19 Конституції України від 28.06.1991 № 254к/96-ВР визначено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (надалі - Закон № 3671-VI). Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671-VI, апеляційний суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Так, Законом України від 21.10.1999 № 1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН). Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Отже, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону № 3671-VI. За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом. Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884 (далі - Правила №649). Згідно з пунктом 4.6 Правил №649 у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 15), з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень (додаток 16). Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Як з`ясовано судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, прибувши до України у 2019 році, позивач лише 01.07.2021 звернувся з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до відповідача, у якій заявник повідомив про те, що підтримує опозиційну політичну партію «Мусават», членом якої він є з 2003 року. З матеріалів особової справи позивача встановлено, що позивач повідомляв Головне управління ДМС у Львівській області про те, що брав участь у мітингах в Азербайджані проти влади диктатури і путінських людей, без додаткових уточнень щодо дати та місця проведення таких заходів, особистої ролі заявника, яку ідею партія підтримує не знає, чи проводилися пошуки з моменту виїзду його не знає, яка періодичність мітингів не пам`ятає. Крім цього, під час співбесіди, як зазначалось вище, повідомив, що є членом політичної партії «Мусават», однак у позовній заяві та в ході розгляду справи позивачем та його представником зазначалось про приналежність ОСОБА_1 до політичної партії «Хізб ут-Тахрір», однак на підтвердження вказаного у поданих позивачем документах не має жодної згадки чи посилання про таку приналежність, як і не подано будь-яких підтверджуючих доказів про заборону діяльності партії «Хізб ут-Тахрір» в Республіці Азербайджан та переслідування її членів за участь у ній. Зважаючи на розділ 2 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, за результатами проведеної з позивачем співбесіди, матеріалами справи підтверджується про те, що твердження позивача щодо небезпеки, яка нібито загрожує йому на Батьківщині, є повністю безпідставними, і не мають реального підґрунтя, оскільки позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації. Ним не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування, як і не надано доказів на підтвердження того, що він зазнавав переслідування в країні походження. Крім того, відповідно до статті 6 Закону особа, яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Такий самий принцип викладений у Статті 1 F(b) Конвенції про статус біженців 1951 року. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що спірне рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питань про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, були прийняті відповідачем на стадії попереднього розгляду заяв позивачів, яка передбачена статтею 8 Закону № 3671-VI. На стадії попереднього розгляду за поданою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту можливе прийняття двох видів рішень - рішення про оформлення або рішення відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Ці рішення приймаються на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Відмова в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на попередній стадії приймається виключно в тому випадку, якщо заява є очевидно необґрунтованою, тобто в якій взагалі відсутні посилання на існування у заявника побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, і які можуть бути оцінені як підстави для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також у випадку, коли заявник видає себе за іншу особу, або повторно звертається із аналогічною заявою вже після того, як йому вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України (№ 4909/04)»: згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також, згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. З врахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що мотиви викладені у апеляційній скарзі є необґрунтованими, апелянтом не наведено жодного доказу щодо порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись ч.4 ст.229,ч. 3 ст. 243, ст.ст. 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 червня 2022 року у справі № 380/19283/21 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк судді Т. В. Онишкевич Р. П. Сеник Повне судове рішення складено 25 жовтня 2022 року