Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 620/618/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/618/20 Суддя (судді) першої інстанції: Падій В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 липня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Файдюка В.В. суддів: Мєзєнцева Є.І. Собківа Я.М. При секретарі: Шепель О.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , Офісу Генерального прокурора на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення коштів та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач) про: стягнення з Офісу Генерального прокурора, правонаступника Генеральної прокуратури України, на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги у сумі 32298,00 грн.; стягнення з Офісу Генерального прокурора, правонаступника Генеральної прокуратури України, на користь ОСОБА_1 надбавки за класний чин у сумі 2000,00 грн.; стягнення з Офісу Генерального прокурора, правонаступника Генеральної прокуратури України, на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день ухвалення судового рішення. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на момент звільнення позивача відповідачем не здійснено повний розрахунок належних до виплати сум, а саме не виплачено: вихідну допомогу у сумі 32 298,00 грн.; надбавку за класний чин, що не нараховувалась, починаючи з 25 вересня 2019 року по день звільнення у сумі 2000,00 грн., що зумовило зобов`язання відповідача виплати позивачу додатково середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України. Позивач зазначає, що невиплата йому вказаних сум носить дискримінаційний характер, суттєво погіршує його становище та обмежує в реалізації законних прав та інтересів в частині трудових прав. Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2021 року закрито провадження у справі в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 надбавки за класний чин у сумі 2000, 00 грн. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2021 року даний адміністративний позов задоволено частково. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у сумі 32037грн 81 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 32037 грн 81 коп. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що згідно усталеної практики Верховного Суду до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статті 44 КЗпП України щодо виплати вихідної допомоги, оскільки спеціальним законом, що регулює питання звільнення прокурорів з посад та їх оплати праці, відповідні питання не врегульовані та обмежень щодо застосування вказаної норм КЗпП України не містять. Крім того, оскільки що до спірних правовідносин підлягають застосуванню загальні положення статей 116, 117 КЗпП України щодо наслідків затримки розрахунку при звільненні, то позивачу повинен бути виплачений середній заробіток за час такої затримки однак із зменшенням його розміру пропорційно до недоплаченої суми. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовано тим, що судом не надано оцінку факту затримки розрахунку із позивачем при звільненні строком 61 робочий день за період з 30 жовтня 2019 року (моменту звільнення) по 27 січня 2020 року (момент останнього надходження коштів на рахунок позивача від відповідача). Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовано тим, що положення ст. 44 КЗпП України до спірних правовідносин застосовані бути не можуть, оскільки спеціальними законами щодо правового статусу прокурорів такої виплати не передбачено. Крім того, характер вихідної допомоги свідчить про те, що вона виплачується при звільненні працівника з незалежних від нього обставин, у той час як позивача звільнено у зв`язку з неуспішним проходженням атестації. Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу відповідача, а також письмові пояснення по справі, де він виклав свою позицію щодо підстав задоволення позову в повному обсязі та наголосив на безпідставності вимог скарги. Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 працював в Генеральній прокуратурі України на посаді прокурора першого відділу організації процесуального керівництва управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях. Наказом Генерального прокурора України від 29 жовтня 2019 року №1296ц звільнено ОСОБА_1 з посади прокурора першого відділу організації процесуального керівництва управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України з 30 жовтня 2019 року на підставі п. 9 ч. 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Цим наказом Департаменту планово - фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України доручено провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні позивачу виплати при звільненні. Оскільки вихідна допомога при звільненні позивача виплачена не була, він звернувся до відповідача для з`ясування підстав її невиплати відповідно до статті 44 Кодексу законів про працю України. Листом від 14 листопада 2019 року за №4-1964вих-19 Генеральна Прокуратура України повідомила позивачу, що вихідна допомога не виплачена, оскільки позивача звільнено на підставі п. 9 ч. 1 статті 51 Закону N 1697-VII, а не на підставі п. 1 ч. 1 статті 40 КЗпП України. Не погоджуючись із позицією відповідача з приводу невиплати вихідної допомоги при звільненні, вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду із адміністративним позовом. На підставі встановлених обставин справи, виходячи з аналізу приписів Закону України «Про прокуратуру», Кодексу законі про працю України, Порядку обчислення середньої заробітної плати та практики Верховного Суду у справах щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог, оскільки КЗпП України гарантовано право особи на отримання вихідної допомоги, яке положеннями Закону не обмежено, а також і право на отримання відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні пропорційно до недоплаченої суми. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Спірні правовідносини врегульовані Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України), Законом України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон №1697-VII) та Законом України від 19 вересня 2019 року №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон №113-I). Відповідно до статті 4 Закону №1697-VII організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Положеннями статті 51 Закону №1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді. Так, за правилами п. 9 ч. 1 статті 51 Закону №1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. У свою чергу, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» року №113-ІХ статтю 51 Закону доповнено ч.5, такого змісту: «на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження». Відповідно до статті 1 КЗпП України останній регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Згідно п. 1 ч. 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Частиною 4 статті 40 КЗпП України визначено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. При цьому, Законом №113-ІХ доповнено статтю 40 КЗпП України ч.5, згідно якої особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. В свою чергу, статтею 44 КЗпП України передбачено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Досліджуючи питання щодо застосування наведених правових норм, Верховний Суд у постанові від 30 березня 2021 року у справі №640/25354/19 зазначив, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги. Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин. Водночас, як зауважив Верховний Суд у згаданій вище постанові та на чому вірно наголосив суд першої інстанції, приписами Закону не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Натомість нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення працівник, є стаття 44 КЗпП України. Конституційний Суд України у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначив, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 16 квітня 2020 року по справі № 822/3307/17, від 20 травня 2020 року по справі № 816/1640/17, від 16 липня 2020 року по справі № 400/2884/18. Внесені Законом № 113-ІХ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом. З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що ч. 5 статті 51 Закону та ч. 4 статті 40 КЗпП України передбачено виключний перелік випадків, коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Наведеного висновку дотримується і Верховний Суд у постановах від 27 січня 2021 року по справі № 380/1662/20, від 11 лютого 2021 року по справі № 420/4115/20, від 18 лютого 2021 року по справі №640/23379/19. Щодо посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, відповідно до якої, враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, він не набув права на її отримання, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначала, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Отже, з огляду на сталу практику Верховного Суду у цій категорії спорів та враховуючи правову позицію, викладену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року по справі № 755/10947/17, суд у цій справі повинен враховувати правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2021 року по справі № 440/3166/20, яка є останньою у цій категорії спорів. Таким чином, правильно встановивши, що на час звільнення ОСОБА_1 з Генеральної прокуратури України останньою не було виплачено позивачу вихідну допомогу, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивач має право на отримання вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку. Крім того, розраховуючи належну до виплати суму вихідної допомоги, Чернігівський окружний адміністративний суд обґрунтовано керувався приписами абз. 3 п. 2 та абз. абз. 1-3 п. 8 Порядку №100, які визначають алгоритм обрахунку цього виду виплати, і на підставі довідки Офісу ГП від 23 квітня 2021 року №21-332зп прийшов до правильного висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача вихідної допомоги у сумі 32037,81грн., а не 32298,00 грн., як помилково просив ОСОБА_1 , що є середньомісячною заробітною платою позивача за два останні місяці (серпень - вересень) (а.с.87, на звороті). Так, звертаючись до суду з цим позовом, позивач заявив вимоги щодо стягнення вихідної допомоги у сумі - 32298,00 грн, виходячи з середньомісячної заробітної плати позивача за два місяці (червень - липень) перед звільненням, що суд вважає невірним, оскільки позивач звільнений з 30 жовтня 2019 року, а тому саме виходячи з виплат за серпень та вересень, які є останні два календарні місяці роботи позивача перед звільненням, і повинна розраховуватися середньомісячна заробітна плата останнього. Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з Офісу ГП на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 32 037,81 грн. з урахуванням загального розміру невиплаченої вихідної допомоги, суд зазначає таке. Ні Законом № 1697-VII, ні Законом №113-ІХ не врегульовані питання порушення роботодавцем строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження служби та звільнення прокурорів. Як вже було зазначено вище, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Відтак, оскільки вказаними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з органів прокуратури, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України. Відповідно до ч. 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. При цьому згідно ч. 1 статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. При цьому, визначальними в даному випадку є факт невиплат належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Наведений правовий висновок щодо застосування положень статей 116, 117 КЗпП України викладений у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року по справі № 826/9793/18 та від 23 квітня 2020 року по справі № 810/3573/18. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: 1) розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2) період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3) ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4) інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові по справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. З огляду на наведені висновки Великої Палати Верховного Суду у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17, суд першої інстанції, врахувавши істотність розміру належної до стягнення за 373 робочих дні суми середнього заробітку (569052,53 грн.), дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для її зменшення до розміру, що відповідає сумі належної до виплати вихідної допомоги. Окремо судова колегія звертає увагу, що у межах цього спору судом вирішено питання щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за весь період такої затримки, однак, вказана сума була зменшена з урахування наведених вище позицій Великої Палати Верховного Суду і Верховного Суду. На необхідності застосування принципу співмірності наголошував Верховний Суд й у постанові від 10 червня 2021 року по справі № 580/2857/20. Відтак, доводи позивача про те, що судом не надано оцінку факту затримки розрахунку з позивачем при звільненні строком 61 робочий день за період з 30 жовтня 2019 року (моменту звільнення) по 27 січня 2020 року (момент останнього надходження коштів на рахунок позивача від відповідача), є безпідставними. Суд першої інстанції, якого підтримала колегія суддів апеляційного суду, підтвердив факт затримки відповідачем розрахунку з позивачем при звільненні, визнав право позивача на компенсацію середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, однак, відповідно до позиції Верховного Суду зменшив суму стягнення середнього заробітку до розміру, який вважав спів мірним. Доводи апеляційної скарги як позивача, так і відповідача, зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи. При цьому, колегія суддів зазначає, що згідно п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Однак, згідно п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Таким чином, вірним є висновок суду першої інстанції про часткове задоволення даного адміністративного позову. Отже при винесенні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для його скасування. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 316, 321, 325, 329, 331 КАС України суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Офісу Генерального прокурора - залишити без задоволення. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та в силу частини 5 статті 328 КАС України оскарженню не підлягає. Повний текст рішення виготовлено 20 липня 2021 року. Головуючий суддя: В.В. Файдюк Судді: Є.І. Мєзєнцев Я.М. Собків