Постанова 4805 № 296/10859/16-ц

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №296/10859/16-ц Головуючий у 1-й інст. Адамович О. Й. Категорія 3 Доповідач Миніч Т. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 серпня 2022 року Житомирський апеляційний суд в складі: головуючого судді: Миніч Т.І. суддів: Трояновської Г.С., Павицької Т.М. секретаря судового засідання Кузьменко А.О. з участю сторін розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Житомирі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 18 січня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Адамовича О.Й. у цивільній справі № 296/10859/16 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Корольовський ВДВС м. Житомира Головного територіального управління юстиції у Житомирській області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про поділ майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, - в с т а н о в и в: У грудні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом. З урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просила поділити майно, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частину будівлі складу хлору літера Р та будівлі гаража, площею 217,6 кв.м, вартістю 194 871 грн; 1/2 частину будівлі тепловозного депо, площею 103,0 кв.м, вартістю 146 370 грн; 1/2 частину будівлі артсвердловини літера К-1, площею 8,0 кв.м, вартістю 48 129 грн, які розташовані у АДРЕСА_1 ; на 1/2 частину 5/100 часток нежитлової будівлі (приміщення контори) за адресою: АДРЕСА_1 , площею 68,4 кв.м, вартістю 114 426 грн, 1/2 частину будівлі магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , площею 175 кв.м, вартістю 352 295 грн. та зняти арешт з належної їй частки у вказаному майні, який був накладений Корольовським ВДВС м.Житомира Головного територіального управління юстиції у Житомирській області. В обґрунтування поданого позову зазначала, що вона з відповідачем ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з 17 листопада 2007 року, який було розірвано рішенням Богунського районного суду м.Житомира від 02.11.2016 року. За час шлюбу за спільні кошти сторони набули вищевказане спірне нерухоме майно, право власності на яке зареєстроване на відповідача ОСОБА_1 . Також зазначала, що під час виконання рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 18 травня 2016 року про стягнення зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованості за договором позики, державним виконавцем Корольовського ВДВС м. Житомира ГТУЮ у Житомирській області накладено арешт на майно, яке належить відповідачу. Вважаючи зазначене нерухоме майно спільним сумісним майном подружжя, просила задовольнити позовні вимоги. Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 04.08.2017 позов було задоволено частково. Зокрема визнано за сторонами право власності по 1/2 частці у вказаному вище майні. У задоволенні позову щодо поділу будівлі магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , площею 175 кв. та у знятті арешту з майна відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 26.09.2017 рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 04.08.2017 в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна залишено без змін. Постановою Верховного Суду України від 18.09.2019 рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 04.08.2017 та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 26.09.2017 в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя скасовано та направлено справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 18 січня 2022 року визнано за ОСОБА_2 право власності: на 1/2 частину будівлі складу хлору літера Р та будівлі гаражу ОГЕ за адресою: АДРЕСА_1 , площею 217,6 кв.м, вартістю 194 871,00 грн.; на 1/2 частину будівлі тепловозного депо літера Щ за адресою: АДРЕСА_1 , площею 103.0 кв.м, вартістю 146 370,00 грн.; на 1/2 частину будівлі артсвердловини літера К-І за адресою: АДРЕСА_1 , площею 8,0 кв.м, вартістю 48 129,00 грн.; на 1/2 частину 5/100 частки нежитлової будівлі (приміщення контори), за адресою: АДРЕСА_1 , площею 68,4 кв.м., вартістю - 114 426,00 грн. Визнано за ОСОБА_1 право власності: на 1/2 частину будівлі складу хлору літера Р та будівлі гаражу ОГЕ за адресою: АДРЕСА_1 , площею 217,6 кв.м, вартістю 194 871,00 грн.; на 1/2 частину будівлі тепловозного депо літера ІД за адресою: АДРЕСА_1 , площею 103.0 кв.м, вартістю 146 370,00 грн.; на 1/2 частину будівлі артсвердловини літера К-1 за адресою: АДРЕСА_1 , площею 8,0 кв.м, вартістю 48 129,00 грн.; на 1/2 частину 5/100 частки нежитлової будівлі (приміщення контори), за адресою: АДРЕСА_1 , площею 68,4 кв.