Постанова 4816 № 589/5460/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2022 року м.Суми Справа №589/5460/21 Номер провадження 22-ц/816/468/22 Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ткачук С. С. (суддя-доповідач), суддів - Собини О. І. , Левченко Т. А. за участю секретаря судового засідання -Чуприни В.І. учасники справи: заявник - ОСОБА_1 , зацікавлена особа - Шосткинський міськрайонний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дубровної Валентини Володимирівни на рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 06 січня 2022 року, в складі судді Лєвші С.Л., ухвалене в м. Шостка, в с т а н о в и в: Звернувшись до суду у грудні 2021 року із заявою, ОСОБА_1 просила суд встановити факт смерті ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Шостка Сумської області, місце смерті: місто Алушта Республіка Крим, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 . Свої вимоги мотивувала тим, що 26.09.2019 року перебуваючи у місті Алушта Автономної Республіки Крим, яка є тимчасово окупованою територією, під час пожежі загинув її син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зазначала, що він похований у місті Алушта Автономної Республіки Крим і актовий запис про смерть на його складений, як на неустановлену особу. Повідомила, що факт смерті відбувся на тимчасово окупованій території України, де неможливо отримати медичний документ, що може бути прийнятий відділом державної реєстрації актів цивільного стану для здійснення реєстрації смерті, відповідно до ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» № 2398-VI від 01.07.2010 року. Вказала, що встановлення факту смерті ОСОБА_2 їй необхідне для державної реєстрації факту смерті. Рішенням Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 06 січня 2022 року відмовлено у задоволені заяви. Не погоджуючись з вказаним рішенням представника ОСОБА_1 адвокат Дубровна В.В. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, просить апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, встановити факт смерті ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Шостка Сумської області, місце смерті: місто Алушта Автономна Республіка Крим, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 . Доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що суд першої інстанції порушив вимоги процесуального закону, не посприяв у витребуванні доказів, не забезпечив ефективного захисту права заявниці. Учасники справи про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, в судове не з`явилася, явку представника не забезпечила. Заінтересована особа про дату відзиву на апеляційну скаргу до суду не подала. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Судом першої інстанції встановлені обставини, які вбачаються з матеріалів справи та не оспорюються сторонами про те, що із свідоцтва про народження НОМЕР_1 виданого 23.12.1975 року, місце реєстрації міськвідділ ЗАГС м. Шостка Сумської області, вбачається, що ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 та його батьками є: батько ОСОБА_3 , мати ОСОБА_1 . Реквізити щодо реєстрації акту про народження не читабельні (а.с. 7, 38). Із свідоцтва про укладення шлюбу НОМЕР_2 виданого 12.12.1986 року, місце реєстрації міськЗАГС м. Шостка Сумської області, вбачається, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , уклали шлюб 12.12.1986 року про що в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу в цей день зроблено запис за №

812. Після укладення шлюбу присвоєні прізвища: чоловікові - ОСОБА_5 , дружині - ОСОБА_1 (а.с. 8, 38). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що встановлення факту смерті ОСОБА_4 породжує юридичні наслідки для заявниці, проте, обставини викладені в заяві не підтверджені належними та достатніми доказами, у зв`язку із чим, дійшов висновку про відмову у задоволенні заяви. Колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду з огляду на таке. Частинами 3, 4 статті 49 ЦК України передбачено, що державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону. Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов`язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 6 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» № 2398-VI від 01.07.2010 року (далі - Закон № 2398-VI), встановлено, що повноваження щодо державної реєстрації смерті в Україні покладено на відділи державної реєстрації актів цивільного стану та виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад. Згідно вимог ч. 1 ст. 17 Закону № 2398-VI, державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров`я або судово-медичною установою або рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою. Форма та порядок видачі документа про смерть, на підставі якого здійснюється державна реєстрація смерті, встановлена Інструкцією про порядок заповнення та видачі лікарського свідоцтва про смерть, затвердженої наказом Міністерством охорони здоров`я України від 08.08.2006 року №

545. Статтею 2 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207-VII від 15.04.2014 року (далі - Закон № 1207-VII) встановлено, що цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону № 1207-VII, датою початку тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя є 20 лютого 2014 року. Частинами 1, 2 ст. 4 Закону № 1207-VII передбачено, що на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина. Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території. В ст. 9 Закону № 1207-VII встановлено, що державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків. Встановлення зв`язків та взаємодія органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України. Згідно вимог ч.ч. 1, 2 ст. 17 Закону № 1207-VII, у разі порушення положень цього Закону державні органи України застосовують механізми, передбачені законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту миру, безпеки, прав, свобод і законних інтересів громадян України, які перебувають на тимчасово окупованій території, а також законних інтересів держави Україна. Україна зобов`язується вживати всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, нормами міжнародного права, для якнайшвидшого звільнення території України від окупації, відновлення цілісності та суверенності держави, відновлення порушених внаслідок окупації прав і свобод людини і громадянина на всій території України. Згідно із ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення суд розглядає в порядку окремого провадження. За приписами ч. 3 ст. 294 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом. Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті. Особливості провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України визначені ст. 317 ЦПК України. Частиною 2 ст. 319 ЦПК України визначено, що рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видаються цими органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів. Згідно з п. 1 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику по справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995 року (далі - ППВСУ № 5 від 31.03.1995 року), суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Також, у п. 18 ППВСУ № 5 від 31.03.1995 року, поміж іншим, роз`яснено, що суд повинен навести в рішенні докази в підтвердження висновку про обставини, що мають значення для вирішення справи, а при задоволенні заяви чітко викласти встановлений факт. Рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не замінює собою документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання. Рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для органів, які реєструють такі факти або оформляють права, що виникають у зв`язку із встановленим судом фактом. В разі встановлення у судовому порядку факту реєстрації акту громадянського стану орган реєстрації актів громадянського стану провадить відповідний запис на підставі рішення суду. Під час вирішення питання щодо оцінки доказів у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, необхідно брати до уваги практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка відповідно до українського законодавства має застосовуватися судами при розгляді справ як джерело права. Так, під час розгляду згаданої категорії справ необхідно враховувати висновки ЄСПЛ у справах проти Туреччини (зокрема, «Loizidou v. Turkey», «Cyprus v. Turkey»), а також Молдови та Росії (зокрема, «Mozer v. the Republic of Moldova and Russia», «Ilascu and Others v. Moldova and Russia»), де, ґрунтуючись на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії (Namibia case), ЄСПЛ наголосив, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони. Такий висновок ЄСПЛ слід розуміти в контексті сформульованого у згаданому Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії так званого «намібійського винятку», який є винятком із загального принципу щодо недійсності актів, у тому числі нормативних, які видані владою не визнаного на міжнародному рівні державного утворення. Зазначений виняток полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на окупованій території, оскільки це може зашкодити правам мешканців такої території. Зокрема, недійсність не може бути застосована до таких дій, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів, невизнання яких може завдати лише шкоди особам, які проживають на такій території. Застосовуючи «намібійський виняток» у справі «Кіпр проти Туреччини», ЄСПЛ, зокрема, зазначив, що виходячи з інтересів мешканців, що проживають на окупованій території, треті держави та міжнародні організації, особливо суди, не можуть просто ігнорувати дії фактично існуючих на такій території органів влади. Протилежний висновок означав би цілковите нехтування всіма правами мешканців цієї території при будь-якому обговоренні їх у міжнародному контексті, а це становило б позбавлення їх наймінімальніших прав, що їм належать. Отже, підставою для встановлення факту смерті є підтверджені доказами обставини, які достовірно свідчать про смерть громадянина в певний час і за певних обставин. За змістом статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Частиною 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. В статтях 76 - 80 ЦПК України, поміж іншим, зазначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів констатує, що представлені заявницею переписка її представника із правоохоронними органами та відділом реєстрації актів цивільного стану із застосуванням електронної пошти не є переконливими доказами, на підставі яких можна було встановити обставини, які достовірно свідчать про смерть ОСОБА_4 в певний час і за певних обставин, у зв`язку із чим вважає неспроможними доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції порушив вимоги процесуального закону, оскільки не посприяв у витребуванні доказів, і не забезпечив ефективного захисту права заявниці. Крім того, заявниця та її представник клопотання про витребування доказів до розгляду заяви по суті в суді першої інстанції не порушували. Отже, аргументи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів у справі та не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10.02.2010 року, заява № 4909/04). Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-382, 389 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дубровної Валентини Володимирівни залишити без задоволення, а рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 06 січня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і на неї може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 12 липня 2022 року. Головуючий - С.С. Ткачук Судді: О.І. Собина Т.А. Левченко