Постанова Київський апеляційний суд № 761/19959/19

Постанова Іменем України Єдиний унікальний номер справи 761/19959/19 Номер провадження: 22-ц/824/3257/2022 Головуючий у суді першої інстанції І.В. Фролова Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л.Д. Поливач 20 липня 2022 року місто Київ Номер справи 761/19959/19 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого - Поливач Л.Д. (суддя - доповідач), суддів Стрижеуса А.М., Шкоріної О.І. секретар судового засідання: Сіра Ю.М. сторони позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 липня 2021 року, ухваленеу складі судді Фролової І.В., в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва, - в с т а н о в и в : У травні 2019 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова О.Я., ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , Орган опіки та піклування Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання договору недійсним. В обґрунтування позову зазначив, що у 2013 році надав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 242 725 доларів США на підставі розписок від 12.02.2013 на суму 40 500 доларів США зі строком повернення до 11.11.2013; від 27.05.2013 на суму 59 825 доларів США зі строком повернення до 01.12.2013; від 20.06.2013 на суму 92 400 доларів США зі строком повернення до 25.12.2013; від 05.06.2013 на суму 50 000 доларів США із строком повернення до 01.12.2013. Проте грошові кошти не повернуті, жодних дій, направлених на погашення заборгованості позичальник не здійснив. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 07.06.2016 у справі №761/4467/16-ц стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 6 064 643,84 грн., судові витрати в розмірі 6 890,00 грн. Вказане рішення суду добровільно боржником не виконане. Позивач зазначив, що 29.01.2015 ОСОБА_2 уклав договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О.Я., реєстраційний номер 199, за яким 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , належну йому на праві спільної часткової власності безоплатно передав у власність своєї дружини - ОСОБА_3 . Ций правочин ОСОБА_1 вважає фіктивним, з тих підстав, що відповідач 1, не повернувши борги у визначені строки, не вчиняючи будь-яких дій направлених на повернення боргу, перенесення строків виконання зобов`язань, цілком міг передбачити стягнення боргу в примусовому порядку. Крім того, 29 травня 2017 року позивач звернувся до Московського міського суду (м.Москва, РФ) з клопотанням про визнання та надання дозволу на примусове виконання на території Російської Федерації заочного рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07.06.2016. Ухвалою Московського міського суду від 09 жовтня 2017 року у справі № 3м-224/2017 клопотання позивача задоволено та приведено до примусового виконання на території РФ заочного рішення суду України. Після порушення провадження судом РФ, ОСОБА_2 здійснив відчуження майна, яке було у його приватній власності на території РФ на користь свого сина ОСОБА_8 , а саме: на підставі договору дарування від 11 серпня 2017 року 1/4 частини квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Рішенням Останкінського районного суду міста Москви від 27.02.2019 даний правочин визнаний недійсним та встановлено факт зловживання правом з боку ОСОБА_2 23 травня 2017 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про переведення на ОСОБА_9 прав та обов`язків співвласника-боржника ОСОБА_2 , та визнання за ним права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . В процесі розгляду даної справи (№761/19178/17) 30.01.2019 судом було отримано від приватного нотаріуса Смолянінової О.Я. копію договору від 29.01.2015 про дарування частки спірної квартири. Саме з цього моменту позивач дізнався про існування даного договору, у зв`язку з чим звернувся з даним позовом. Посилаючись на зазначені обставини позивач просив суд визнати недійсним договір дарування Ѕ частини квартири за адресою: АДРЕСА_3 , укладений 29 січня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим №

199. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 липня 2021 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_10 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова О.Я., ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , Орган опіки та піклування Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання договору недійсним. Не погоджуючись з рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування від 29.01.2015 в частині дарування ОСОБА_2 ОСОБА_3 Ѕ частки квартири АДРЕСА_1 в повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції не взяв до уваги, що оспорюваний позивачем договір дарування суперечить вимогам цивільного законодавства України, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків. Суд не мотивував відмову у визнанні явки відповідача -2 у судове засідання обов`язковою та не врахував, що виконання чи невиконання боржником судового рішення від 07.06.2016 мають значення для правильного вирішення даного спору, оскільки доводять, що ОСОБА_2 жодних дій, спрямованих на погашення заборгованості перед ОСОБА_1 не вчиняв. Апелянт вважає, що суд фактично проігнорував порушені права позивача як кредитора боржника та відмовив йому у поновленні його права, порушивши при цьому норми матеріального права, закріплені у статтях 3, 13, 203, 215, 234 ЦК України. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_3 - ОСОБА_11 заперечував проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції просив залишити без змін як законне та обґрунтоване, з підстав викладених у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_12 . Третя особа ОСОБА_6 та її представник ОСОБА_13 у судовому засіданні суду апеляційної інстанції заперечували проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції просили залишити без змін як законне та обґрунтоване, з підстав викладених у відзиві на апеляційну скаргу позивача. Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання суду апеляційної інстанції не з`явився, надіслав до суду заяву про розгляд справи без його участі. У заяві просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги позивача. Третя особа Орган опіки та піклування Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації явку свого представника у судове засідання не забезпечила, подала до суду заяву про розгляд справи без участі представника Служби. При ухваленні рішення покладається на розсуду суду. Своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу позивача третя особа не скористалася. Третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова О.Я. у судове засідання суду апеляційної інстанції не з`явилася, надіслала до суду листа, у якому просила розглядати справу без її участі, повідомити про ухвалене судом рішення. Своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу позивача не скористалася. Третя особа ОСОБА_7 , будучи належним чином повідомленою про час та дату розгляду справи, у судове засідання не з`явилася. Явку свого представника не забезпечила. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від неї не надходило. Своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу позивача третя особа не скористалася. ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомленим про час та дату розгляду справи, про що свідчить зворотне поштове повідомлення (а.с.201), у судове засідання не з`явився. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від нього не надходило. Представник позивача ОСОБА_4 надіслала до суду заяву, у якій повідомила, що не здійснює у подальшому представництво інтересів ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням дії договору про надання правової допомоги. Будь - яких доказів на підтвердження представництва інтересів позивача іншою особою до суду апеляційної інстанції не надходило. Суд апеляційної інстанції вважав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися у судове засідання, з урахуванням вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, оскільки їх неявка в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду. Відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення осіб, які з`явилися у судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом, заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 07 червня 2016 року, ухваленого у цивільній справі №761/4467/16-ц, відповідно до оригіналу розписки від 12 лютого 2013 року, ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_1 суму в розмірі 40 500 доларів США, які зобов`язувавсь повернути до 11 листопада 2013 року. Згідно оригіналу розписки від 27 травня 2013 року, ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_1 суму в розмірі 59 825 доларів США, які зобов`язувався повернути до 01 грудня 2013 року. Відповідно до оригіналу розписки від 05 червня 2013 року, ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_1 суму в розмірі 50 000 доларів США, які зобов`язувався повернути до 01 грудня 2013 року. Згідно оригіналу розписки від 20 червня 2013 року вбачається, що ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_1 суму в розмірі 92 400 доларів США, які зобов`язувався повернути до 25 грудня 2013 року. У зв`язку із невиконанням ОСОБА_2 свої боргові зобов`язання перед ОСОБА_1 заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 07 червня 2016 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 6 064 643,84 грн., судові витрати в розмірі 6 890,00 грн. Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Отже, зазначені вище обставини є встановленими та не потребують доказуванню під час перегляду вказаної справи апеляційним судом. Із матеріалів справи вбачається, що 29 травня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Московського міського суду (м.Москва, РФ) з клопотання про визнання та надання дозволу на примусове виконання на території Російської Федерації заочного рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07.06.2016, ухваленого у цивільній справі №761/4467/16-ц. Ухвалою Московського міського суду від 09 жовтня 2017 року у справі № 3м-224/2017 клопотання позивача було задоволено та приведено до примусового виконання на території РФ заочного рішення суду України. Після порушення провадження судом РФ, ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 11 серпня 2017 року здійснив відчуження майна, яке було у його приватній власності на території РФ на користь свого сина ОСОБА_8 , а саме: 1/4 частини квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Рішенням Останкінського районного суду міста Москви від 27.02.2019 вказаний правочин визнано недійсним та встановлено факт зловживання правом з боку ОСОБА_2 23 травня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 із вимогою переведення на нього прав та обов`язків співвласника-боржника ОСОБА_2 , та визнання за ним права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 (цивільна справа №761/19178/17). У ході розгляду цієї справи 30 січня 2019 року судом було отримано від приватного нотаріуса Смолянінової О.Я. копію договору дарування Ѕ частини квартири за адресою: АДРЕСА_3 , укладеного 29 січня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченного приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим №

199. Так, 29.01.2015 ОСОБА_2 було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О.Я., реєстраційний номер 199, згідно якого 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , належну йому на праві спільної часткової власності він безоплатно передав (подарував) у власність дружини - ОСОБА_3 . Позивач вважає даний правочин фіктивним, оскільки він не був спрямований на реальне настання правових наслідків. На думку позивача, ОСОБА_2 продовжував користуватися квартирою, не змінював своє місце проживання, а договір дарування був укладений між подружжям, шлюб між якими не розірваний, з метою уникнути виконання боргового зобов`язання перед кредитором. Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факти, які б свідчили, що оспорюваний ним договір вчинений з ознаками фіктивності у договірних правовідносинах між відповідачами. Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони є законними та обґрунтованими, повністю відповідають обставинам справи та вимогам закону з огляду на таке. Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (ч.1 ст. 202 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостоюстатті 203 цього Кодексу. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5 ст. 203 ЦК України). Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами. Тлумачення статті 234 ЦК України свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно достатті 234 ЦК України. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) зроблено висновок,що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягненняна майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, а тому така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичемз метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягненняна вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова метає іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочинє фіктивним і може бути визнаний судом недійсним». У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору після виникнення у нього зобов`язання із повернення боргу діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Так, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначив про фіктивність оспорюваного договору дарування нерухомого майна, укладеного між відповідачами, оскільки вважає, що цей договір укладений з метою уникнення ОСОБА_2 відповідальності перед позивачем як кредитором за договорами позики. Також позивач вважає вказаний договір фіктивним, оскільки він не був спрямований на реальне настання правових наслідків, так як ОСОБА_2 продовжував користуватися квартирою, не змінив місце реєстрації проживання, а договір був укладений між подружжям, шлюб між яким не розірваний. Проте, доказів порушення оспорюваним договором його прав як позичальника за договорами позики позивачем не надано. Судом першої інстанції було встановлено, що після укладення оспорюваного договору, право власності на 1/2 частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 було зареєстроване за ОСОБА_14 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №3284593 від 29.01.2015 (а.с. 146, т.І). Після укладення оскаржуваного договору, було вчинено два правочини, предметом яких була спірна квартира, а саме: 1) договір купівлі-продажу, що укладений між ОСОБА_6 , як покупцем, та ОСОБА_3 і ОСОБА_8 (сином ОСОБА_2 ), як продавцями, про що були внесені відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; 2) договір іпотеки квартири, що укладений 16.02.2019 між ОСОБА_6 , як іпотекодавцем, та ОСОБА_7 , як іпотекодержавтелем, про що були внесені відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва на момент вчинення правочину між ОСОБА_3 , ОСОБА_8 та ОСОБА_6 , місце проживання ОСОБА_2 не було зареєстроване в спірній квартирі. Крім того, судом було встановлено, що ОСОБА_2 06.04.2016 виїхав за межі України та більше не в`їжджав на територію України, що підтверджується відповіддю Державної прикордонної служби №6578/19-вих/2/761/5523/2019/ф-44 від 04.11.2019. Відтак вірним є висновок суду у тому, що вказані обставини спростовують твердження ОСОБА_1 щодо продовження користування квартирою ОСОБА_2 після укладення договору дарування. Колегія суддів уважає, що під час укладення спірного договору було дотримано вимог чинного законодавства, у тому числі щодо форми та змісту, відповідного типу правочину. Дарунок за спірним договором було передано дарувальником і прийнято обдарованою, зареєстровано за нею право власності належним чином. Предмет дарування на час укладення спірного договору не знаходився в заставі, не перебував під обтяженням. Щодо предмету дарування відсутні будь-які судові рішення щодо звернення стягнення на нього на користь позикодавця. Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що укладення спірного договору зумовило настання наслідків у вигляді реєстрації права власності за обдарованою з подальшим укладенням нею правочинів з третіми особами ( ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ), а також припинення користування дарувальником спірною квартирою, оскільки з квітня 2016 року ОСОБА_2 не повертався до України, проживає постійно на території Російської Федерації, про що достеменно відомо позивачу. Із матеріалів справи вбачається, що 29 травня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Московського міського суду (м. Москва, РФ) з клопотання про визнання та дозвіл примусового виконання на території Російської Федерації заочного рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07.06.2016 року, яке було задоволено ухвалою Московського міського суду від 09 жовтня 2017 року у справі № 3м-224/2017. Після порушення провадження судом РФ, ОСОБА_2 здійснив відчуження майна, яке було у його приватній власності на території РФ на користь свого сина ОСОБА_8 на підставі договору дарування від 11 серпня 2017 року 1/4 частини квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Рішенням Останкінського районного суду міста Москви від 27.02.2019 цей правочин визнано недійсним та встановлено факт зловживання правом з боку ОСОБА_2 . Таким чином наведене свідчить про можливе виконання рішення суду про стягнення з боржника заборгованості на території Російської Федерації за рахунок відчуження належного йому майна, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . З урахуванням встановлених обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що на момент вчинення оспорюваного договору ОСОБА_2 був власником належної йому частки нерухомого майна, яке є предметом договору дарування, мав право розпоряджатися ним на власний розсуд, спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало ні під арештом, ні під заставою, відтак, дії ОСОБА_2 з відчуження (дарування) належного йому на праві власності нерухомого майна не можуть бути визнані недобросовісною поведінкою. На час укладення відповідачами оспорюваного договору дарування частки квартири, в провадженні судів не перебувало позовів про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 будь якої заборгованості за дорговорами позики. Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір дарування є фіктивним або що його укладення порушує його права та законні інтереси, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Твердження позивача щодо фіктивності правочину є лише припущенням того, що ОСОБА_2 умисно відчужив належну йому на праві власності частину квартири з метою ухилення від виконання боргового зобов`язання перед ОСОБА_1 , оскільки серед іншого судом було встановлено, що на момент укладення оскаржуваного договору (29 січня 2015 року) позивач не звертався до суду із позовом до боржника про стягнення боргу, а також не звертався до ОСОБА_2 із вимогою про сплату заборгованості за договорами позики. Із такими позовними вимогами ОСОБА_1 звернувся до суду лише у лютому 2016 року, що вбачається із змісту рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 07.06.2016.При цьому, жодних претензій про сплату боргу перед зверненням до суду позивач не пред`являв боржнику. За таких обставин, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується суд апеляційної інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову. Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що судове рішення, яке переглядається, ухвалене без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до невірного тлумачення норм закону та переоцінки доказів у справі. У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів), як це визначено у частинах першій-третій статті 89 ЦПК України. Отже, жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції матеріали справи не містять. Таких доказів не додано стороною позивача до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи. Суд апеляційної інстанції встановив, що сторони правочину вчинили дії, спрямовані на виконання настання правових наслідків такого правочину, фактично нерухоме майно, що є предметом оспорюваного договору було передано у власність обдарованої, що виключає наявність умислу всіх сторін правочину щодо укладання договору без наміру (цілі) на утворення правових наслідків, передбачених договором. Отже суд першої інстанції ухвалюючи рішення про відмову у визнанні договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О.Я., реєстраційний номер 199, за яким 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 недійсним, обґрунтовано виходив з того, що при укладенні оспорюваного правочину воля сторін відповідала зовнішньому її прояву та вони передбачали реальне настання правових наслідків, обумовлених цим правочином, сторони вчинили дії спрямовані на перехід права власності на нерухоме майно, а тому правова мета оспорюваного договору дарування є такою, що безпосередньо передбачена правочином - реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі. Судом апеляційної інстанції враховано, що на момент здійснення відчуження ОСОБА_2 спірного нерухомого майна належне виконання грошового зобов`язання позичальником перед кредитором не відбулося, проте ОСОБА_1 станом на момент укладення оспорюваного правочину до ОСОБА_2 із вимогою про повернення боргу не звертався та позову про стягнення заборгованості до суду не подавав, такі дії ним були вчинені за сплином одного року після укладення оспорюваного правочину. Судові рішення про стягнення з позичальника на користь ОСОБА_1 заборгованості не існували. Натомість у ОСОБА_2 існує інше нерухоме майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Твердження ОСОБА_1 щодо того, що рішення суду не мотивовано належним чином, а саме не наведено мотиви відхилення всіх його доказів, відмови у визнанні явки відповідача -2 у судове засідання обов`язковою є неспроможними, оскільки оскаржуване рішення суду є достатньо обґрунтованим, виходячи з обставин справи, підстав заявленого позову, вимог та заперечень сторін. При цьому колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес. Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи. Суд у своєму рішенні навів мотиви з яких прийняв до уваги заперечення відповідачів щодо відсутності підстав для задоволення позову та навів достатнє мотивоване обґрунтування відмови у задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з`ясував обставини справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності у задоволенні позову у повному обсязі, також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору. Загалом такі доводи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права і зводяться до намагання переоцінити встановлені судом обставини. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить. Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів. Зроблено вірний висновок у тому, що позивачем не доведено фіктичності оспорюваного правочину. Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення. Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати позивача по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 липня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повна постанова складена 03 серпня 2022 року. Судді Л.Д. Поливач А.М. Стрижеус О.І. Шкоріна