м., вартістю - 114 426,00 грн. Цим же рішенням стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 3 928,46 грн. У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить вказане рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. На думку апелянта, рішення суду першої інстанції незаконне та необґрунтоване, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема апелянт зазначає, що спірне майно ним придбавалось як фізичною особою-підприємцем, для здійснення підприємницької діяльності, було придбане не за спільні сімейні кошти, а за позичені за договором позики у громадянина ОСОБА_3 в розмірі 319 596 грн., що на день передачі грошей відповідала еквіваленту 40000,00 доларів США. Тому, на думку апелянта, дане майно належить йому на праві приватної власності. А сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. До такого ж висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 16 грудня 2015 року у справі №6-2641 цс 15 та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 7 жовтня 2015 року при розгляді справи №6-18976св15. Крім того зазначає, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що пояснення позивача щодо накопичення нею грошових коштів на придбання промислової нерухомості протягом останніх трьох років зі своєї заробітної плати є безпідставним, оскільки позивачу не могло бути відомо, що продавець майна буде реалізовувати це майно. Притому, що реалізація спірного майна відбулась в процесі банкрутства підприємства. Також, на думку апелянта, позивачкою не було надано суду банківську виписку із зарплатного рахунку, де було б видно, що ці кошти накопичувались та були разово зняті на придбання спірної нерухомості. Крім того, апелянт вважає, що суд першої інстанції безпідставно посилається на нотаріальні заяви позивачки, оскільки Верховний суд при перегляді цієї справи відхилив посилання першої та апеляційної інстанції на нотаріальні заяви позивачки як належні докази походження грошей та підставу задоволення позову. Враховуючи, що попередні рішення судів було скасовано лише в частині задоволення позовних вимог, суд не вбачає необхідності досліджувати правовідносини сторін в частині позовних вимог, за якими рішення залишено без змін. Розглянувши справу в межах доводів, викладених в апеляційній скарзі, суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. З матеріалів справи вбачається, що 17 листопада 2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, який розірваний рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 02 листопада 2016 року (а.с.9,10-11 т.1). ОСОБА_1 з 03 червня 2008 року був зареєстрований як фізична особа-підприємець. 22 вересня 2009 року між Червоноармійським районним споживчим товариством, в особі голови правління Шукліна Валерія Анатолійовича (продавець) та ОСОБА_1 (Покупець) укладено договір купівлі-продажу (а.с.48 т.4). Відповідно до п.1 вказаного договору, Червоноармійське районне споживче товариство передало власність (продало), а ОСОБА_1 прийняв у власність (купив) 5/100 ід. частин нежитлової будівлі, розташованої в АДРЕСА_3 . За заявою власника відчужується приміщення контори під літерою «З». Пунктом 3 вказаного договору, цей продаж вчинено за 10010,00 грн., які покупець сплатив продавцю до підписання цього договору, згідно квитанцій: №1 від 04.03.2009 року (5010,00 грн.) та квитанція №1 від 14.03.2009 року (5000,00 грн.). 09 грудня 2011 року між Відкритим акціонерним товариством «Льонотекс» (Продавець), в особі ліквідатора Проценко Олександра Петровича та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (Покупець) укладено договір купівлі-продажу (а.с.119-121 т.1). За пунктом 1.1. вказаного договору, Продавець в порядку та на умовах, визначених цим договором, зобов`язується передати у власність (продає) Покупцеві будівлю тепловозного депо під літерою Щ, загальною площею 103,0 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а Покупець зобов`язується в порядку та на умовах визначених цим Договором, прийняти зазначений об`єкт і сплатити Продавцеві договірну ціну за нього. Відповідно до п.1.6 вказаного договору, ціна продажу об`єкта становить 29 200,00 грн. Пунктом 3.1. вказаного договору, Покупець вніс на рахунок Продавця до моменту підписання цього договору кошти в сумі 2900,00 грн., а решту грошей в сумі 26 300,00 грн. зобов`язується перерахувати на протязі десяти днів з моменту підписання цього Договору. Також 09 грудня 2011 року між Відкритим акціонерним товариством «Льонотекс» (Продавець), в особі ліквідатора Проценко Олександра Петровича та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (Покупець) укладено договір купівлі-продажу (а.с.122-124 т.1). За пунктом 1.1. вказаного договору, Продавець в порядку та на умовах, визначених цим договором, зобов`язується передати у власність (продає) Покупцеві будівлю складу хлору літера А, загальною площею 49,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а Покупець зобов`язується в порядку та на умовах, визначених цим Договором, прийняти зазначений об`єкт і сплатити Продавцеві договірну ціну за нього. Відповідно до п.1.6 вказаного договору, ціна продажу об`єкта становить 20 400,00 грн. Згідно з пунктом 3.1. вказаного договору, Покупець вніс на рахунок Продавця до моменту підписання цього договору кошти в сумі 2020,00 грн., а решту грошей в сумі 18 380,00 грн. зобов`язується перерахувати на протязі десяти днів з моменту підписання цього Договору. Крім того, 09 грудня 2011 року між Відкритим акціонерним товариством «Льонотекс» (Продавець), в особі ліквідатора Проценко Олександра Петровича та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (Покупець) укладено договір купівлі-продажу (а.с.125-127 т.1). Пунктом 1.1. вказаного договору передбачено, що Продавець в порядку та на умовах, визначених цим договором, зобов`язується передати у власність (продає) Покупцеві будівля артсвердловини літера К-1, загальною площею 8,0 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а Покупець зобов`язується в порядку та на умовах визначених цим Договором, прийняти зазначений об`єкт і сплатити Продавцеві договірну ціну за нього. Відповідно до п.1.6 вказаного договору, ціна продажу об`єкта становить 5 200,00 грн. За пунктом 3.1. вказаного договору, Покупець вніс на рахунок Продавця до моменту підписання цього договору кошти в сумі 500,00 грн., а решту грошей в сумі 4 700,00 грн. зобов`язується перерахувати на протязі десяти днів з моменту підписання цього Договору. З матеріалів справи вбачається, що 09 грудня 2011 року між ОСОБА_3 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 було укладено договір позики (а.с.130 т.1). Відповідно до п. 1 вказаного договору, Позичальник з метою купівлі будівель складу хлору, артсвердловини та тепловозного депо по АДРЕСА_1 , а також для здійснення господарської діяльності, отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові гроші в сумі 319 596,00 грн., що на день передачі грошей відповідала еквівалентові суми 40 000,00 дол. США. Факт передачі позикодавцем зазначеної суми засвідчується розпискою позичальника (а.с.129 т.1). Пунктом 2 вказаного договору сторони за цим домовились про те, що остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 09 грудня 2014 року, а при неповерненні суми позики своєчасно (тобто до 09 грудня 2014 року) позикодавець вправі буде пред`явити цей договір до стягнення в строки і у порядку, що передбачені чинним законодавством України, та вимагати при цьому повернення йому частини позики, що залишилась несплаченою, з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми (п.4 вказаного договору). На підставі рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 18 травня 2016 року з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 було стягнуто заборгованість за договором позики від 09.12.2011 року у розмірі 10 140 937,04 грн., що в еквіваленті становить 40 000,00 дол. США. (а.с.143-144 т.1). Також з матеріалів справи вбачається, що 23.02.2017 року ФОП ОСОБА_1 припинив свою підприємницьку діяльність та його знято з податкового обліку (інформаційна довідка). Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що зазначена вище спірна нерухомість є спільним майном подружжя. При цьому судом враховано, що згідно з п.4 ст.129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч.1 ст.2 ЦПК України). Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно з положеннями статті 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Згідно з положеннями статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч.1). При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (ч.2). За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ч.3). Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Згідно роз`яснень, викладених в п.п.23, 30 Постанови пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60,69 СК, ч.3 ст.368 ЦК), відповідно до частин 2,3 ст.325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини та чоловіка закріплені у статті 57 СК України. Одним з видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України). Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України. Так, згідно зі статтею 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. Отже, майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. Використання зазначеного майна одним з подружжя для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна. Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 19.02.2020 року у справі №279/6459/14-ц. Таким чином, в даному випадку саме на відповідача покладено обов`язок спростування презумпції правового режиму спільного сумісного майна подружжя. Зі змісту постанови Верховного Суду від 18 вересня 2019 року, якою скасовано судові рішення в даній справі та направлено справу на новий розгляд, вбачається, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору не надали доводам сторін належної правової оцінки, не встановили та не дослідили, чи за рахунок належних подружжю коштів придбане спірне майно, а безпідставно виходили лише з факту набуття майна за час шлюбу. Крім того, при розгляді справи суди не встановили, чи використовує вказане майно відповідач, як фізична особа-підприємець, для здійснення підприємницької діяльності, чи становлять вказані об`єкти матеріальну основу підприємницької діяльності. У разі доведення, що спірне майно, яке використовує ОСОБА_1 у підприємницькій діяльності, було придбано за спільні кошти подружжя, то воно поділу між подружжям не підлягає, а його вартість може бути врахована при поділі іншого майна подружжя або шляхом стягнення компенсації за нього. Способи та порядок поділу майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначаються статтею 71 СК України. При цьому відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-1109цс15. На виконання вказівок суду касаційної інстанції, з`ясовуючи обставини походження коштів, за які було придбане спірне майно, судом зазначено, що відповідач посилається на укладений 09 грудня 2011 року з ОСОБА_3 договір позики, за яким він як фізична особа-підприємець отримав гроші в сумі 319 596,00 грн., що на день передачі грошей було еквівалентно сумі 40 000,00 дол. США. Даючи оцінку вказаним доводам, суд цілком обгрунтовано та об`єктивно врахував, що загальна вартість придбаного 09.12.2011 р. майна за адресою: АДРЕСА_1 , становить 54 800 грн. При цьому частина коштів була внесена на рахунок продавця раніше, тобто, до укладання договору позики. Крім того, з наданих позивачем відомостей з Пенсійного фонду України про розмір своїх доходів за період перебування в шлюбі до дати придбання майна, вбачається, що вказана сума є співмірною із загальною вартістю такого майна. Разом з тим, загальна сума позики становила 319 596 грн., що є значно більшою від ціни договорів. За умовами договорів купівлі-продажу кошти сплачувалися у безготівковій формі на рахунок продавця, однак будь-яких доказів зарахування позичених коштів на розрахунковий рахунок з подальшим перерахуванням коштів на рахунок продавця не надано. Відповідачем як фізичною особою-підприємцем не надано, доказів відкриття будь-якого рахунку на своє ім`я для здійснення підприємницької діяльності. З урахуванням наведеного вище, а також виходячи з того, що при укладанні договорів купівлі-продажу майна за адресою: АДРЕСА_1 позивачем була надана нотаріально завірена заява про те, що кошти є спільною власністю подружжя, суд обгрунтовано вважав, що відповідачем не спростовано презумпції правового режиму спільного сумісного майна подружжя та не доведено, що саме позичені кошти є набутими від підприємницької діяльності та використанні при купівлі спірного майна. Зазначені угоди є чинними та жодною із їх сторін не оспорені. Оцінюючи в порядку, визначеному ст.89 ЦПК, надані сторонами докази та пояснення, суд правомірно не взяв до уваги посилання представника відповідача в тій частині, що написання такої заяви лише є формальною вимогою при укладанні подібних договорів, оскільки приватний нотаріус зобов`язаний перевірити походження коштів, відповідно зацікавлена особа повинна надати докази належності саме їй таких коштів. Враховуючи, що відповідачем не надано будь-яких доказів походження коштів на купівлю 5/100 ід. частин нежитлової будівлі, розташованої в АДРЕСА_3 , правильно вважав, що в даному випадку також не спростовано презумпції правового режиму спільного сумісного майна подружжя. За наведених обставин суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя. Вирішуючи спір в тій частині, чи підлягає поділу спільне майно, судом першої інстанції враховано, що 23.02.2017 року ФОП ОСОБА_1 припинив свою підприємницьку діяльність, будь-яких належних доказів використання спірного майна у підприємницькій діяльності не надано. А тому вказане майно підлягає поділу між подружжям. Судом також враховано, що Верховний Суд у постанові від 18 вересня 2019 року обгрунтовував свої висновки, виходячи із обставин здійснення відповідачем підприємницької діяльності. Проте, як зазначено вище, така діяльність відповідачем припинена. Крім того, судом також враховано доводи позивача, наведенні на спростування використання відповідачем спірного майна у своїй підприємницькій діяльності. За вказаних обставин є неправомірним присудження спільного майна лише на користь одного із подружжя. За наведених обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову в частині поділу спільного майна подружжя. Інші доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують та на їх правильність не впливають, а зводяться до переоцінки доказів. Разом з тим, будь-яких процесуальних порушень, які б давали підстави для переоцінки доказів, апеляційним судом не встановлено. Виходячи із наведеного, підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення апеляційний суд не вбачає, оскільки воно постановлено судом із додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.258,259,367,374,375,381-384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 18 січня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий: Судді: