Постанова 4803 № 201/1307/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4583/22 Справа № 201/1307/22 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко Н. В. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 червня 2022 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю. суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М., за участю секретаря Піменової М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автотранссервіс» про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2022 року, - В С Т А Н О В И В: 08.02.2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ТОВ «Автотранссервіс» про стягнення заробітної плати та середнього заробітку. В обгрунтування позовних вимог представник позивача - адвокат Кравинська Ю.В. (діє на підставі ордеру серія AI № 1205474 від 26.01.2022р. - а.с.№30) посилалася на те, що ОСОБА_1 з 01 ЛІ.2010р. працював водієм в ТОВ «Автотранссервіс». За період робота позивач не отримував заробітної плата, розраховував, що заборгованість буде погашена. Позивач був звільнений 31.05.2013р., однак не отримав передбачених законодавством виплат та відповідач має заборгованість по заробітній платі 37 800грн. Оскільки відповідачем порушені строки виплата заробітної плата, позивач має право на середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 31.05.2013 року по 27.01.2022 року у розмірі 555 454 грн. 43коп. Вказані суми представник позивача просила стягнута разом із витратами, пов`язаними з розглядом справи (том 1 а.с.3-11) Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автотранссервіс» про стягнення заробітної плати та середнього заробітку - відмовлено (том 2 а.с.242-243). Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив, скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити (том 3 а.с.2-11). Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення. Судом першої інстанції встановлено, що 29.10.2010 року ОСОБА_1 подав заяву до ТОВ «Автотранссервіс» про прийняття його на посаду водія з 01.11.2010 року (том 1 а.с.54). Наказом № 47 від 29.10.2010 року ОСОБА_1 був прийнятий на посаду водія автобусу з перевезення пасажирів на міжміському сполученні з оглядом згідно штатного розпису з 01.11.2010 року ( том 1 а.с.55). 30.03.2013 року позивач подав заяву про звільнення з 31.05.2013 року за власним бажанням за ст. 38 КЗпП України, на підставі чого був винесений наказ № 42 від 31.05.2013 року (том 1 а.с.57). Перебування ОСОБА_1 в трудових відносинах з ТОВ «Автотранссервіс» також підтверджується відповідними записами в трудовій книжці позивача серія НОМЕР_1 (том 1 а.с.18-19), яка в день звільнення 31.05.2013 року була отримана позивачем особисто, що підтверджується наданою відповідачем копією книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них (том 1 а.с.58-61). Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд 1 інстанції виходив із того, що обставини позову не знайшли своє об`єктивне підтвердження в ході судового засідання, не доведені, а тому позовна заява є не обґрунтована та не підлягає задоволенню. Колегія суддів повністю погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції. Так, відповідно до положень ст. 21 КЗпП України обов`язок своєчасної виплати заробітної плати покладений на роботодавця. Відповідно до положень ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу, строк виплати якої передбачений ст. 115 КЗпП України. Відповідно до положень ст. 233 КЗпП України У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Яв вбачається із матеріалів справи, звертаючись до суду з позовною заявою, позивач зазначає, що з листопада 2010 року по травень 2013 року не отримував заробітної плати та відомості, які містяться в державному реєстрі фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків за цей період не відповідають дійсності. Зважаючи на викладене суд 1 інстанції дійшов до висновку, що позивач робить лише припущення щодо невідповідності інформації, зазначеної у відомостях від 06.01.2022 року з державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків за період з IV кварталу 2010 року по II квартал 2013 року, посилаючись на відсутність документів, які містять його підпис про фактичне отримання коштів. За ст. 12 ЦПК України (ч.ч. 1-3) цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України). Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів у розумінні ст.ст. 77-78, 80 ЦПК України, щодо наявності заборгованості по заробітній платі, починаючи з грудня 2010 року по травень 2013 року Натомість, відповідачем на підтвердження відсутності у позивача заборгованості по заробітній платі надані наступні докази: - довідка - відповідь на адвокатський запит від 27.01.2022 року, в якій зазначено про відсутність затримки по заробітній платі за період з листопада 2010 року по травень 2013 року (том 1 а.с. 52-53); - звіти про суми нарахованої заробітної плати (грошового забезпечення, доходу) застрахованих осіб та суми нарахованих внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування до органів Пенсійного фонду України за період з листопада 2010 року по травень 2013 року, з яких вбачається, що впродовж всього цього періоду з нарахованих позивачу сум заробітку/доходу проводились відрахування сум страхових внесків (том 2 a.c. 68, 75, 87 зв. ст., 95,106,117, 128, 133, 142, 152 зв. ст., 157 зв. ст., 167 зв. ст., 177, 187 зв. ст., 198, 209, 219 зв. ст., 227, 238 т. № 1, а.с.№ 5,12, 24 зв. ст.,32, 38 зв. ст., 50, 72, 77 зв. ст., 89 зв. ст., 100 зв. ст., 109 зв. ст., 119 ). Відповідно до положень ст. 20 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» перерахування страхових внесків здійснюється страхувальниками одночасно з одержанням (перерахуванням) коштів на оплату праці (виплати доходу), у тому числі в безготівковій чи натуральній формі або з виручки від реалізації товарів (послуг). У разі недостатності у страхувальника коштів для здійснення в повному обсязі виплати заробітної плати (доходу) та одночасної сплати відповідних авансових платежів виплата зазначених сум та сплата страхових внесків здійснюється в пропорційних розмірах у порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду. З інформації про розмір страхових внесків, що зазначені у вищевказаних звітах, вбачається, що сума страхових внесків сплачена відповідачем в повному обсязі, що свідчить про повну виплату заробітної плати позивачу. Також суд 1 інстанції зазначив, що відсутність документів, які містять підпис позивача про отримання коштів підтверджується наданими відповідачем Наказом № 5 «Про створення комісії для вилучення та знищення документів ТОВ «Автотранссервіс», для яких минула потреба у зберігання (том 2 а.с. 125), актами № 1, 2 від 29.12.2015 року про вилучення для знищення документів, не віднесених до Національного архівного фонду та актом № 2 від 28.12.2015 року про вилучення для знищення документів, не віднесених до Національного архівного фонду, а тому вважав поважними причинами неподання цих доказів, враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовною заявою більш ніж через 10 років з моменту працевлаштування. Крім того, позивачем не надано жодних доказів застосування до відповідача штрафних санкцій з боку Пенсійного фонду України та податкових органів щодо несвоєчасного перерахування страхових внесків, податків та зборів. Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач тривалий час не звертався до суду щодо стягнення заробітної плати, оскільки у нього були відсутні кошти на правову допомогу та він помилково вважав пропущеним строк звернення до суду. Разом з тим, суд 1 інстанції критично віднісся до таких тверджень, оскільки з трудової книжки позивача вбачається, що після звільнення з ТОВ «Автотранссервіс» позивач з 11.11.2013 року по 13.02.2017 року був працевлаштованим (том 1 а.с.19), і мав дохід, що підтверджується відомостями з державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків (доказів неотримання доходу за новим місцем роботи з листопада 2013 року суду не надано). Крім того, позивач мав право звернутися на «гарячу лінію» Державного департаменту нагляду за додержанням законодавства про працю або до прокуратури зі скаргами щодо невиплати заробітної плати, однак доказів таких звернень суду також не надано. Також суд 1 інстанції поставив під сумнів твердження позивача щодо неотримання ним заробітної плати під час роботи в ТОВ «Автотранссервіс», оскільки позовна заява не містить посилань, чому майже три роки позивач продовжував працювати, не дивлячись на невиплату заробітної плати та подав заяву про звільнення лише в травні 2013р. Колегія суддів повністю погоджується, з висновками суду першої інстанції, що підстав для задоволення вимоги позову про стягнення заробітної плати відсутні, а також не підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення середнього заробітку, оскільки є похідною від задоволення вимоги позову про стягнення заробітної плати. Посилання апелянта в апеляційній скарзі на те, що суд 1 інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки в матеріалах справи наявні копії наказів про прийняття його на роботу та звільнення, табель робочого часу. Щодо надання відомостей про отримання позивачем заробітної плати відповідачем надані належні докази їх знищення у зв`язку із закінченням строків зберігання. Інші заявлені позивачем докази не стосуються предмету спору, який пов`язаний із стягненням заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, не дають підстав визнати це рішення ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи. Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував позовні вимоги, доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін. Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2022 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку. Судді: