Постанова 4812 № 487/342/21

13.06.22 22-ц/812/348/22 Єдиний унікальний номер судової справи 487/342/21 Номер провадження 22-ц/812/348/22 Доповідач апеляційного суду Самчишина Н.В. Постанова Іменем України 13 червня 2022 року місто Миколаїв Справа №487/342/21 Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого Самчишиної Н.В., суддів: Лисенка П.П., Серебрякової Т.В., із секретарем судового засідання - Ковальським Є.В., за участі: представників відповідача - Казани І.В., Хабловської О.В. , переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Миколаївського обласного центру занятості рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 07 грудня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Гаврасієнка В.О., в приміщені цього ж суду, повний текст рішення складено 17 грудня 2021 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Миколаївського обласного центру зайнятості про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, встановив: 15 січня 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Миколаївського обласного центру зайнятості про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з 30 вересня 1993 року до 17 грудня 2020 року вона працювала у Миколаївському центрі зайнятості. Наказом відповідача від 14 грудня 2020 року № 272 - к з 16 грудня 2020 року її звільнено з посади провідного фахівця із зв`язків з громадськістю та пресою відділу інформаційної роботи Миколаївського обласного центру зайнятості на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України. Вважає своє звільнення незаконним, так як усупереч частини другої статті 40, статті 42 КЗпП України їй не були запропоновані всі наявні у роботодавця посади та не враховано її переважне право на залишення на роботі, а саме, що вона є працівникам з тривалим безперервним стажем роботи в даній установі. Неправомірними діями відповідача їй завдано моральну шкоду, яка полягла у душевних стражданнях, принижені її честі, гідності та ділової репутації, погіршенні стану здоров`я. На підставі викладеного, уточнюючи позовні вимоги, позивач просила суд: скасувати наказ Миколаївського обласного центру зайнятості від 14 грудня 2020 року №272-к, як незаконний, та поновити її на посаді провідного фахівця із зв`язків з громадськістю та пресою відділу інформаційної роботи Миколаївського обласного центру зайнятості з 17 грудня 2020 року, допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі; стягнути з Миколаївського обласного центру зайнятості на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу на дату винесення рішення; у відшкодування моральної шкоди стягнути з відповідача на її користь 10 000,00 грн. Заперечуючи проти позову, представники відповідача посилалися на те, що позивача звільнено з дотриманням норм чинного трудового законодавства. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 грудня 2021 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Скасовано наказ Миколаївського обласного центру зайнятості від 14 грудня 2020 року №272-к «Про звільнення ОСОБА_2 ». Поновлено ОСОБА_2 на посаді провідного фахівця зі зв`язків з громадськістю та пресою відділу інформаційної роботи Миколаївського обласного центру зайнятості з 17 грудня 2020 року. Стягнуто з Миколаївського обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_2 175 823 грн. 96 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу без утримання податків та обов`язкових платежів. Стягнуто з Миколаївського обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_2 3 000,00 грн. моральної шкоди. Стягнуто з Миколаївського обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_2 908,00 грн. судового збору, Стягнуто з Миколаївського обласного центру зайнятості в дохід держави 1 758,23 грн. судового збору. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення позивача з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України, проведено всупереч вимогам чинного трудового законодавства, оскільки відповідачем не виконано вимоги ч.3 ст.49-2 КЗпП України щодо працевлаштування позивачки. Визначаючи середній заробіток за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції виходив з того, що позивач звільнена з 16 грудня 2020 року, тобто знаходилась у вимушеному прогулі з 16 грудня 2020 року по день ухвалення рішення - 06 грудня 2021 року 244 дні. Тому розмір середньої заробітної плати за вимушений прогул становить 175 823,96 грн. = 720,59 грн. х 244 дні) без утримання податків та обов`язкових платежів. При визначенні розміру моральної шкоди, суд виходив з принципів розумності та справедливості, враховував глибину душевних страждань позивача, та дійшов до висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача в рахунок відшкодуванням моральної шкоди 3 000 грн. У січні 2022 року Миколаївський обласний центр зайнятості звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанцій неправильно застосував норми матеріального права, а саме частину третю статті 49-2 КЗпП України, не врахував те, що роботодавець свій обов`язок виконав та запропонував позивачу, яка звільняється дві наявні вакантні посади (іншу роботу), які могла виконувати позивач, тобто посади, які відповідають кваліфікації працівника, а саме посади провідного аудитора сектору внутрішнього аудиту Миколаївської ОЦЗ та тимчасову посаду провідного фахівця з питань зайнятості відділу організації профнавчання Миколаївського ОЦЗ на період соціальної відпустки основного працівника для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. 11 грудня 2020 року ОСОБА_2 відмовилася від запропонованих їй посад та власноруч написала заяву про звільнення 16 грудня 2020 року з підстав п. 1 ч.1 ст. 40 КЗпП України достроково до закінчення двох місяців через те, що вона не згодна із запропонованими вакантними посадами. У зв`язку із відмовою від працевлаштування на посаду провідного фахівця із зв`язків з громадськістю та пресою відділу організаційно-інформаційної роботи та архівної справи Миколаївського ОЦЗ іншого працівника ОСОБА_3 , відповідно до вимог ст. 42-1 КЗпП України, врахувавши переважне право ОСОБА_2 на укладення трудового договору у разі повторного прийняття на роботу, з 21 грудня 2020 року відповідач неодноразово направляв на адресу позивачки листи з пропозицією укладення трудового договору, які нею були проігноровані. Крім того, відповідач зазначав, що суд першої інстанції помилково визначив період часу вимушеного прогулу та вважав, що позивач звільнена з 16 грудня 2020 року, тобто знаходилась у вимушеному прогулі з 16 грудня 2020 року по день ухвалення рішення - 06 грудня 2021 року. Також відповідач вказував, що позивачем у позові необґрунтовано зазначено, що відшкодування моральної шкоди полягало у загострені хвороби позивача. Не враховані висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, які викладені у постановах від 27 квітня 2020 року №757/32634/16, від 03 червня 2020 року №161/19928/17. У лютому 2022 року ОСОБА_2 надіслала до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому вважала, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій та не дають підстав вважати, що судом порушені норми матеріального та процесуального права. Просила залишити апеляційну скаргу без задоволення. 01 червня 2022 року ОСОБА_2 подала заяву про розгляд справи без її участі за наявними в матеріалах справи документами. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Суд установив, що ОСОБА_2 з 30 вересня 1993 року працювала на різних посадах у Миколаївському обласному центрі зайнятості, а з 01 вересня 2016 року була переведена на посаду провідного фахівця із зв`язків з громадськістю та пресою відділу інформаційної роботи цього ж центру (т.1 а.с.15-16). Відповідно до наказу Державного центру зайнятості від 21 жовтня 2020 року № 69 «Про оптимізацію чисельності» внесені зміни у додаток до наказу Державного центру зайнятості від 09 квітня 2020 року №26 «Про затвердження граничної чисельності працівників державної служби зайнятості на 2020 рік» (зі змінами). Згідно цього наказу затверджено граничну чисельність працівників державної служби зайнятості Миколаївської області на 2020 рік: всього 397 осіб, з них: регіональний центр зайнятості 322, з яких: апарат 82, філії 240, базові центри 75 (т. 1 а.с.96-97). З метою оптимізації чисельності працівників Миколаївського обласного центру зайнятості наказом від 29 жовтня 2020 року № 233-к внесені в дію з 29 жовтня 2020 року зміни до структури та штатного розпису Миколаївського обласного центру зайнятості на 2020 рік та реорганізовано відділ організаційної роботи та архівної справи та відділ інформаційної роботи шляхом з`єднання та утворення відділу організаційно-інформаційної роботи та архівної справи. Встановлено чисельність працівників цього відділу у кількості 6 штатних одиниць: 1 штатна одиниця - начальник відділу, 1 штатна одиниця - заступник начальника відділу, 3 штатних одиниць - провідний документознавець, 1 штатна одиниця - провідний фахівець із зв`язків з громадськістю та пресою. Скорочено посади (пункт 3 наказу): начальника відділу інформаційної роботи, дві одиниці провідного фахівця із зв`язків з громадськістю та пресою відділу інформаційної роботи; начальника відділу організаційної роботи та архівної справи, заступника начальника відділу організаційної роботи та архівної справи, три одиниці провідного документознавця відділу організаційної роботи та архівної справи; провідного бухгалтера сектору обліку матеріального забезпечення та соціальних послуг відділу бухгалтерського обліку, заступника начальника відділу організації профнавчання; провідного фахівця з профорієнтації відділу організації профорієнтації. Пунктом 4.1 цього наказу передбачено на підставі статті 49-2 КЗпП України попередити під особистий підпис із зазначенням дати ознайомлення працівників, посади яких підлягають скороченню, про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці, у тому числі ОСОБА_4 , провідного фахівця із зв`язків з громадськістю та пресою відділу інформаційної роботи Миколаївського обласного центру зайнятості. У разі відмови працівників, які обіймають посади, зазначені у пункті 3 цього наказу, від запропонованих посад за відсутності можливості працевлаштування - підготувати проект наказу про їх звільнення згідно з пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України після закінчення двох місяців з дня попередження (пункт 4.4 наказу). Начальнику відділу організаційної роботи та архівної справи ОСОБА_5 доручено розробити посадові інструкції та положення про відділ організаційно-інформаційної роботи та архівної справи (пункт 4.7 наказу) (т. 1 а.с.98-102). Із штатних розписів, наданих відповідачем, слідує, що за змінами до штатного розпису Миколаївського ОЦЗ на 2020 рік, введеного в дію 29 жовтня 2020 року, виводяться: 1 посада провідного фахівця з профорієнтації відділу профорієнтації; 1 посада заступника начальника відділу організації профнавчання; 1 посада провідного бухгалтера відділу бухгалтерського обліку; 3 посади відділу інформаційної роботи - посада начальника та 2 посади провідного фахівця із зав`язків з громадськістю та пресою; 5 посад відділу організаційної роботи та архівної справи - посада начальника та заступника відділу, 3 посади провідного документознавця, та вводиться 6 посад відділу організаційно-інформаційної роботи та архівної справи (начальник, заступник начальника, три провідних документознавця, один провідний фахівець із зв`язків із громадськістю та пресою). На виконання вимог трудового законодавства, 23 листопада 2020 року ОСОБА_2 отримала письмове попередження про скорочення посади провідного фахівця із зв`язків з громадськістю та пресою відділу інформаційної роботи, яку вона займала, у зв`язку зі змінами до штатного розпису. В порядку працевлаштування їй було запропоновано посаду провідного аудитору сектору внутрішнього аудиту Миколаївського ОЦЗ та провідного фахівця з питань зайнятості відділу організації профнавчання Миколаївського ОЦП. Зазначено, що у разі відмови від запропонованої посади її буде звільнено із займаної посади відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України після закінчення двох місяців з моменту попередження з виплатою вихідної допомоги. ОСОБА_2 з попередженням ознайомилася, проте із запропонованими посадами не погодилася. 11 грудня 2020 року позивач подала до відділу по роботі з персоналом власноруч написану заяву на ім`я директора Миколаївського ОЦЗ, в якій просила звільнити її із займаної посади за скороченням штатів на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України достроково (до завершення строку попередження) з 16 грудня 2020 року, у зв`язку з незгодою із запропонованою їй посадою. Наказом Миколаївського ОЦЗ від 14 грудня 2020 року за № 272-к ОСОБА_2 звільнено з займаної посади 16 грудня 2020 року за скороченням штатів п. 1 ст. 40 КЗпП України. Задовольняючи позовні вимоги про поновлення ОСОБА_2 на роботі, районний суд виходив з того, що звільнення позивача з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України, проведено всупереч вимогам чинного трудового законодавства, оскільки відповідачем не виконано вимоги ч.3 ст.49-2 КЗпП України щодо працевлаштування позивачки. Колегія суддів з таким висновком погоджується враховуючи наступне. Відповідно до частин першої та шостої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений в абзаці сьомому статті 5-1 КЗпП України правовий захист від незаконного звільнення. Пунктом 1 статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Щодо дотримання порядку вивільнення працівників, передбаченого статтею 49-2 КЗпП України Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Такі висновки щодо застосування норм права викладені Верховним Судом у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах: від 16 березня 2020 року у справі № 331/8965/15-ц (провадження № 61-12017св19), від 18 березня 2020 року у справі № 464/5445/18 (провадження № 61-16344св19), від 18 березня 2020 року у справі № 461/3024/18 (провадження № 61-22563св19). Суд першої інстанції встановив, що у відповідача дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, наказом від 29 жовтня 2020 року № 233-к введена нова організаційна структура та штатний розпис з 29 жовтня 2020 року. Згідно з штатним розписом на 2020 рік чисельність працівників в установі зменшена, реорганізовано відділ організаційної роботи та архівної справи та відділ інформаційної роботи шляхом з`єднання та утворення відділу організаційно-інформаційної роботи та архівної справи. Судом встановлено, що відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення, але не виконав обов`язок надання пропозицій про всі наявні в установі вакансії, які мали місце на час здійснення попередження працівника, та з`явилися в установі протягом двох місяців і які існували на день звільнення працівника. Так, за матеріалами справи на момент винесення позивачу попередження про наступне вивільнення, що відбулося 23 листопада 2020 року та по 16 грудня 2020 року, у Миколаївській обласній службі зайнятості була наявна вакантна посада провідного фахівця із зв`язків з громадськістю та пресою відділу організаційно-інформаційної роботи та архівної справи Миколаївського обласного центру зайнятості, а також інші тимчасові посади у районних філіях на період соціальних відпусток та мобілізації працівників (т.1 а.с.203). Разом з тим, ці посади позивачу не пропонувалися. Відповідач вважав інші посади на момент попередження позивача про наступне вивільнення зайнятими, оскільки пов`язував їх з моментом подачі особами заяв про прийняття на роботу, що відбулося раніше попередження позивача, а тому на його думку вакантність посад безпідставно ототожнена судом з моментом укладення трудового договору, що відбулося пізніше. Разом з тим, вищенаведені доводи не є слушними з огляду на таке. За змістом частини 1 статті 24 КЗпП України виникнення трудових відносин законодавством про працю пов`язується виключно з двома юридичними фактами - з наказом про прийняття на роботу, та з фактичним допуском роботодавцем працівника до роботи. Саме по собі посилання відповідача на написання заяв працівниками про переведення їх на інші посади без наказу керівника про їх призначення згідно приписів статті 24 КЗпП України не підтверджує факт перебування цих осіб на нових посадах, а тому не спростовує висновки суду щодо наявності вакансій у Миколаївському обласному центрі зайнятості, як на день попередження позивача про наступне звільнення, так і безпосередньо на день звільнення. Стверджувати інше підстав не має, так як відсутні належні та допустимі докази, які б спростовували встановлений судом факт. Більш того, колегія суддів звертає увагу на те, що інший працівник, ОСОБА_3 16 грудня 2020 року, тобто у останній день роботи позивача, відмовилася від запропонованої посади провідного фахівця із зв`язків з громадськістю та пресою відділу організаційно-інформаційної роботи та архівної справи Миколаївського обласного центру зайнятості, яку не було запропоновано позивачу. Отримання керівництвом установи в кінці робочого дня такої відмови від запропонованої посади від ОСОБА_3 та не пропонування вказаної вакантної посади позивачу висновків суду не спростовують, щодо наявності вакантних посад не запропонованих позивачу в день її звільнення. За такого, суд першої інстанції вірно виходив з того, що відповідачем не виконано обов`язок, передбачений статтею 49- 2 КЗпП України. За такого, судом першої інстанції вірно встановлено обставини та надано оцінку доказам щодо цього. Між тим, суд допустився помилки у зазначенні початкової та кінцевої дат розрахунку середнього заробітку, а тому його рішення у цій частині підлягає зміні. Щодо наявності підстав відшкодування моральної шкоди. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення. Частиною другою статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо. Стаття 1 КЗпП України передбачає, що на трудові відносини поширюються норми цього Закону. Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством. Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди. За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя. У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із відповідними змінами) судам роз`яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення. Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, тобто незаконного звільнення, відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати. Вирішуючи спір, суд дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди, оскільки доводи та надані докази у справі свідчать про те, що порушення законних прав позивачки, яке полягало в незаконному звільненні з роботи, призвело до моральних страждань, втрати нею нормальних життєвих зв`язків і вимагало від неї додаткових зусиль для організації свого життя. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд врахував вимоги розумності та справедливості, а також конкретні обставини справи: роботу ОСОБА_2 протягом тривалого часу з позитивними характеристиками, характер порушення її прав, істотність вимушених змін у житті після незаконного звільнення та зусиль, вжитих для відновлення трудових прав. Посилання в апеляційній скарзі на те, що звільнення позивача не призвело до погіршення стану її здоров`я, не заслуговують на увагу та не є визначальним, оскільки компенсація завданої моральної шкоди не поглинається лише фактом погіршення стану здоров`я, яке існувало до порушення трудових правовідносин, а має самостійне юридичне значення. Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого рішення суду не впливають. За правилами п.п. «в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу за результатами апеляційного перегляду задоволено частково, лише в частині визначення початкової та кінцевої дати розрахунку середньої заробітної плати, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.374, 376, 382 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу Миколаївського обласного центру занятості задовольнити частково. Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 07 грудня 2021 року змінити в частині зазначення початкової та кінцевої дат розрахунку середньої заробітної плати, якими вважати 17 грудня 2020 року та 07 грудня 2021 року відповідно. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту у випадку та з підстав, передбачених статтею 389 ЦПК України. Головуючий Н. В. Самчишина Судді: П. П. Лисенко Т. В. Серебрякова Повний текст постанови складено 14 червня 2022 року.