Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 346/1453/22

Справа № 346/1453/22 Провадження № 22-ц/4808/851/22 Головуючий у 1 інстанції Яремин М. П. Суддя-доповідач Бойчук ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 липня 2022 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: судді-доповідача Бойчука І.В., суддів: Пнівчук О.В., Томин О.О., секретаря Максимів Ю.В., з участю сторін, розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференціїсправу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітейза апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду від 31 травня 2022 року під головуванням судді Яремин М.П. у м. Коломиї, в с т а н о в и в: У квітні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та залишення дітей проживати та виховуватися з ним. Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, щоз 17.01.2009 він перебуває з відповідачкою в шлюбі, в якому у них народилися двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказував, що вони з відповідачкою виявилися людьми різних характерів та поглядів на життя, оскільки не змогли дійти згоди навіть при вирішенні простих побутових проблем. Більше року сторони проживають окремо, шлюб носить формальний характер, примирення між ними неможливе. Відповідачка не бажає проживати в Україні і має намір виїхати для проживання за кордоном, з чим він категорично не згідний, а також не згідний на те, щоб діти проживали за кордоном. У зв`язку з воєнним діями відповідач разом з дітьми проживають в с. Шепарівці Коломийського району Івано-Франківської області, хоча до цього діти проживали разом з ним в м. Києві та фактично знаходилися на його утриманні. Діти категорично не бажають виїжджати за кордон, проти чого не заперечує відповідачка. Він є підприємцем, отримує стабільний дохід. Відповідач не працює, самостійного доходу немає, постраждала від воєнної агресії на території України, про що отримала відповідне посвідчення. Посилаючись на вищезазначене та те, що шлюб між сторонами фактично припинив існування та збереження такого суперечить його інтересам, просив суд шлюб між сторонами розірвати, неповнолітніх дітей залишити проживати та виховуватися з ним. Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 31 травня 2022 року позов задоволено частково. Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстровано 17.01.2009 року відділом реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 30, розірвано. В решті позовних вимог відмовлено в зв`язку з їхньою безпідставністю. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду в частині відмови у задоволення позовних вимог про визначення місця проживання дітей. Зазначає, що судом першої інстанції грубо порушено ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та порушено його право на ефективний засіб юридичного захисту, який закріплений в ст. 13 Конвенції, і допущено дискримінацію за ознакою статі, яка забороняється згідно ст. 14 Конвенції. Також порушено принцип гласності і відкритості судового процесу та його повного фіксування технічними засобами, що є одним з основних засад (принципів) цивільного судочинства. Суд першої інстанціїфактично самоусунувся від вирішення частини позовних вимог, в результаті чого правосуддя в повному об`ємі не відбулося, допустивши тим самим порушення завдань та основних засад цивільного судочинства, а у разі набрання оспорюваним рішенням суду законної сили, сторони можуть бути поставлені у невигідне становище. Вказує, що між сторонами відсутній спір щодо незадоволених позовних вимог та щодо доводів позовної заяви. Сторони визнають, що діти проживають з позивачем і погодили між собою, що діти залишаються проживати з батьком, оскільки не бажають виїжджати закордон з відповідачкою. На час ухвалення оспорюваного рішення у зв`язку з воєнними діями, діти з відповідачкою проживали у його знайомих в с. Шепарівці Коломийського району, хоча до цього фактично проживали з ним, знаходяться на його утриманні і вихованні, категорично не бажають виїжджати для проживання закордон, проти чого відповідачка не заперечує. Він отримує стабільний дохід, а відповідачка ніде не працює, самостійного доходу не має. Відповідачка визнає всі вищевказані обставини, визнає доводи і вимоги позовної заяви. Тобто, інтереси дітей абсолютно будуть дотримані і забезпечені при визначенні місця їх проживання з батьком. Висновки суду першої інстанції щодо безпідставності позовних вимог належно не вмотивовані і не відповідають фактичним обставинам справи. Суд першої інстанції фактично не прийняв визнання відповідачкою позову за наявності для такого визнання законних підстав і не ухвалив рішення про задоволення позову у повному обсязі. При цьому, порушив норми ч. 1, 2, 4 ст. 206 ЦПК України. Суд першої інстанції не навів мотивів того, чому визнання позову відповідачем суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб і постановив з цього приводу мотивованої ухвали та допустив дискримінаційний підхід до нього, як батька. Просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про залишення неповнолітніх дітей проживати та виховуватися з батьком і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог та залишення неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,проживати та виховуватися з ним. ОСОБА_2 правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася. В засіданні апеляційного суду у режимі відеоконференції ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав з мотивів, наведених у ній. ОСОБА_2 доводи скарги визнала, покликаючись на відсутність спору щодо незадоволених позовних вимог та щодо доводів позовної заяви. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з таких підстав. Судом встановлено, що згідно зі свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 сторони одружилися 17.01.2009 року. Шлюб зареєстровано відділом реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 30 (а. с. 4). Відповідно до даних свідоцтв про народження сторони є батьками малолітніх ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 5, 5 зворот). Згідно з даними копії тимчасового посвідчення № 1903 особи, постраждалої від воєнної агресії на території України, виданого 22.03.2022 року Коломийською міською радою Івано-Франківської області, ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , фактичне місце поселення було: АДРЕСА_2 (а.с. 28-29). Відповідно до податкової декларації платника єдиного податку ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем та обсяг його доходів за 2021 рік склав 599 830 грн. (а.с. 13-14). Згідно ч. 2, 8, 9 ст. 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Відповідно до ч. 3, 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Згідно ч. 1 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про залишення неповнолітніх дітей проживати та виховуватися з батьком ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи відсутні докази проживання малолітніх дітей з позивачем. Суд апеляційної інстанції погоджується з цим висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно зі ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У постанові від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19) Верховний Суд зазначив, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того, з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини разом із матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. У разі наявності такого спору між батьками суд повинен роз`яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини. Звертаючись з позовом, ОСОБА_1 одночасно з вимогою про розірвання шлюбу просив суд фактично констатувати, з ким залишається проживати дитина після розірвання шлюбу, не змінюючи при цьому її місце проживання. При цьому, ОСОБА_1 посилався на те, що відповідачка не бажає проживати в Україні і має намір виїхати для проживання за кордоном, з чим він категорично не згідний, а також не згідний на те, щоб діти проживали за кордоном. Також вказував, що у зв`язку з воєнним діями відповідач разом з дітьми проживають в с. Шепарівці Коломийського району Івано-Франківської області, хоча до цього діти проживали разом з ним в м. Києві та фактично знаходилися на його утриманні. Матеріали справи не містять доказів того, що після припинення фактичних шлюбних відносин між сторонами, діти залишилися проживати разом з батьком ОСОБА_1 , знаходилися на його утриманні, тривалість такого, натомість позивач стверджує, що на момент подання позову діти проживають з відповідачкою. Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції грубо порушено ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та порушено його право на ефективний засіб юридичного захисту, який закріплений в ст. 13 Конвенції, і допущено дискримінацію за ознакою статі, яка забороняється згідно ст. 14 Конвенції. Також порушено принцип гласності і відкритості судового процесу та його повного фіксування технічними засобами, що є одним з основних засад (принципів) цивільного судочинства. У позовній заяві ОСОБА_1 просив розглядати справу за його відсутності. Відповідачка також подала таку заяву від 31.05.2022, в якій крім того вказала, що не заперечує щодо задоволення позовних вимог. У матеріалах справи міститься заява відповідачки про визнання позовних вимог, однак у такій вказано, що вона підписана позивачем ОСОБА_1 (а.с. 15). Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2020 року у справі № 509/1679/18 (провадження № 61-13307св19) наголосив, що «право на звернення за судовим захистом тісно пов`язане із суб`єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. З порушенням матеріального суб`єктивного права заінтересованої особи виникає право на позов. Засобом реалізації цього права є звернення заінтересованої особи з позовом до суду, який у певному порядку розглядає вимогу позивача і дає відповідь у вигляді судового рішення. Право на позов - це єдине матеріальне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов у матеріальному розумінні. І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов - це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом, процесуальній формі, у певному процесуальному порядку, який забезпечує об`єктивність і реальність захисту». Матеріали справи не містять доказів створення перешкод відповідачкою у проживанні дітей із батьком до дати подання позову і позивач таких доказів не надав. ОСОБА_1 вказано, що між сторонами на момент розгляду справи був відсутній спір між батьками щодо місця проживання дітей, такий позов ані позивач, ані відповідачка не пред`являли, суд його не вирішував. Зазначення у резолютивній частині рішення суду про залишення на проживання дітей з одним з батьків не свідчить, що суд вирішив позов про визначення місця проживання дитини, оскільки у такому разі суд лише констатує, з ким залишається проживати дитина після розірвання шлюбу, не змінюючи при цьому її місце проживання. Крім того, ОСОБА_1 не зазначено в чому полягає його порушене право за захистом якого він звернувся до суду. Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) зазначено, що тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема, особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) викладено висновок про те, що положення Конвенції про права дитини встановлюють, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3). Ці положення Конвенції про права дитини узгоджуються з положеннями Конституції та законів України, тому її правові норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (частина четверта та п`ята статті 19 СК України). За відсутності спору між батьками щодо місця проживання дитини та не заявлення вимоги щодо вирішення такого, суд позбавлений можливості дотриматися положень ст. 161 СК України та врахувати ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків; особисту прихильність дитини до кожного з них; вік дитини, стан її здоров`я; особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. При цьому, у такому випадку відсутні підстави для участі у справі органу опіки та піклування і суд не наділений правом збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб. Також з цих підстав є необґрунтованимидоводи апелянта про те, що суд першої інстанції фактично не прийняв визнання відповідачкою позову за наявності для такого визнання законних підстав і не ухвалив рішення про задоволення позову у повному обсязі. Судом першої інстанції крім цього обґрунтовано роз`яснено сторонам право на звернення до суду з відповідним позовом про визначення місця проживання дітей з наданням належних документів і доказів, що стверджують таку вимогу. Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу і спростовані зібраними у справі доказами та не впливають на правильність і обґрунтованість судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Апеляційний суд дійшов переконання, що судом першої інстанції ухвалено рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності та обґрунтованості в частині вирішення вимог позивача про залишення неповнолітніх дітей на проживанні та вихованні з ним. Підстав для його скасування чи зміни в цій частині з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України. Частиною першою зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на апелянта. Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Коломийського міськрайонного суду від 31 травня 2022 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 21 липня 2022 року. Суддя-доповідач: І.В. Бойчук Судді: О.В. Пнівчук О.О. Томин