Постанова Київський апеляційний суд № 755/10923/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/898/2022 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 07 червня 2022року місто Київ справа № 755/10923/20 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В. суддів: Ратнікової В.М., Левенця Б.Б. за участю секретаря судового засідання - Савлук І.М. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Гаврилової О.В., повний текст рішення складено 04 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Сьома київська державна нотаріальна контора, Житлово-будівельний кооператив «Комунар» про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом,- В С Т А Н О В И В: У липні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому, з урахуванням заяви про зміну предмету позову просив: визнати майно, а саме кооперативну квартиру АДРЕСА_1 , за яку паєнакопичення в розмірі 6513 карбованців були повністю сплачені 01 жовтня 1972 року та яка зареєстрована в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна на об`єкти нерухомого майна на праві приватної власності за ОСОБА_1 , записано у реєстрову книгу №д 133-15 за реєстровим №639/30111 від 04 серпня 2006 року, спільною сумісною власністю померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; визнати за ним право власності на 1/4 частину вказаної квартири в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3 , як спадкоємця першої черги. В обгрунтування вимог посилався на те, що 30 квітня 1955 року укладено шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Вказував, що 26 грудня 1964 року його батько ОСОБА_1 став членом ЖБК «Комунар» та на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 19 лютого 1965 року відповідачу було видано ордер №А 08817 на сім`ю з 4-х осіб, а саме на: відповідача ОСОБА_1 , матір позивача - ОСОБА_3 , бабусю позивача - ОСОБА_4 та на нього, на право заселення у квартиру АДРЕСА_1 . Зазначав, що 12 грудня 1972 року повністю було виплачено паєнакопичення за вищевказану квартиру в розмірі 6513,00 карбованців, а тому вважає, що спірна квартира є спільною сумісною власністю відповідача та матері позивача, оскільки внесок сплачено за спільні грошові кошти сім`ї. Посилався на те, що 20 липня 2006 року відповідачу було видано свідоцтво про право власності на квартиру. Вказував, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати - ОСОБА_3 , після смерті якої відкрилась спадщина, яка складалась з 1/2 частини вказаної квартири. Зазначав, що він та відповідач фактично прийняли спадщину, оскільки постійно проживали в спірній квартирі. Посилався на те, що він, звернувшись в червні 2020 року до Сьомої київської державної нотаріальної контори з метою оформлення необхідних документів для прийняття та оформлення частини спадщини, отримав відмову у видачі свідоцтва на право на спадщину на частину квартири, у зв`язку з ненаданням до нотаріальної контори оригіналу правовстановлюючого документу. Вказував, що оскільки правовстановлюючі документи на спірну квартиру знаходяться у відповідача, він позбавлений можливості оформити спадщину на 1/4 частину квартири. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2021 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано квартиру АДРЕСА_1 , право приватної власності на яку зареєстровано за ОСОБА_1 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 4716,24 грн.судового збору. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що суд першої інстанції не взяв до уваги той факт, що він фактично самотужки з першого дня від отримання ордеру несе тягар по сплаті всіх платежів та утриманню спірної квартири. Вказував, що згідно наявної в матеріалах справи квитанції від березня 1963 року, саме ним сплачено ЖБК «Комунар» пайовий внесок в сумі 2900 крб. Зазначав, що суд першої інстанції не прийняв до уваги його аргумент про те, що у разі придбання майна у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Посилався на те, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що закон передбачає випадки, коли за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування, а саме: якщо буде встановлено, що особа ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Вказував, що судом не досліджено той факт, що його дружина все життя дуже хворіла на діабет, як наслідок хвороби їй було ампутовано ногу та враховуючи його вік 92 роки, він весь їх бюджет витрачав на її лікування, але судом не було поставлено питання до позивача чи був стан померлої безпорадним та чи приймав останній участь у наданні матері допомоги. Відзиву на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надійшло. В судовому засіданні апеляційного суду відповідач та його представник ­­­­­апеляційну скаргу підтримали, просили її задовольнити з вищевказаних підстав. Позивач та його представник проти доводів апеляційної скарги заперечували, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін. Треті особи: Сьома київська державна нотаріальна контора, ЖБК «Комунар» у судове засідання не з`явилися, про день, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. А відтак, колегія суддів вважає можливим розглядати справу у відсутність осіб, які не з`явилися у судове засідання на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для його задоволення. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, 30 квітня 1955 року було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про одруження. 19 лютого 1965 року Виконавчим комітетом Київської міської ради депутатів трудящих ОСОБА_1 видано ордер №А08817 на житлове приміщення - трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , на сім`ю з чотирьох осіб: ОСОБА_1 , його дружину ОСОБА_3 , сина ОСОБА_2 та матір ОСОБА_4 . З довідки ЖБК «Комунар» №54, виданої 09 листопада 2005 року вбачається, що на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 19 лютого 1965 року ОСОБА_1 є членом ЖБК «Комунар» та власником кооперативної квартири АДРЕСА_1 , останнім повністю сплачено паєнакопичення за квартиру 01 жовтня 1972 року в розмірі 6513,00 крб. Відповідно до довідки ЖБК «Комунар» №7 від 09 лютого 2021 року, сума пайового внеску за квартиру в розмірі 6513,00 крб. сплачена ОСОБА_1 12 грудня 1974 року в повному обсязі, що складає суму паєнакопичення. Згідно наявної в матеріалах справи квитанції від березня 1963 року ОСОБА_1 сплачено ЖБК «Комунар» пайовий внесок в сумі 2900,00 крб. З свідоцтва про право власнсоті ГУ житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 27 липня 2006 року вбачається, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на праві приватної власності. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 . На момент смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 разом зі спадкодавцем в квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджується довідкою відділу з питань реєстрації місця проживання Дніпровської РДА в місті Києві від 23 червня 2020 року №1-34/221. Спадкоємцями першої черги щодо майна померлої ОСОБА_3 є її чоловік ОСОБА_1 та син ОСОБА_2 . Сторони по справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як особи, які постійно проживали разом зі спадкодавцем ОСОБА_3 на час відкриття спадщини, в силу положень ч.3 ст.1268 ЦК України є такими, що прийняли спадщину. З матеріалів спадкової справи №265/2020, заведеної щодо майна померлої ОСОБА_3 вбачається, що 11 червня 2020 року із заявою про прийняття спадщини звернувся ОСОБА_2 . Відомостей про інших осіб, які прийняли спадщину після померлої ОСОБА_3 матеріали спадкової справи не містять. Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 15 липня 2020 року державним нотаріусом Сьомої київської державної нотаріальної контори Гасс В.Ю. відмовлено ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину на частку квартири АДРЕСА_1 після ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв'язку з ненаданням правовстановлюючих документів на вказане майно на ім'я померлої. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказував на те, що не зважаючи на те, що спірна квартира зареєстрована на ім'я відповідача ОСОБА_1 , вона є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , оскільки була придбана за спільні кошти подружжя. Зазначав, що до складу спадщини після смерті його матері ОСОБА_3 входить 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 , а тому він, як спадкоємець першої черги має право на половину вказаного спадкового майна. З матеріалів справи вбачається, що повна сума паєнакопичень та пайового внеску за спірну квартиру сплачена в повному обсязі 12 грудня 1974 року за час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у шлюбі, тобто до набрання чинності СК України, а тому при вирішенні даного спору підлягають застосуванню положення Кодексу про шлюб та сім`ю України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин. У пункті 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» надано роз`яснення, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України. Відповідно до вимог статті 22 КпШС УРСР, чинного на час набуття прав на спірну квартиру майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном (ч.1, 3 ст.24 КпШС УРСР). У зв`язку з викладеним у разі придбання майна у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Сумісною власністю є спільна власність без визначення часток (ч.2 ст.112 ЦК Української РСР 1963 року). Вимогами статей 28, 29 КпШС УРСР визначено, що в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Положення статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17-ц. Виходячи з системного аналізу вищевказаних норм, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі №643/4160/16-ц. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Заперечуючи проти позову, відповідач вказував на те, що спірна квартира була придбана за його особисті кошти - заробітну плату, зазначивши, що покійна дружина влаштувалась на роботу лише у 1957 році. Однак, відповідач під час судового розгляду справи як судом першої істанції, так і судом апеляційної інстанції належними доказами не спростував презумпцію спільного майна подружжя, останній не надав доказів придбання спірної квартири за його особисті кошти, а посилання на те, що квартира є його особистою власністю, оскільки придбана за кошти, одержані ним як заробітна плата, суперечить положенням ст.22 КпШС УРСР. Таким чином, суд першої інстанції, встановивши, що пай за спірну квартиру був внесений ОСОБА_1 під час перебування його у шлюбі з ОСОБА_3 , отже останні спірну квартиру набули за час перебування в шлюбі, а також врахувавши те, що відповідач презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу не спростував, дійшов правильного висновку про те, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Доводи апеляційної скарги про те, що згідно наявної в матеріалах справи квитанції від березня 1963 року, саме ОСОБА_1 сплачено ЖБК «Комунар» пайовий внесок в сумі 2900 крб., колегія суддів відхиляє, оскільки зазначення у квитанції прізвища - ОСОБА_1 не свідчить, що кошти с у розмірі 2900 крб. були його особистими коштами. Відповідно до ст.ст.1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) прав та обов`язків (спадщини), до складу якої входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. В силу норм ст.ст.1261, 1267, 1278 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, той з подружжя, який його пережив, та батьки, частки яких у спадщині за законом є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Відповідно до положення статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Згідно статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. У разі смерті співвласника частки кожного із співвласників у праві спільної власності є рівними, якщо інше не було встановлено договором між ними (ч.2 ст.370, ч.2 ст.372 ЦК України). Виходячи з вищевикладеного,до складу спадщини після смерті ОСОБА_3 входить 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 , а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 , як спадкоємець першої черги після смерті матері ОСОБА_3 має право на половину вказаного спадкового майна, тобто 1/4 її частину. Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що закон передбачає випадки, коли за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування, а саме: якщо буде встановлено, що особа ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, а тому позивач мав бути усунутий від права на спадкування, колегія суддів відхиляє, оскільки ОСОБА_1 не подавався до суду зустрічний позов про усунення ОСОБА_2 від права на спадкування після смерті ОСОБА_3 та відповідачем доказів на підтвердження вчинення позивачем дій, які були б підставою для його усунення від права спадкування надано не було. Доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та зводяться до переоцінки доказів, яким суд надав відповідну правову оцінку. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58). Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо підстав для задоволення позову є законними і обґрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону. Отже, суд першої інстанції всебічно і об`єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону, тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає. Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 09 червня 2022 року. Головуючий: Судді: