Ухвала КЦС ВС № 553/1501/15-ц

Ухвала 22 червня 2022 року м. Київ справа № 553/1501/15-ц провадження № 61-1548св22 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на постанову Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Кривчун Т. О., Дряниці Ю. В., Пилипчук Л. І., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк») звернулося до суду з позовом, уточнивши який просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за кредитним договором від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012 станом на 10 вересня 2017 року в розмірі 40 469,46 дол. США та 67 058,57 грн, з яких: 30 266,51 дол. США - тіло кредиту; 10 202,95 дол. США - відсотки; 67 058,57 грн - пеня за останній календарний рік. На обґрунтування позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк» зазначало, що 08 серпня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк»), і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1608/0808/45-012, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 33 000,00 дол. США для придбання квартири зі сплатою за користування кредитом 11,90 % річних, з кінцевим строком повернення до 08 серпня 2038 року. На забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором 08 серпня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 укладено договір поруки № 1608/0808/45-012-Р-1, за яким поручитель зобов`язалася солідарно відповідати перед банком за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором. 25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» і Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами. Окрім того, 15 червня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк» і ПАТ «Альфа Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за вказаними кредитним та забезпечувальним договорами. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за кредитним договором станом на 10 вересня 2017 року утворилася заборгованість перед банком у розмірі 40 469,46 дол. США та 67 058,57 грн, з яких: 30 266,51 дол. США - тіло кредиту, 10 202,95 дол. США - відсотки, 67 058,57 грн - пеня за останній календарний рік. Ураховуючи наведене, ПАТ «Альфа Банк» просило позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Ленінський районний суд м. Полтави рішенням від 25 жовтня 2018 року позов задовольнив. Стягнув солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012 станом на 10 вересня 2017 року в розмірі 40 469,46 дол. США та 67 058,57 грн (у валюті кредиту - 2 578,86 дол. США), з яких: сума заборгованості за кредитом - 30 266,51 дол. США (еквівалент у національній валюті - 787 025,60 грн), сума заборгованості за відсотками - 10 202,95 дол. США (еквівалент у національній валюті - 265 309,18 грн), розмір пені за останній календарний рік - 67 058,57грн (еквівалент у валюті кредиту - 2 578,86 дол. США). Вирішив питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання позичальником взятих на себе зобов`язань. Полтавський апеляційний суд постановою від 26 лютого 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гайтоти І. М. задовольнив частково. Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 жовтня 2018 року змінив у частині розміру стягнених сум заборгованості за кредитом та посилання на еквівалент суми заборгованості за кредитом і відсотками у національній валюті та еквівалент суми пені у валюті кредиту. Стягнув солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012 станом на 15 квітня 2015 року, яка становить: 30 266,51 дол. США - заборгованість за тілом кредиту; 1 089,41 дол. США - заборгованість за відсотками та 2 698,50 грн - пеня за останній календарний рік. В решті позову відмовив. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що 26 березня 2015 року банк направив відповідачам вимогу про дострокове погашення кредиту протягом 30 діб. Після звернення 15 квітня 2015 року ПАТ «Альфа-банк» до суду з цим позовом його вимоги щодо нарахування процентів за користування кредитом, а також обумовленої в договорі неустойки не підлягають задоволенню. Банк має право на стягнення боргу в розмірі, визначеному в позовній заяві на дату пред`явлення позову, тобто станом на 15 квітня 2015 року. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановою від 24 березня 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гайтоти І. М. задовольнив частково. Постанову Полтавського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова касаційного суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином умов кредитного договору та не з`ясував, чи дотримав банк передбачений договором досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів, який не може погіршувати порівняно із Законом України «Про захист прав споживачів» становище позичальника як споживача. Полтавський апеляційний суд постановою від 20 грудня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гайтоти І. М. задовольнив частково. Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 жовтня 2018 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що за відсутності доказів одержання відповідачами досудової вимоги та за умови недотримання банком строку на добровільне погашення боргу відповідачами у позичальника як споживача та поручителя немає обов`язку достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву на неї, їх узагальнені аргументи У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 24 січня 2022 року, Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк») просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 820/601/17, від 03 липня 2019 року у справі № 204/2217/16, від 11 листопада 2020 року у справі № 723/602/17, від 05 серпня 2020 року у справі № 367/786/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 753/23979/15, від 31 липня 2019 року у справі № 753/11963/15. На обґрунтування касаційної скарги АТ «Альфа-Банк» зазначає, що постанова апеляційного суду є незаконною, прийнятою з порушенням норм матеріального і процесуального права. Суд апеляційної інстанції не застосував статтю 124 Конституції України в редакції, що діяла на момент подання позовної заяви, не врахував висновків, викладених у рішенні Конституційного Суду України у справі № 1-2/2002. Крім того, апеляційний суд не врахував, що позов банк оформив 27 березня 2015 року, а до суду він надійшов 15 квітня 2015 року, адже у цій справі визначальне значення має саме дата звернення банку до суду за захистом своїх прав, оскільки в цей період стаття 124 Конституції України діяла в іншій редакції. Відмовивши в задоволенні позову повністю, апеляційний суд не врахував вимоги процесуального законодавства щодо виконання обов`язку належним чином дослідити поданий стороною доказ (в цьому випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок, та фактично ухилився від вирішення спору по суті. При цьому суд мав право і був зобов`язаний за наявності кредитної заборгованості стягнути ту суму, яка є для суду доведеною, а не взагалі відмовляти у позові. 28 квітня 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, який мотивований тим, що касаційна скарга є необґрунтованою, рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. За відсутності доказів одержання відповідачами досудової вимоги та за умови недотримання банком строку на добровільне погашення відповідачами боргу у позичальника як споживача та поручителя відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором по надання споживчого кредиту. АТ «Альфа-Банк» незаконними діями відібрало у ОСОБА_1 та його сім`ї єдине житло - однокімнатну квартиру, оформивши за собою в позасудовому порядку право власності на предмет іпотеки, в якій вони проживають з неповнолітніми дітьми, а також намагається ще й стягнути кошти, які не можуть бути стягнені у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 погасив набагато більшу суму, ніж отримав. Крім того, не надано підтвердних документів на право їх нарахування та отримання АТ «Альфа-Банк», також АТ «Альфа-Банк» не дотримало передбачений законом порядок, який не має погіршувати порівняно із Законом України «Про захист прав споживачів» становище споживача, тому в нього як у позичальника немає обов`язку достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а суд немає підстави для задоволення відповідного позову в частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 14 квітня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2022 року справу призначено до розгляду.

Позиція Верховного Суду Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке. Суди встановили, що 08 серпня 2008 року між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1608/0808/45-012, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 33 000,00 дол. США зі сплатою за користування кредитом 11,90 % річних, з кінцевим строком повернення до 08 серпня 2038 року. Пунктом 9.1 кредитного договору передбачено, що у разі не виконання позичальником будь-яких своїх зобов`язань за цим договором та/або умов договору іпотеки, зазначеного в пункті 2.1 цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, встановлених у пунктах 3.1, 3.3 цього договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов`язаний виконати зазначене зобов`язання в порядку, передбаченому в пунктах 9.2, 9.3 цього договору. Вимога про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 30 календарних днів з моменту її надсилання банком за адресою позичальника (пункт 9.2 кредитного договору). 25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» і ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами. 15 червня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк» і ПАТ «Альфа-Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитом, за яким права вимоги за вищевказаними кредитним та забезпечувальними договорами відступлені ПАТ «Альфа Банк». У зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору 28 березня 2015 року ПАТ «Альфа-Банк» направило відповідачам вимогу від 26 березня 2015 року про дострокове повернення кредиту, який на 01 березня 2015 року становить 873 236,74 грн, протягом 30 календарних днів з моменту надіслання цієї вимоги. 15 квітня 2015 року банк звернувся до суду з позовом про дострокове стягнення кредитних коштів, зазначаючи, що на 01 березня 2015 року розмір заборгованості за кредитним договором становить: 30 266,51 дол. США - тіло кредиту, 1 089,41 дол. США - заборгованість за відсотками та 2 698,58 грн - заборгованість за пенею. Скасовуючи постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції в цій справі не дослідив належним чином умов кредитного договору та не з`ясував, чи був дотриманий банком передбачений договором досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів, який не може погіршувати порівняно із Законом України «Про захист прав споживачів» становище позичальника як споживача.Встановлення зазначених обставин має важливе правове значення, оскільки за відсутності доказів одержання досудової вимоги у позичальника як споживача відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а в суду немає підстав для задоволення відповідного позову в частині, що стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. Відповідно до частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність. 10 червня 2017 року набрав чинності Закон України «Про споживче кредитування», який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування» (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній з 10 червня 2017 року). Отже, регулювання правовідносин банку із споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням норм Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів». Наведені норми дають підстави виснувати, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. Переглядаючи справу в апеляційному порядку вдруге, суд апеляційної інстанції, встановивши, що ПАТ «Альфа-Банк» 28 березня 2015 року направило відповідачам вимогу від 26 березня 2015 року про дострокове повернення кредиту протягом 30 днів з моменту її направлення, а 15 квітня 2015 року звернулося до суду з цим позовом про дострокове стягнення кредитних коштів, дійшов висновку про недотримання банком досудового порядку врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту, передбаченого частиною десятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та про відсутність права вимагати від відповідачів дострокового повернення кредиту. Ухвалюючи рішення у цій справі, апеляційний суд застосував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження №14-680цс19), та відмовив у задоволенні позову, вказавши, що у позичальника і поручителя не виник обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, оскільки банк направивши досудові вимоги на адреси відповідачів, не дотримав строку на їх виконання та звернувся до суду з цим позовом. Відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680 цс 19), звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначенийЗаконом України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимог частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а суд не має підстави для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду відступила від правової позиції викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600 цс 18) та зазначила, що суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. Разом з тим у справі № 521/21255/13-ц суди встановили недотримання кредитодавцем норм Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, оскільки, звертаючись до суду з позовом про дострокове стягнення кредиту, позивач не направляв вимоги про дострокове повернення кредиту. Однак у цій справі апеляційний суд встановив обставини направлення банком такої вимоги, проте позов подано раніше ніж закінчився строк для її виконання, передбачений договором та Законом. Аналіз частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, дає можливість дійти висновку, що головною умовою для звернення кредитодавця до суду з позовом про дострокове стягнення споживчого кредиту є направлення банком відповідної вимоги, що дає можливість боржнику її виконати протягом строку встановленого в договорі чи Законі, після чого кредитодавець позбавляється права вимагати повернення кредиту достроково. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Таким чином, суд повинен реалізовувати своє основне завдання (стаття 2 ЦПК України), а саме справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів на засадах верховенства права з метою ефективного забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Право на ефективний засіб юридичного захисту гарантоване статтею 13 Конвенції, в якій зазначається: кожен, чиї права та свободи, визнані в Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі. Європейський суд з прав людини, зокрема у рішеннях «Саф`яннікова проти України» (2007 рік), «Сілін проти України» (2006 рік), наголошував, що заявників не можна звинувачувати за те, що вони використовують засоби, надані їм відповідно до національного законодавства для захисту своїх інтересів (рішення). У цій справі постає питання дотримання судом норм статті 2 ЦПК України з урахуванням строків розгляду цієї справи судами та кінцевий результат вирішення спору, адже на момент ухвалення рішення строк виконання вимоги про дострокове повернення кредиту сплив. Під час розгляду справи споживач не позбавлений був права усунути порушення умов договору про надання споживчого кредиту, і вимога кредитодавця втратила б чинність, що було б підставою для відмови в задоволенні позову про дострокове стягнення заборгованості за кредитом. Якщо ж цього не сталося, не можна вважати, що на момент ухвалення судом рішення існували підстави для відмови у позові. Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що з огляду на обставини саме цієї справи є підстави відступити (конкретизувати) від висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680 цс 19) про те, що направлення відповідно до частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, вимоги про дострокове повернення кредиту свідчить про дотримання кредитором вимог цього закону і не позбавляє суд права вирішити позов по суті заявлених вимог, за умови, що на час ухвалення рішення минув строк для виконання вимоги і вона не втратила чинність. Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року). Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року). З огляду на зазначене, у зв`язку з необхідністю забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, справа № 553/1501/15-ц (провадження № 61-1548св22) підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку (конкретизації висновку) щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово вказувала на те, що задля гарантування юридичної визначеності вона може повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див., наприклад, пункти 23-25, 30-31 окремої думки суддів Великої Палати Верховного Суду Бакуліної С. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю. щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16, пункти 43-45 постанови від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16; пункти 44-45, 47 постанови від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16; пункт 24 постанови від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11). Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Передати справу № 553/1501/15-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов