Постанова КЦС ВС № 203/908/16-ц

Постанова Іменем України 20 червня 2022 року м. Київ справа № 203/908/16 провадження № 61-11771св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 в особі її законного представника ОСОБА_2 , відповідач - ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Арсентьєва Анастасія Анатоліївна, Перша Дніпровська державна нотаріальна контора, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 червня 2021 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2016 року ОСОБА_1 в особі її законного представника ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Арсентьєва А. А. (далі - приватний нотаріус Дніпровського МНО), Перша Дніпровська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним, визнання права власності в порядку спадкування за законом. Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер рідний брат ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилась спадщина, до складу якої увійшла двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 44,8 кв. м, житловою площею 31,0 кв. м, яка належала останньому на підставі рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 17 лютого 2015 року. Оскільки у ОСОБА_4 були відсутні спадкоємці першої черги, тому ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем брата за законом, яка 15 грудня 2015 року звернулась до Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Однак, нотаріус їй повідомила, що 18 листопада 2015 року відповідну заяву вже подала ОСОБА_3 , у зв`язку із наявністю складеного на її ім`я заповіту від 04 вересня 2015 року. Також позивачка зазначала, що вона є особою з інвалідністю, ІІ групи за загальним захворюванням, непрацездатна та потребує постійного нагляду та лікування, отримує пенсію по інвалідності та інших доходів не має. За життя брат постійно дбав про неї, допомагав матеріально. Після того, як у 2015 році ОСОБА_4 дізнався, що тяжко хворий, він постійно хвилювався про те, хто буде дбати про неї та за які кошти вона буде жити, коли залишиться одна. Він неодноразово висловлював свою думку про те, що належна йому квартира за законом перейде до неї, оскільки інших спадкоємців в нього не має. Разом з тим, у зв`язку із різким погіршенням стану та швидким прогресуванням хвороби, останні два місяці свого життя ОСОБА_4 постійно лікувався, робив різні дослідження та обстеження, знаходився на стаціонарному лікуванні у відділенні онкології, проходив курс лікування (спеціальні процедури та медичні препарати), що впливало на його психічний стан, на можливість усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 в особі її законного представника ОСОБА_2 просила суд визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 , посвідчений 04 вересня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського МНО Арсеньєвою А. А. та визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 27 січня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 в особі її законного представника ОСОБА_2 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що висновок посмертної судово-психіатричної експертизи від 26 серпня 2016 року № 18 не є належним, достатнім та допустимим доказом, а інші докази не містять беззаперечних даних про абсолютну неспроможність ОСОБА_4 на момент складання та посвідчення заповіту від 04 вересня 2015 року розуміти значення своїх дій та керувати ними. Тому правових підстав для задоволення позовних вимог немає. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 червня 2021 року рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 27 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 в особі її законного представника ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсним заповіт, складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 , посвідчений 04 вересня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського МНО Арсентьєвою А. А. Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 44,8 кв. м, житловою площею 31,0 кв. м. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_4 при складанні заповіту 04 вересня 2015 року на ім`я ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського МНО Арсентьєвою А. А., виявляв ознаки хронічного психічного захворювання та не міг усвідомлювати значення своїх дій й керувати ними, що встановлено висновком посмертної судово-психіатричної експертизи від 26 серпня 2016 року № 18, тому наявні підстави для визнання недійсним заповіту від 04 вересня 2015 року. Разом з тим, оскільки ОСОБА_5 є єдиним спадкоємцем за законом другої черги після смерті ОСОБА_4 , а заповіт на ім`я відповідачки є недійсним, тому право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 підлягає визнанню за позивачкою. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року, ОСОБА_3 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 та від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1531цс16, а також в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року у справі № 343/1571/14-ц (провадження № 6-16521св16). Також заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах). Касаційна скарга мотивована тим, що висновок посмертної судово-психіатричної експертизи від 26 серпня 2016 року № 18 не є належним та допустимим доказом у даній справі, оскільки вказаний висновок не містить чітких, обґрунтованих та однозначних висновків про абсолютну неспроможність ОСОБА_4 на момент складання та посвідчення заповіту розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними; він складений без врахування та оцінки всіх даних щодо особи ОСОБА_4 , без врахування показів свідків, не узгоджується з їх показами та іншими доказами у справі. Доводи інших учасників справи У вересні 2021 року ОСОБА_1 в особі її законного представника ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для її скасування відсутні. Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили. Фактичні обставини справи, встановлені судами Апеляційний суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 були рідними братом та сестрою. 04 вересня 2015 року ОСОБА_4 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського МНО Арсентьєвою А. А. та зареєстрований у реєстрі за № 1316, яким заповів усе належне йому майно ОСОБА_3 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого відділом державної реєстрації смерті Дніпропетровського міського управління юстиції 06 жовтня 2015 року. Згідно з копією спадкової справи № 829-2015, заведеної 18 листопада 2015 року Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою після смерті ОСОБА_4 , із заявами про прийняття спадщини звернулись 18 листопада 2015 року ОСОБА_3 та 15 грудня 2015 року ОСОБА_1 ОСОБА_4 проживав та був зареєстрований у двокімнатній квартирі АДРЕСА_1 , загальною площею 44,8 кв. м, житловою площею 31,0 кв. м, яка належала останньому на підставі рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 17 лютого 2015 року. У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Кіровського районного суду міста Дніпропетровська з клопотанням про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи. Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 22 квітня 2016 року у справі № 201/18206/15-ц заяву ОСОБА_2 , заінтересована особа - Орган опіки та піклування виконкому Жовтневої районної у місті Дніпропетровську ради, про визнання особи недієздатною, встановлення над нею опіки задоволено. Визнано недієздатною ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .Встановлено опіку над ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , призначено опікуном її брата ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 26 серпня 2016 року № 18, складеного Комунальним закладом «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної ради (далі - КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної ради), ОСОБА_4 за життя на момент підписання заповіту (04 вересня 2015 року) страждав хронічним психічним захворюванням у формі «шизофренія», що підтверджується матеріалами цивільної справи та медичною документацією. Ступінь вираженості наявного у ОСОБА_4 психічного захворювання позбавляла його можливості в період часу (04 вересня 2015 року) розуміти значення своїх дій та керувати ними. У березні 2019 року ОСОБА_3 звернулася до Кіровського районного суду міста Дніпропетровська з клопотанням про призначення повторної посмертної комісійної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи. Висновком повторної посмертної комісійної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи від 08 жовтня 2020 року № 14, складеним Державною установою «Науково-дослідний інститут психіатрії Міністерства охорони здоров`я України» (далі - ДУ «НДІ психіатрії МОЗ України»), визначено, що експертний аналіз представлених матеріалів не підтверджує наявність у ОСОБА_4 ознак такого тяжкого психічного захворювання як шизофренія. Таким чином, результати вищенаведеного аналізу матеріалів цивільної справи, медичної документації, співставлення отриманих даних з діагностичними стандартами та діючою в Україні Міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду (далі - МКХ-10), свідчать про те, що ОСОБА_4 на момент укладання заповіту 04 вересня 2015 року не виявляв ознак психічних розладів, які могли б вплинути на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час укладання даного правочину. Отже, ОСОБА_4 за своїм психічним станом міг повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на час складання заповіту. При розгляді справи були допитані свідки.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно зі статтею 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Частинами першою, другою статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 в особі її законного представника ОСОБА_2 , як на підставу своїх порушених прав посилалася не те, що ОСОБА_4 при складанні заповіту 04 вересня 2015 року на ім`я ОСОБА_3 , виявляв ознаки хронічного психічного захворювання та не міг усвідомлювати значення своїх дій й керувати ними. Відповідно до частини першої статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Згідно з частиною першою статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу. Оскільки у частині першій статті 225 ЦК України вживається термін «момент» вчинення правочину, то в разі призначення психіатричної експертизи слід ставити перед експертом запитання стосовно конкретно визначеного відрізку часу, оскільки психічний стан особи може змінюватись. Висновок про недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи у справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, інші докази (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року № 6-9цс12 та від 28 вересня 2016 року № 6-1531цс16, у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц (провадження № 61-5896св18), від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19), від 27 жовтня 2021 року у справі № 182/6521/16 (провадження № 61-1461св21), від 10 листопада 2021 року у справі № 212/1409/18 (провадження № 61-9053св21) та від 22 грудня 2021 року у справі № 203/3778/14-ц (провадження № 61-14978св21). Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частинами першою статті 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суди встановили, що двома різними експертними установами складено висновки щодо психічного та фізичного стану особи на момент складення заповіту, які містять кардинально протилежні висновки щодо стану здоров`я спадкодавця на момент укладення спірного заповіту. Відповідно до статті 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов`язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров`я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати. Згідно зі статтею 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні. За загальним правилом, повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов`язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. У випадках, коли у справі щодо одного й того ж предмета проведено декілька експертиз, у тому числі комплексну, комісійну, додаткову чи повторну, суд повинен дати оцінку кожному висновку з точки зору всебічності, повноти й об`єктивності експертного дослідження. Такій оцінці підлягають також окремі висновки експертів - членів комісійної чи комплексної експертизи, які не підписали спільний висновок. Не повинна віддаватись перевага висновку експертизи лише тому, що вона проведена комісійно, повторно, експертом авторитетної установи або таким, який має більший досвід експертної роботи, тощо. Зі змісту досліджуваних висновків експертів вбачається, що експертами при проведенні експертного дослідження було застосовано різні підходи до визначення стану здоров`я спадкодавця на час посвідчення спірного заповіту, а тому експерти дійшли протилежних висновків, які (з урахуванням методу дослідження) не є взаємовиключними. За умови наявності двох протилежних висновків судом повинні оцінюватись обидва висновки в сукупності. Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання заповіту недійсним, оскільки згідно з висновком судово-психіатричної експертизи від 26 серпня 2016 року № 18, складеного КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної ради, ОСОБА_4 на момент складання та підписання заповіту від 04 вересня 2015 року за своїм психічним станом на той час не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними, отже встановлено абсолютну неспроможність ОСОБА_4 на укладання вказаного правочину. З урахуванням того, що ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем за законом другої черги після смерті ОСОБА_4 , а заповіт на ім`я відповідача є недійсним, тому право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площе 44,8 кв. м, житловою площею 31,0 кв. м, підлягає визнанню за позивачем. Доводи касаційної скарги про те, що висновок посмертної судово-психіатричної експертизи від 26 серпня 2016 року № 18 не є належним та допустимим доказом у даній справі є безпідставними та необґрунтованими, оскільки вказаний висновок є достатньо повним та однозначним, доказів складення висновку експерта з порушенням чинного законодавства відповідачем не надано. Інші докази у справі висновку експерту не спростовують. Експертиза була проведена комісією експертів КЗ «Дніпропетровська обласна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної радиу складі осіб, які були попереджені про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на них обов`язків. А тому, тих даних та матеріалів, які були представлені для дослідження було достатньо і вони не викликали сумніву у їх достовірності, у зв`язку з чим експертами не були заявлені перед судом відповідні клопотання. Апеляційний суд обставини справи встановив повно, в сукупності з іншими доказами у справі оцінив обидва висновки експертизи та надав їм належну оцінку. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18). Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судами зроблена належна правова оцінка доказів. Колегія суддів не бере до уваги посилання касаційної скарги на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 та від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1531цс16, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявником постановах. Крім того, підставами касаційного оскарження судових рішень заявник визначив пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Аргументуючи підстави касаційного оскарження передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Зазначені доводи заявника відхиляються касаційним судом з огляду на те, що, по-перше, заявником не зазначено конкретної норми права у подібних правовідносинах, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду, а, по-друге, рішення суду апеляційної інстанції ухвалено за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи, Водночас, як свідчить характер доводів скаржника, останні фактично зводяться до незгоди скаржника із наданою апеляційним судом оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України. Ураховуючи викладене, касаційна скарга, подана з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не отримала свого підтвердження під час касаційного перегляду справи, а тому не може бути задоволена, з огляду на недоведення скаржником наявності підстав для формування висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, отже, відсутні підстави для скасування судового рішення у справі, а тому постанову апеляційного суду слід залишити без змін. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року). На думку судової колегії судове рішення, що переглядається, є достатньо мотивованим. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 червня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк