Постанова 4812 № 487/6342/18

15.01.24 22-ц/812/52/24 Єдиний унікальний номер судової справи 487/6342/18 Номер провадження 22-ц/812/52/24 22-ц/812/53/24 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 15 січня 2024 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів: Коломієць В.В., Самчишиної Н.В., з секретарем судового засідання Горенко Ю.В., за участі: позивача ОСОБА_1 та його представника - ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3 та її представника - ОСОБА_4 , переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_3 рішення, яке ухвалено Заводським районним судом міста Миколаєва 28 вересня 2023 року, під головуванням судді Сухаревич З.М., в приміщені цього ж суду у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Заводський відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія Світлана Анатоліївна, Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Миколаївської міської ради в особі Служби у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, про визнання договору дарування недійсним і поновлення права власності на житлове приміщення, УСТАНОВИЛА: У вересні 2018 року ОСОБА_1 пред`явив позов до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Заводський відділ державної виконавчої служби міста Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (натепер - Заводський відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеси)), про визнання договору дарування недійсним і поновлення права власності на житлове приміщення. Позовна заява мотивована тим, що у грудні 2016 році ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про розірвання договору позики та стягнення боргу за договором позики в загальному розмірі 671 175 грн. (цивільна справа №487/6582/16-ц). Також, 28 грудня 2016 року позивачем було подано заяву про забезпечення позову у даній справі шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_6 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 26 жовтня 2007 року, зареєстрованого в реєстрі за №2862. Ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 10 січня 2017 року у цивільній справі №487/6582/16-ц заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Накладено арешт на майно, що належить ОСОБА_3 в межах суми ціни позову у розмірі 671 175 грн., заборонивши його відчуження у будь-який спосіб. 12 січня 2017 року вищевказану ухвалу направлено на адреси ОСОБА_3 та Заводського відділу державної виконавчої служби міста Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області для відома та виконання. Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 березня 2018 року у цивільній справі №487/6582/16-ц позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 564 904 грн. суми боргу за договором позики та судові витрати у справі в сумі 5 649 грн. В подальшому позивачу стало відомо, що будучи достовірно обізнаною про наявність позову до неї та ухвали Заводського районного суду міста Миколаєва від 10 січня 2017 року про забезпечення позову, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 18 січня 2017 року уклали договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А. Позивач вважає, що вказаний договір дарування є фіктивним, оскільки він не був спрямований на реальне настання правових наслідків, а був укладений відповідачами навмисно з метою уникнення в майбутньому виконання судового рішення про стягнення на його користь суми боргу з ОСОБА_3 в примусовому порядку. При цьому, позивач зазначав, що після укладення оскаржуваного договору дарування ОСОБА_3 залишилась проживати у вищевказаній квартирі, а ОСОБА_5 проживає і зареєстрована в селі Озерівка Березнегуватського району Миколаївської області, що також, на думку позивача, підтверджує, що вказаний договір дарування не був спрямований на реальне настання правових наслідків. Посилаючись на вищевикладені обставини, а також на те, що нерухоме майно відчужене на підставі безоплатного договору; відчуження нерухомого майна відбулось після постановлення районним судом ухвали про забезпечення позову від 10 січня 2017 року у цивільній справі про стягнення з боржника ОСОБА_3 боргу за договором позики; спірне майно відчужене на користь матері чоловіка ОСОБА_7 - ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , просив суд визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 18 січня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А., недійсним з моменту його укладення, та поновити право власності на вказану квартиру за ОСОБА_3 . Ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 04 березня 2019 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А. (том 1 а.с.100). Ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 29 жовтня 2019 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Миколаївської міської ради в особі Служби у справах дітей адміністрації Заводського району міста Миколаєва (том 1 а.с.218-219). У червні 2021 року представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Пономарьов О.І. подав до суду відзив, в якому просив у задоволені позовних вимог відмовити. Зазначав, що ОСОБА_3 скористалась своїм конституційним правом і передала у приватну власність ОСОБА_5 спірну квартиру. При цьому, волевиявлення, як дарувальника, так і обдарованого, були вільними, ґрунтувались на їх особистих внутрішніх переконаннях і не мали ніяких ознак примусу або будь-яких інших ознак, які могли б перешкоджати вчиненню правочину, що було перевірено приватним нотаріусом, дії якого відповідач вважає правомірними. Ухвалу Заводського районного суду міста Миколаєва від 10 січня 2017 року, постановлену у цивільній справі №487/6582/16-ц, ОСОБА_3 отримала лише 25 січня 2017 року разом із позовом, доданими до нього документами і ухвалою суду про відкриття провадження у справі. Вказану ухвалу було направлено на адресу ОСОБА_3 лише 20 січня 2017 року. Крім того, сам позивач зазначає, що ОСОБА_3 жодного разу не відвідала судове засідання, що підтверджує той факт, що до 25 січня 2017 року вона не отримувала вищевказану ухвалу. Посилання позивача, що адреса реєстрації та фактичного проживання відповідачів залишилася незмінною після укладення договору дарування квартири, як на ознаку фіктивності даного правочину, є безпідставними оскільки громадянин України має право проживати за будь-якою адресою. Крім того, з 21 листопада 2019 року ОСОБА_5 зареєстрована саме у квартирі АДРЕСА_1 . Усі вимоги ст.203 ЦК України сторонами оскаржуваного правочину були дотримані, в тому числі, в частині моральних засад, а також в частині дотримання прав і інтересів дітей, що підтверджується письмовим висновком органу опіки та піклування від 28 січня 2020 року. Твердження позивача про укладення договору дарування без наміру настання правових наслідків, є безпідставним, оскільки ОСОБА_5 не відмовилась від дарунка, прийняла документи, які посвідчують її право власності, має ключі від квартири та безперешкодний доступ до цієї квартири, зареєстрована за адресою об`єкта дарування, на постійній основі зберігає в отриманому у дарунок житлі власні побутові та інші особисті речі, користується вказаною квартирою (том 3 а.с.16-20). В судовому засіданні від 18 січня 2022 року ОСОБА_1 надав позовну заяву (у новій редакції), в якій звернув увагу на те, що з наданих на запит суду приватним нотаріусом Ласурія С.А. документів, які стали підставою для посвідчення договору дарування квартири від 18 січня 2017 року, вбачається, що ОСОБА_3 для укладення договору дарування надала приватному нотаріусу довідку, видану Житлово-комунальним підприємством Миколаївської міської ради «Бриз» ЖЕК №1 від 12 січня 2017 року, відповідно до якої у квартирі АДРЕСА_1 окрім ОСОБА_3 ніхто не зареєстрований. В той же час, згідно наданої на запит суду відповіді Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради від 11 січня 2022 року убачається, що станом на дату укладення договору дарування у вищевказаній квартирі були зареєстровані окрім ОСОБА_3 й інші особи, у тому числі малолітні діти. Таким чином, на думку позивача, відповідач ОСОБА_3 для нотаріального оформлення договору дарування квартири надала приватному нотаріусу фіктивні неправдиві документи, а також уклала оскаржуваний договір без надання дозволу органу опіки та піклування (том 3 а.с.184-192). Ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 18 січня 2022 року прийнято до розгляду уточнену позовну заяву ОСОБА_1 (том 3 а.с.216). Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 28 вересня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним з моменту укладення договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 18 січня 2017 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А. Поновлено право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 . Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 по 2 502 грн. 82 коп. судового збору з кожного. Рішення суду обґрунтовано тим, що сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач ОСОБА_3 діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду прав та інтересам інших осіб, зокрема інтересам позивача. В рішенні також зазначено, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного нерухомого майна ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 , зобов`язання за договором позики вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а тому у ОСОБА_1 виникло право вимоги до ОСОБА_3 у зв`язку з її неплатоспроможністю. Також, суд вважав, що оскільки на момент вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_3 була обізнана про зобов`язання з повернення боргу ОСОБА_1 , то зазначений правочин був укладений з метою уникнення в майбутньому звернення стягнення на майно, належне останній, тобто всупереч інтересам позивача, що вказує на наявність умислу приховати справжні наміри його укладення. В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення районного суду та постановити нове судове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що оспорюваний договір дарування нерухомого майна спрямовувався на реальне настання правових наслідків, що обумовлені цими правочином та договір реально виконаний сторонами. Також, просила скасувати ухвалу Заводського районного суду міста Миколаєва від 18 січня 2022 року про прийняття уточнених позовних вимог, оскільки вважала, що така ухвала постановлена з порушенням вимог ч.5 ст.49 ЦПК України. Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на таке. Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає. Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України). Як вбачається з матеріалів справи, у грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про розірвання договору позики від 07 грудня 2011 року та стягнення боргу за вказаним договором у загальному розмірі 671 175 грн. (матеріали цивільної справи №487/6582/16-ц). Також, у грудні 2016 року ОСОБА_1 було подано до суду заяву про забезпечення позову у даній справі шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 . Ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 10 січня 2017 року у цивільній справі №487/6582/16-ц заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Накладено арешт на майно, що належить ОСОБА_3 у межах суми ціни позову в розмірі 671 175 грн. заборонивши його відчуження у будь-який спосіб. Супровідним листом від 12 січня 2017 року копію вищевказаної ухвали направлено на адреси Заводського відділу державної виконавчої служби міста Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 17 січня 2017 року представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 , звернувся до Заводського відділу державної виконавчої служби міста Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області із заявою про відкриття виконавчого провадження з виконання ухвали Заводського районного суду міста Миколаєва від 10 січня 2017 року. 20 січня 2017 року головним державним виконавцем Заводського відділу державної виконавчої служби міста Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області відкрито виконавче провадження №53251557 з виконання ухвали Заводського районного суду міста від 10 січня 2017 року (том 1 а.с.25). Цього ж дня 20 січня 2017 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Заводським відділом державної виконавчої служби міста Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області внесено запис про обтяження №18637656 а саме: арешт нерухомого майна квартири АДРЕСА_1 . При цьому, станом на 20 січня 2017 року у реєстрі у відомостях про власника нерухомого майна вказано ОСОБА_9 (том 1 а.с.26). В той же час, 18 січня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , від імені якої діяв ОСОБА_10 , укладено договір дарування квартири за яким, ОСОБА_11 передала в дар, а ОСОБА_5 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А., зареєстровано в реєстрі за №37 У пункті 6 вказаного договору зазначено, що цей договір вчинено за письмовою згодою чоловіка дарувальника, яким є ОСОБА_7 (том 1 а.с.156). Нотаріальна справа щодо посвідчення оскаржуваного договору дарування містить заяву, справжність підпису на якій посвідчена 18 січня 2017 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А., відповідно до якої ОСОБА_7 надав свою згоду на укладення договору дарування спірної квартири його дружиною ОСОБА_3 (том 1, а.с.159). Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 березня 2018 року у цивільній справі №487/6582/16-ц задоволено частково позов ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 564 904 грн. суми боргу за договором позики та судові витрати в сумі 5 649 грн. В задоволені позовних вимог про розірвання договору позики та стягнення 3% річних відмовлено. Рішення набрало законної сили 20 квітня 2018 року (том 1 а.с.27-29). 31 травня 2018 року на підставі вищевказаного судового рішення районним судом видано виконавчий лист (том 1 а.с.30), який в подальшому був спрямований до державної виконавчої служби на примусове виконання. В останнє, виконавче провадження №73185404 з виконання рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 березня 2018 року було відкрито 01 листопада 2023 року (том 5 а.с.93). Згідно із ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. За змістом ч.5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. В силу частин першої - третьої, частини п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 ЦК України). За ч.3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Виділяються наступні критерії визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь у результаті проведення реституції (права, майно). Виходячи з наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину, судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначитися, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає порушення. Відповідно до змісту ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч.ч.1,5 ст.203 ЦК України, що за правилами ст.215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст.234 ЦК України. Згідно з ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (ч.1 ст.722 ЦК України). Відповідно до ч.2 ст.719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Разом з тим, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з ч.ч.2,3 ст.13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі, вироку). Договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України) є недійсними. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.4 ст.263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19), постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі №405/1820/17 (провадження №61-2761св19) зроблено висновки про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) також зазначено про те, що: позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст.234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст.228 ЦК України. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі №693/624/19 (провадження №61-6420св21) вказано, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року у справі №405/1820/17 (провадження №61-2761св19) зазначено, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із ч.ч.2,3 ст.13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника». Договір, як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили». У постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі №489/5148/18 (провадження №61-20593св19) суд касаційної інстанції вказав, що правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому, та обставина, що правочин з третьою особою якому боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору. У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах. Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість. У постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі №910/7547/17, від 28 листопада 2019 року у справі №910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 26 травня 2020 року у справі №922/3796/16 від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 виснувано, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. До того ж слід розмежовувати такі підстави для оспорення як фіктивність (ст.234 ЦК України) та вчинення правочину всупереч принципу добросовісності й недопустимості зловживання правом (ст.ст.3,13 ЦК України). Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину. Допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (ст.234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (ст.ст.3,13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оскарження правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (ст.ст.3,13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна. Так, судом першої інстанції встановлено, що відповідач ОСОБА_3 18 січня 2017 року відчужила належну їй на праві власності квартиру за безоплатним договором (нотаріально посвідченим договором дарування) матері свого чоловіка ОСОБА_7 ОСОБА_5 , будучи при цьому обізнаною про наявність невиконаного нею грошового зобов`язання за договором позики щодо повернення боргу ОСОБА_1 , який не був виконаний, та така поведінка ОСОБА_3 є недобросовісною та свідчить про зловживання правом, оскільки направлена на приховання цього майна від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, та виконання зобов`язань за договором позики, що в свою чергу шкодить інтересам кредитора ОСОБА_1 , та на підставі чого виснував про наявність підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним. Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Оскільки на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна зобов`язання за договором позики було простроченим, його належне виконання не відбулося, то ОСОБА_1 набув права вимоги до ОСОБА_3 у зв`язку з невиконанням останньою взятих на себе зобов`язань. При цьому, боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може. Отже, враховуючи вищевикладене, колегія суддів зауважує, що оспорюваний договір дарування квартири укладено між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , є безоплатним та відповідно приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди), а тому дарувальник ОСОБА_3 , яка відчужила майно на підставі безоплатного договору на користь ОСОБА_5 , маючи невиконані грошові зобов`язання перед позивачем-кредитором, діяла очевидно недобросовісно та зловживала правами стосовно кредитора, оскільки відчуження ОСОБА_3 належної їй квартири за спірним договором дарування зменшує платоспроможність останньої та свідчить про недопущення у майбутньому звернення стягнення на її майно, що дозволяє зробити висновок про фраудаторність оспорюваного договору дарування, тобто таким, що вчинений на шкоду кредитору. Слід також вказати, що на підтвердження зазначеного свідчить: момент вчинення правочину (18 січня 2017 року), тобто після постановлення судом ухвали про забезпечення позову від 10 січня 2017 року у справі про стягнення з боржника боргу за договором позики; контрагент з яким боржник уклав оспорюваний договір дарування (мати чоловіка боржника); безоплатність оспорюваного договору дарування. Більше того, Верховний Суд в складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 06 жовтня 2022 року у справі №904/624/19 виходив із обставин укладення фраудаторого правочину навіть до пред`явлення позову про стягнення боргу, зазначаючи таке: «…договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора». До подібних висновків (визнання недійсним фраударного договору до ухвалення рішення про борг) дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 09 лютого 2023 року у справі №910/12093/20. При цьому, посилання на фіктивність договору дарування в судовому рішенні не вплинуло на правильність вирішення справи та не спростовує висновків суду про недійсність договору дарування з підстав ст.ст.3,13 ЦК України, як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом. За такого, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог ст.ст.12,13,81,89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст.ст.263,264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_3 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом попередньої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права. Щодо доводів апеляційної скарги в частині законності оскаржуваної ухвали суду першої інстанції від 18 січня 2022 року про прийняття до розгляду уточненої позовної заяви ОСОБА_1 , то слід вказати наступне. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист прав та інтересів, яке складається з двох елементів: предмета і підстави позову. Виходячи з загальних положень ЦПК України, підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів; предмет позову - це матеріальний зміст позовних вимог позивача, який проявляється в матеріально-правовій заінтересованості - отримати певне матеріальне благо. Отже зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом. Разом з тим, не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що процесуальним законом не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог. Тому в разі надходження до суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: - подання іншого (ще одного) позову, чи - збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об`єднання позовних вимог, чи - зміну предмета або підстав позову. При цьому, ЦПК України не передбачає чіткого обов`язку суду постановляти ухвалу про прийняття до розгляду заяви про зміну предмету або підстав позову, про збільшення або зменшення позовних вимог у випадку подання такої заяви позивачем із дотриманням вимог, передбачених ст.49 ЦПК України та долучення судом такої заяви до матеріалів справи. Лише у випадку порушення правил, передбачених ч.5 ст.49 ЦПК України, суд зазначає про не прийняття такої заяви про що зазначає у судовому рішенні. Разом із тим, слід зауважити, що не кожне допущене судом першої інстанції порушення процедури може істотно впливати на права учасників справи та тягнути порушення гарантій ст.6 Конвенції. Крім того, за змістом цієї статті більшість процесуальних порушень, допущених на одній стадії цивільного процесу, можна виправити на іншій його стадії (п.50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі №201/13239/15-ц). До того ж, при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Такий правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі №405/3360/17. В судовому засіданні районного суду позивач ОСОБА_1 надав позовну заяву (новій редакції), в якій не змінюючи підстав чи предмету позову, фактично доповнив її, звернувши увагу на те, що з наданих на запит суду приватним нотаріусом Ласурія С.А. документів, які стали підставою для посвідчення оскаржуваного договору дарування квартири від 18 січня 2017 року, убачається, що ОСОБА_3 для укладення договору дарування надала приватному нотаріусу довідку, видану Житлово-комунальним підприємством Миколаївської міської ради «Бриз» ЖЕК №1 від 12 січня 2017 року, відповідно до якої у квартирі АДРЕСА_1 окрім ОСОБА_3 ніхто не зареєстрований. В той же час, згідно наданої на запит суду відповіді Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради від 11 січня 2022 року убачається, що станом на дату укладення спірного договору дарування у вищевказаній квартирі були зареєстровані окрім ОСОБА_3 й інші особи, у тому числі малолітні діти. Постановляючи оскаржувану ухвалу, районний суд врахував вищезазначені висновки. До того ж, позивач надав суду копії такої заяви, які могли бути вручені іншим учасникам в судовому засіданні, тому підстав для скасування вищевказаної ухвали не вбачається. Європейський суд з прав людини вказав, що п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 28 вересня 2023 року відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване чи змінене з підстав, викладених в апеляційній скарзі. За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 28 вересня 2023 року залишити без змін. Поновити дію рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 28 вересня 2023 року. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: В.В. Коломієць Н.В. Самчишина Повний текст судового рішення складено 19 січня 2024 року