Постанова Київський апеляційний суд № 757/13014/20-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 08 червня 2022 року справа № 757/13014/20-ц провадження № 22-ц/824/1976/2022 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Музичко С.Г., суддів: Болотова Є.В., Кулікової С.В. при секретарі: Русинчук І.І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідач - ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року, ухваленого під головуванням судді Матійчук Г.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру, В С Т А Н О В И В : У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом відповідача обґрунтовуючи тим, що в період перебування в шлюбі з ОСОБА_2 ними були придбані дві квартири, а саме: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . Спірна квартира АДРЕСА_3 була придбана в період шлюбу, яку в подальшому відповідач продав ОСОБА_1 за 3 876 грн. Ці кошти є її особистою власністю, оскільки отримані нею від продажу відповідачу квартири НОМЕР_1 . Обидва договори купівлі - продажу були датовані 14.09.1999 роком. Надавши відповідачу нотаріальний дозвіл на продаж кв. НОМЕР_1 , позивач вважає, що відкликаний ОСОБА_2 дозвіл на продаж квартири НОМЕР_2 , порушує її права. Відтак, просить визнати квартиру АДРЕСА_1 її особистою приватною власністю. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру задоволено. Визнано квартиру за адресою АДРЕСА_1 , особистою приватною власністю ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 30 540, 80 грн. В поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати, постановити нове, яким відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що судом першої інстанції невірно застосовано норми матеріального права. Зазначає, що угоди, пов`язані із нерухомістю, було здійснено за час дії Кодексу про шлюб та сім`ю, а тому суд при постановленні рішення не мав керуватись Сімейним кодексом України. Вказує на презумпцію спільного майна подружжя та зазначає про те, що Кодекс про шлюб та сім`ю не містить положень про набуття особистої власності на майно одним із подружжя за час шлюбу, за кошти, які належали особисто позивачу. А тому спірна квартира не може бути приватною власністю ОСОБА_1 . Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження того, що грошові кошти, витрачені на придбання квартири, є приватною власністю ОСОБА_1 . Апелянт вважає, що заява, в якій зазначено про придбання квартири за особисті кошти позивача не може бути належним доказом на підтвердження такої обставини. Також скаржник не погоджується із розміром витрат на правничу допомогу, стягнутих судом із відповідача на користь позивача. Зазначає, що договір про надання правової допомоги та додаткова угода до нього не містять визначеної ціни за надання послуг, акт надання послуг не містить кількості витраченого представником часу. Вважає заявлені витрати у розмірі 29 700 грн неспівмірними із складністю справи та наданими послугами. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Посилається на те, що подія оспорювання правового режиму спільного сумісного майна шляхом визнання права особистої приватної власності здійснюється з подачею позову до суду та його розгляду під час дії Сімейного кодексу України, тому на ці правовідносини поширюється дія Сімейного кодексу України. Вважає, що заява позивача, оформлена на зворотній стороні договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 є відповідно до ст. 77, 78 ЦПК України належним та допустимим доказом, так як містить інформацію про предмет доказування, а саме доводить походження та статус коштів, за які позивачем була придбана спірна квартира. В судовому засіданні відповідач апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити. В судовому засіданні представник позивача проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін. Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач придбала квартиру НОМЕР_1 за власні кошти, про що свідчить напис ОСОБА_1 , зроблений нею на договорі купівлі-продажу цієї квартири від 14.09.1999 р. Суд дійшов висновку про те, що квартира НОМЕР_2 має статус особистого майна, оскільки була придбана за кошти в сумі 3876 гривень, які вона отримала від продажу квартири НОМЕР_1 за ціною 20822 гривень. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Судом встановлено, що сторони перебували між собою у шлюбі з 08.05.1992 року по 16.11.1999 року (а.с. 8, 112). В період шлюбу ними були придбані квартира АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого Восьмою Київською держнотконторою 22.12.1994 року за реєстраційним № 6-3566 на ім`я ОСОБА_1 , а також квартира АДРЕСА_1 , де Ѕ квартири на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого Двадцятою Київською держнотконторою 10.12.1998 року за реєстраційним № 4-9174 та Ѕ квартири на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого Шостою Київською держнотконторою 10.04.1997 р. за реєстраційним № 6у-670 на ім`я відповідача ОСОБА_2 . За договором купівлі-продажу квартири від 14.09.1999 року ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_2 купив квартиру АДРЕСА_2 за 20 822 грн (а.с.11). Того ж дня - 14.09.1999 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_1 купила квартиру АДРЕСА_1 за 3 876 грн (а.с. 10). 26.12.2016 року ОСОБА_1 надала згоду колишньому чоловіку ОСОБА_2 на продаж квартири АДРЕСА_2 (а.с. 9). З матеріалів справи слідує, що всі угоди із нерухомістю сторони вчинили в період дії Кодексу про шлюб та сім`ю України 1969 року. Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності. Таким чином порядок набуття спільного майна та його режим у цій справі визначається нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна. Так, відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України 1969 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Згідно зі ст.24 Кодексу про шлюб та сім`ю України 1969 року, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. В результаті укладання договорів купівлі-продажу квартир в 1999 році не змінився правовий статус зазначеної нерухомості, тобто вона продовжила перебувати у спільній сумісній власності подружжя, змінився тільки титульний власник такої нерухомості. Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чин­ним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Презумпція права спільної сумісної власності на майно може буде спростована заінтересованаю особою яка доведе, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У пункті 9 постанови від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» (чинному на дату виникнення спірних відносин) Пленум Верховного Суду України роз`яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22,25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Суд першої інстанції помилково дійшов до висновку, про те, що спірна квартира є приватною власністю позивача, оскільки позивачем не надано доказів того, що станом на 1994 рік позивач придбала квартиру під АДРЕСА_2 за власні грошові кошти. Посилання суду першої інстанції на зміст заяви, відповідно до якої ОСОБА_1 придбала квартиру НОМЕР_1 за власні кошти, та яка міститься в договорі купівлі-продажу від 14.09.1999 року за реєстровим № 4-7553, як на підставу визнання спірної квартири особистою приватною власністю є помилковим з огляду на наступне. За ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (ч.ч. 1-3 ст. 77 ЦПК України). Оскільки колишнім подружжям вказані квартири були придбані у 1994 -1999 роках за спільні кошти, чого сторони не заперечували в ході розгляду справи, відтак заяву позивача щодо придбання у 1999 році квартири НОМЕР_1 у відповідача за власні кошти, не можна вважати належним та допустимим доказом щодо джерела походження коштів на придбання спірної квартири АДРЕСА_1 . Враховуючи викладене колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції із постановлення нового про відмову у задоволенні позову. Відповідно до ч. 3, ч. 4 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм матеріального права. Згідно з ч. ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, відтак витрати на правничу допомогу з відповідача на користь позивача задоволенню не підлягають. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1261,20 грн. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, та може бути оскаржена до Верховного Суду. Суддя-доповідач Судді