Постанова 4857 № 380/7004/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 липня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/7004/21 пров. № А/857/2960/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії: судді-доповідач Судова-Хомюк Н.М., суддів Іщук Л.П., Кухтея Р.В.. розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_3 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2021 року у справі № 380/7004/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_3 про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити дії,- суддя в 1-й інстанції -Клименко О.М., час ухвалення рішення - 19.11.2021, місце ухвалення рішення - м. Львів, дата складання повного тексту рішення - 19.11.2021,- В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (надалі також - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до військової частини НОМЕР_3 (Відповідач), в якому просить: - визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_3 щодо невиплати позивачу в день його звільнення з військової служби індексації грошового забезпечення; - зобов`язати військову частину НОМЕР_3 нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 20 червня 2019 року по день фактичної виплати 24 березня 2021 року терміном 643 дні, виходячи з середньоденного заробітку (грошового забезпечення) нарахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100; Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_3. Наказом Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 22 травня 2019 року № 182 його звільнено з військової служби у запас, а наказом командира військової частини НОМЕР_3 (по стройовій частині) від 20 червня 2019 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. При звільненні з військової служби відповідач не провів з позивачем повного розрахунку щодо виплати індексації грошового забезпечення в сумі 82370,85 грн., оскільки виплату індексації грошового забезпечення відповідач здійснив лише 24 березня 2021 року. Вважає, що оскільки індексацію грошового забезпечення йому не виплачено у день його виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, то вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів з ним повного розрахунку, а тому відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України він має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки такого розрахунку. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2021 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_3 щодо не проведення повного розрахунку із ОСОБА_1 на день виключення із списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення 20 червня 2019 року, а саме невиплати індексації грошового забезпечення за період з січня 2016 року по 20 червня 2019 року. Стягнуто з військової частини НОМЕР_3 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21 червня 2019 року по 23 березня 2021 (включно) в сумі 82355,76 грн.. В решті позовних вимог відмовлено. Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржив відповідач, який вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення та постановити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Свою апеляційну скаргу мотивує тим, що індексація грошового забезпечення не входить до складу грошового забезпечення, а є компенсаційною виплатою. Тому виплата позивачу цих коштів на виконання рішень суду не являється юридичним фактом наявності заборгованості з виплати грошового забезпечення або несвоєчасної виплати грошового забезпечення, тому відсутня підстава для стягнення з військової частини середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок. Вважає, що посилання позивача на стягнення середнього заробітку в порядку ст.ст. 116, 117 Кодексів законів про працю України є безпідставним та не повинен братись до уваги взагалі, оскільки позовні вимоги до військової частини НОМЕР_3 є безпідставними, вина військової частини у не виплаті індексації грошового забезпечення позивачу при звільнені немає. Позивач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України) відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження згідно положень статті 311 КАС України. Частиною 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Судом першої інстанції вірно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 від 03 липня 2019 року позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій. Згідно Витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_3 від 20 червня 2019 року № 149 (по стройовій частині) позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 20 червня 2019 року. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2020 року у справі № 380/4488/20 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_3 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення в належному розмірі за період з січня 2016 року по 20 червня 2019 року. Зобов`язано військову частину НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення в повному обсязі за період з січня 2016 року по 20 червня 2019 року, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15.01.2004 та з врахуванням проведених виплат. У задоволенні позовної вимоги про стягнення з військової частини НОМЕР_3 на користь позивача 117 887,99 грн індексації грошового забезпечення відмовлено. На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2020 року у справі № 380/4488/20 відповідач 24 березня 2021 року виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення у сумі 82370,85 грн., що підтверджується випискою по його картковому рахунку та листом командира військової частини НОМЕР_3 від 26 березня 2021 року № 1535. Позивач вважаючи, що виплату індексації грошового забезпечення за період з січня 2016 року по 20 червня 2019 року відповідач у день його звільнення з військової служби не провів, то він відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України має право на виплату середнього грошового забезпечення за весь період затримки такого розрахунку, у зв`язку з чим звернуся до суду з цим позовом. Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, всупереч норм чинного законодавства, не здійснив з працівником повного розрахунку при звільненні, а тому в силу приписів статті 117 КЗпП України зобов`язаний нарахувати та виплатити позивачу середній розмір заробітку за час затримки розрахунку при його звільненні. Суд дійшов до висновку про стягнення з Військової частини на користь позивача середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні (невиплати індексації грошового забезпечення) за період з 20.06.2019 року по день виплати в сумі 82355,76 грн.. При цьому, суд взяв до уваги те, що сума виплаченої індексації грошового забезпечення із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, яку позивач отримав 24 березня 2021 року у сумі 82370,85 грн. є значно меншою, ніж визначена судом сума середнього грошового забезпечення позивача за час затримки розрахунку при звільненні 338494,50 грн. (642 дні затримки розрахунку*128,28грн. (середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням (527,25 грн.) х 4,9%)), суд вважав за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності. Таким чином суд дійшов висновку, що за 642 календарних дні затримки розрахунку при звільненні середнє грошове забезпечення за цей час затримки розрахунку складає 82355,76 грн. (128,28 грн. х 642). Суд також вказав на те, що зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників. Надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України). Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником. Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28 січня 2021 року (справа № 240/11214/19), від 21 квітня 2021 року (справа № 120/3857/19-а). Вказане спростовує аргументи скаржника щодо відсутності у позивача статусу «працівник» та, як наслідок, неможливості застосування до спірних правовідносин положень статтей 116, 117 КЗпП України. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Згідно з положеннями статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Закріплені у статтях 116 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Період затримки розрахунку при звільненні - це весь час затримки належних звільненому працівникові сум та виплат по день фактичного розрахунку. З матеріалів справи встановлено, що 20.06.2019 позивача було виключено зі списків особового складу частини. Разом з тим, остаточний розрахунок з позивачем за рішенням суду проведений відповідачем 24.03.2021 року, що підтверджується банківською випискою з рахунку позивача, відтак період, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачеві, як звільненому працівникові, сум, є період з 20.06.2019 року по 23.03.2021 року (642 дні). Відповідно до наявної у матеріалах справи довідки про нараховане грошове забезпечення позивача в період з 01 січня 2016 року по 20 червня 2019 року, наданої військовою частиною НОМЕР_3, розмір грошового забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням (20 червня 2019 року) становив 48109,13 грн. (16081,20 грн. за квітень 2019 року та 32027,93 грн. за травень 2019 року). З наведеної довідки також слідує, що до грошового забезпечення позивача за травень 2019 року увійшла матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі 15946,73 грн.. Відповідно до підпункту «б» пункту 4 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються: одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо). Таким чином, в силу вимог підпункту «б» пункту 4 Порядку № 100 матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань не враховується при обчисленні середньої заробітної плати. За таких обставин, середнє грошове забезпечення позивача для цілей визначення середньої заробітної плати відповідно до норм Порядку № 100 за травень 2019 року становило 16081,20 грн. (32027,93 грн. - 15946,73 грн. = 16081,20 грн.), а разом за 2 місяці перед звільненням - 32162,40 грн. (16081,20 грн. х 2). Кількість календарних днів за квітень-травень 2019 року становить 61 день. Відтак середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням складає 527,25 грн. (32162,40 грн./61 день). Період за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, а саме з 21 червня 2019 року по 23 березня 2021 року (включно) становить 642 календарних дні. Таким чином, як вірно вказав суд першої інстанції середнє грошове забезпечення, яке підлягає виплаті позивачу у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні становить 338494,50 грн. (527,25 грн. х 642 календарних дні). Разом з тим, надаючи правову оцінку висновкам суду першої інстанції щодо розміру середнього грошового забезпечення, яке належить виплатити позивачу за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів звертає увагу на те, що визначаючи розмір середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, слід враховувати, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Певні намагання віднайти такий баланс простежуються у судових рішеннях Верховного Суду України(зокрема, у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16), постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Оскільки при звільненні позивачеві не виплачено усі належні йому виплати у день його виключення із списків частини, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. Тому відповідно до статті 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку. Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 13 травня 2020 року Справа № 810/451/17 Провадження № 11-1210апп19 зазначила, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, серед іншого, зазначено таке: «86. Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

87. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

88. Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

89. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

90. Водночас виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

91. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: 91.1. Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 91.2. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 91.3. Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника. 91.4. Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

92. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

93. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц)». За текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, «<…>, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц». За текстом постанови Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 823/1823/18: «

67. Водночас чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. З огляду на наведені мотиви, апеляційний суд приходить до переконання, що відшкодування за час затримки, передбачене ч. 2 ст. 117 КЗпП України необхідно розраховувати із принципів розумності, справедливості та пропорційності. Апеляційний суд застосовує принцип пропорційності враховуючи: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника. - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Згідно зі статтею 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100. Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року по справі № 825/325/16 вказав, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи. Щодо визначення середнього заробітку з урахуванням критеріїв зменшення його розміру, то у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, покликання на яку є у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 823/1823/18, на прикладі обставин справи наведено порядок такого обрахунку. Відповідно до пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» № 100 від 08.02.1995, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Суд першої інстанції застосовуючи до спірних правовідносин принцип співмірності врахував, зокрема, що сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 24,33%, становить: 128,28 грн. (середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням (527,25 грн.) х 4,9%). Таким чином вважав, що за 642 календарних дні затримки розрахунку при звільненні середнє грошове забезпечення за цей час затримки розрахунку складає 82355,76 грн. (128,28 грн. х 642), що є підставою для часткового задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача за статтею 117 Кодексу законів про працю України за час затримки розрахунку при звільненні позивача відшкодування у сумі 82355,76 грн. Однак варто додати, що зменшення середнього заробітку, який підлягає стягненню на підставі статті 117 КЗпП України, не потрібно інтерпретувати як єдино правильний чи обов`язковий. Критерії, які запропонувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, містять широкий спектр умов, які можуть вплинути на суму середнього заробітку. Обставини кожної конкретної справи можуть бути різними, тож вимагатимуть індивідуального підходу і пояснення щодо застосування цих критеріїв. Аналогічний правовий висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі №821/2093/16. При вирішенні даної справи, апеляційний суд приходить до переконання, що суд першої інстанції не в повній мірі застосував принцип співмірності, з урахуванням таких обставин, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати тощо. Відтак, виходячи з принципів розумності та справедливості, пропорційності, враховуючи співмірність, справедливий та розумний баланс інтересів між інтересами працівника і роботодавця, розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, те, що відповідач є державним органом, відсутність спору на день звільнення, тривалості періоду з моменту порушення прав працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум, апеляційний суд вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 8235 грн. 58 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, із врахуванням наведених вище обставин. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 77 КАСУ України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. За наведених обставин, судом першої інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та прийняття постанови про часткове задоволення позовних вимог. Керуючись ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325,328, 329 КАС України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_3 задовольнити частково. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2021 року у справі № 380/7004/21 скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_3 щодо не проведення повного розрахунку із ОСОБА_1 на день виключення із списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення 20 червня 2019 року, а саме невиплати індексації грошового забезпечення за період з січня 2016 року по 20 червня 2019 року. Стягнути з військової частини НОМЕР_3 (АДРЕСА_2 код ЄДРПОУ НОМЕР_4) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ; АДРЕСА_1 ) середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21 червня 2019 року по 23 березня 2021 (включно) в сумі 8235 грн. (вісім тисяч двісті тридцять п`ять гривень) 58 коп.. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_3 (АДРЕСА_2 код ЄДРПОУ НОМЕР_4) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ; АДРЕСА_1 ) 454,00 грн. сплаченого судового збору відповідно до квитанції № ПН2673 від 07 травня 2021 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк судді Л. П. Іщук Р. В. Кухтей Повне судове рішення складено 19 липня 2022 року