Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/23683/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/23683/20 Суддя (судді) першої інстанції: Пащенко К.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2022 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Федотова І.В., суддів: Єгорової Н.М. та Сорочка Є.О., за участі секретаря Бринюк Г.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльність, стягнення заробітної плати, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач), у якому просив: визнати протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України, яка наказом Генерального прокурора від 27.12.2019 № 358 з 02.01.2020 перейменована в Офіс Генерального прокурора, в частині невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку; зобов`язати Офіс Генерального прокурора здійснити ОСОБА_1 виплату вихідної допомоги в порядку ст. 44 КЗпП України у розмірі середнього місячного заробітку на момент звільнення; визнати протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України, яку наказом Генерального прокурора від 27.12.2019 № 358 з 02.01.2020 перейменовано в Офіс Генерального прокурора, щодо невиплати ОСОБА_1 частини заробітної плати у вигляді надбавки за класний чин «старший радник юстиції», присвоєного наказом Генеральної прокуратури України віл 13.11.2017 №1066ц, з 25.09.2019 по 18.10.2019 на загальну суму 3190,39 грн.; зобов`язати Офіс Генерального прокурора виплатити ОСОБА_1 заробітну плату у вигляді надбавки за класний чин «старший радник юстиції», присвоєного наказом Генеральної прокуратури України від 13.11.2017 №1066ц, з 25.09.2019 по 17.10.2019 на загальну суму 3 190,39 грн. (три тисячі сто дев`яносто гривень 39 коп.); стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток в якості відповідальності за весь час затримки виплати належної ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні за період з 12.08.2020 по день постановлення судового рішення. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2021 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку. Зобов`язано Офіс Генерального прокурора здійснити ОСОБА_1 виплату вихідної допомоги в порядку ст. 44 Кодексу законів про працю України у розмірі середнього місячного заробітку на момент звільнення. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 за час затримки виплати належної ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні відшкодування у розмірі одного середнього місячного заробітку на момент звільнення. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу в якій просить його скасувати в частині позовних вимог, які були задоволені, водночас рішення суду в частині стягнення заробітної плати у вигляді надбавки за класний чин Офісом Генерального прокурора не оскаржується. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що Законом №1697-VII не передбачено можливості виплати прокурору вихідної допомоги при звільненні із займаної посади з підстав зазначених в апеляційній скарзі. Також, апелянт зазначає про те, що вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не належать до структури заробітної плати, тобто не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є іншою заохочувальною чи компенсаційною виплатою, що входить до такої структури. Апелянт вказує на правовий висновок щодо неможливості одночасного застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійного стягнення середнього заробітку викладеного у постанові Верховного Суду від 05.08.2020 у справі №686/20491/18. Таким чином, на переконання апелянта, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що підстави звільнення, передбачені п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України та п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру» у даному випадку є тотожними і при звільненні прокурорів на підставі п.9 ч.1 ст.51 Законом України «Про прокуратуру» повинні застосовуватися вимоги ст.44 КЗпП України щодо виплати вихідної допомоги. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, які з`явились в судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вірно встановлено судом першої інстанції та свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 працював в органах прокуратури України з 20.06.2013, в Генеральній прокуратурі України, з 03.07.2014. Наказом Генеральної прокуратури України від 26.10.2017 №1019ц позивача призначено на посаду Заступника начальника управління внутрішньої безпеки - начальник відділу службових розслідувань Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України (категорія посади - прокурорська). 19.09.2019 Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-ІХ, який, окрім іншого, передбачав обов`язкове проходження атестації діючими працівниками органів прокуратури України. Наказом Генеральної прокуратури України від 17.10.2019 № 1138н позивача звільнено із зазначеної посади з Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18.10.2019. Позивач звернувся до Офісу Генерального прокурора з запитом, у якому просив повідомити чи була нарахована та виплачена вихідна допомога при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку. Листом від 12.08.2020 № 27/3-3687вих-Д Офіс Генерального прокурора повідомив, що статтею 40 Кодексу законів про працю України наведено випадки розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Водночас, ст. 44 Кодексу законів про працю України визначено перелік підстав припинення трудового договору, в яких передбачено виплату вихідної допомоги. Зокрема, при припиненні трудового договору з підстав, визначених у п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України. При цьому, ст. 44 Кодексу законів про працю України не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення ним договору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру». Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу на день звільнення вихідної допомоги в порядку ст. 44 Кодексу законів про працю України та заробітної плати у вигляді надбавки за класний чин, позивач звернувся з позовом до суду. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що позивач має право на отримання вихідної допомоги відповідно до ст.44 Кодексу законів про працю у розмірі не менше середнього місячного заробітку. За наслідком перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку колегія суддів враховує наступне. Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки доводи та вимоги апеляційної скарги стосуються рішення суду першої інстанції лише в частині задоволених позовних вимог щодо виплати позивачу вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, то колегія суддів рішення суду у іншій частині не переглядає. Щодо права позивача на виплату вихідної допомоги при звільненні. Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді. Відповідно до пункту 9 частини першої цієї статті прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п`ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження. Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Водночас, нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України. КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу). Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої даної статті). Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев`яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу». Внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом. Таким чином, частиною п`ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачено виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19.05.2022 у справі № 640/4264/20. Крім того, чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Так, під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги. Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин. Колегією суддів враховується, що Верховний Суд уже висловлював правову позицію щодо цього у численних рішеннях, прийнятих у тотожних правовідносинах, зокрема, у постановах від 21.01.2021 у справі №260/1890/19, від 15.04.2021 у справі №440/3166/20. Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, що не заперечується відповідачем, на день звільнення позивачу не виплачено вихідну допомогу, передбачену статтею 44 Кодексу законів про працю України. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги у частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Аналогічні висновки застосовані і судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні. Натомість вищевказані висновки не спростовуються доводами апеляційної скарги. Відповідно до довідки Офісу Генерального прокурора від 30.10.2020 №21-1243зп сума середньої заробітної плати позивача складає 45181,50 грн., відтак, висновок суду першої інстанції про необхідність зобов`язати Офіс Генерального прокурора здійснити позивачу виплату вихідної допомоги в порядку ст. 44 КЗпП України у розмірі 45181,50 грн. є вірним та обґрунтованим. Щодо позовної вимоги позивача про стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за весь час затримки при звільненні по день ухвалення судового рішення, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. У разі не проведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. При цьому, як вірно звернув увагу суд першої інстанції, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, з посиланням на постанову від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц зазначала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. Як вже зазначалось, відповідно до довідки Офісу Генерального прокурора від 30.10.2020 №21-1243зп сума середньої заробітної плати позивача складає 45181,50 грн, сума середньоденної заробітної плати складає 2151,50 грн. Враховуючи, що період затримки розрахунку становить 527 робочих днів (з 18.10.2019 по 23.11.2021), то сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, становить 1133840,50 грн (527 х 2151,50 грн = 1133840,50 грн). Разом з тим, як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, суд першої інстанції, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності та з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 26.06.2019, у справі №761/9584/15-ц та від 26.02.2020, у справі №821/1083/17, зменшив розмір виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку до суми середнього місячного заробітку позивача. Оскільки в даному випадку відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, та враховуючи приписи статті 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні саме у розмірі 45181,50 грн. з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно встановив обставини справи в цій частині та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційних скаргах доводи позицію суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для його зміни або скасування. Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України. Головуючий суддя: І.В. Федотов Судді: Н.М. Єгорова Є.О. Сорочко Повний текст постанови виготовлено 20.06.2022 року.