Постанова Перший апеляційний адміністративний суд № 200/12065/21

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2022 року справа №200/12065/21 приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі суддів: Гайдара А.В., Казначеєва Е.Г., Міронової Г.М., розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 22 листопада 2021 року у справі № 200/12065/21 (головуючий суддя І інстанції - Голуб В.А.), складене у повному обсязі 22 листопада 2021 року у м. Слов`янську Донецької області за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про визнання дій та бездіяльності протиправними та стягнення заборгованості, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в якій просить суд: визнати протиправними дії та бездіяльність відповідача щодо невиплаті йому у встановлений законом місячний строк раніше призначеної одноразової допомоги у зв`язку з трудовим каліцтвом на виробництві у розмірі 70 400, 40 грн.; стягнути з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області на корить позивача раніше призначену одноразову допомогу у розмірі 70 400, 40 грн у зв`язку з трудовим каліцтвом на виробництві. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 22 листопада 2021 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області, яка полягає у невиплаті ОСОБА_1 у встановлений законом місячний строк раніше призначеної одноразової допомоги у зв`язку з трудовим каліцтвом на виробництві у розмірі 70 400, 40 грн. (сімдесят тисяч чотириста гривень сорок копійок). Стягнуто з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 одноразову допомогу у зв`язку з трудовим каліцтвом на виробництві у розмірі 70 400, 40 грн (сімдесят тисяч чотириста гривень сорок копійок) на рахунок, відкритий у ПАТ "Державний ощадний банк України". В решті заявлених позовних вимог відмовлено. Не погодившись з вищевказаним судовим рішенням, Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області звернулось до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального процесуального права, просило суд скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що ОСОБА_1 пропущені строки звернення до суду із вимогою щодо стягнення одноразової грошової допомоги, адже з моменту винесення постанови до моменту звернення позивачем до суду минуло сім років. В червні 2015 року справа ОСОБА_1 була закрита у зв`язку із закінченням терміну дії довідки МСЕК. З огляду на той факт, що наразі позивач не перебуває на обліку у жодному з відділенні фонду, на думку відповідача, вимога ОСОБА_1 щодо стягнення заборгованості не підлягає задоволенню. Сторони в судове засідання не викликались, про дату та місце розгляду справи повідомлялись судом належним чином. Враховуючи дистанційний режим роботи суддів та працівників апарату Першого апеляційного адміністративного суду з часу введення на території України правового режиму воєнного стану, з метою збереження життя та здоров`я, а також забезпечення безпеки суддів та працівників апарату суду, дана постанова прийнята колегією суддів за умови наявної можливості доступу колегії суддів до матеріалів адміністративної справи. Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, перевірив матеріали справи і обговорив доводи апеляційної скарги, перевірив юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідив правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі залишити без задоволення, з огляду на наступне. Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), є громадянином України із зареєстрованим місцем проживання: АДРЕСА_1 . Про вказане свідчать копії паспорта серії НОМЕР_2 та довідка про присвоєння ідентифікаційного номера від 07.09.1998 (а.с.7-8). 27.06.2014 Харцизьким міським відділенням Фонду соціального страхування від нещасних випадків та виробництві та професійних захворювань України винесено постанову № 0563/51059/51059/23, відповідно до якої призначено позивачу одноразову грошову допомогу в разі стійкої втрати працездатності в сумі 70 400, 00 грн. При цьому, у вказаній постанові визначено, що виплата одноразової грошової допомоги має бути проведена протягом місяця з дня визначення МСЕК стійкої втрати працездатності у разі наявності всіх документів (а.с.9). Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області на звернення позивача щодо виплати на його користь одноразової грошової допомоги, листом від 31.07.2020 № Б-01-04/19-264 повідомило останнього, що для виплати на користь ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги йому потрібно звернутись до із заявою до будь-якого відділення управління виконавчої дирекції Фонду на підконтрольній українській владі території, підтвердити статус ВПО та надати оригінал справи (а.с.9 зворотній бік). Відомостями з програмного забезпечення «Реєстр потерпілих» підтверджено, що одноразову грошову допомогу в разі стійкої втрати працездатності в сумі 70 400,00 грн на користь позивача не виплачено (а.с.25). Вважаючи протиправною невиплату на користь позивача одноразової грошової допомоги, останній звернувся до суду з цим позовом. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов до висновку про необхідність стягнення з управління одноразову допомогу у зв`язку з трудовим каліцтвом на виробництві у розмірі 70 400, 40 грн Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції та зазначає наступне. Спірні правовідносини, що виникли між сторонами регулюються Конституцією України, Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 року № 1105-ХIV (далі - Закон № 1105-ХIV. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. Частиною першою статті 21, статтею 28 Закону № 1105-XIV (в редакції на момент спірних правовідносин) передбачалось, що у разі настання страхового випадку Фонд зобов`язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров`я, виплачуючи йому, зокрема, одноразову допомогу в разі стійкої втрати професійної працездатності, а також щомісяця грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого. Судами встановлено, що одноразова грошова допомога в разі стійкої втрати професійної працездатності була призначена позивачу 27.06.2014 Харцизьким міським відділенням Фонду соціального страхування від нещасних випадків та виробництві та професійних захворювань України, відповідно до постанови № 0563/51059/51059/23. Разом з тим, відповідно до пункту 1 частини першої та другої статті 47 Закону № 1105-XIV одноразова допомога виплачується потерпілому в місячний строк з дня визначення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності. Водночас, вказана допомога не виплачена позивачу через початок на території Донецької області антитерористичної операції та відсутність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи. Крім того, за змістом ч. 7 ст. 47 Закону № 1105-XIV якщо потерпілому або особам, які мають право на одержання страхової виплати, з вини Фонду своєчасно не визначено або не виплачено суми страхової виплати, ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого строку та підлягає коригуванню у зв`язку із зростанням цін на споживчі товари та послуги в порядку, встановленому статтею 34 Закону України "Про оплату праці". Відтак, враховуючи встановлену протиправність дій відповідача щодо припинення страхових виплат, суд вважає, що обмеження їх виплат будь-яким строком є протиправним. Таким чином бездіяльність відповідача стосовно невиплатити позивачу одноразової грошової допомоги в разі стійкої втрати професійної працездатності суперечить вимогам ст. 7 Закону № 1706-VII та фактично обмежується передбачене Законом № 1105-XIV право позивача на своєчасне отримання в повному обсязі страхових сум, тобто є дискримінаційною з огляду на отримання статусу внутрішньо переміщеної особи. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. За положеннями пункту 3 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1105-ХІV (у редакції від 28 грудня 2014 року № 77-VIII) КМУ визначає особливості надання соціальних послуг та виплати матеріального забезпечення за соціальним страхуванням внутрішньо переміщеним особам (громадянам України, які переселилися з тимчасово окупованої території, території проведення АТО або зони надзвичайної ситуації). Визначення того, хто є внутрішньо переміщеними особами надано у абзаці першому частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706-VII; у редакції яка діяла на час виникнення спірних правовідносин). Внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Як зазначено в статті 2 цього Закону, Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, повернення таких осіб до їх покинутого місця проживання в Україні та їх реінтеграції. Водночас частиною першою статті 3 вказаного Закону встановлено, що громадянин України за обставин, визначених у статті 1 цього Закону, має право на захист від примусового внутрішнього переміщення або примусового повернення на покинуте місце проживання, що враховується судом. До жодного з указаних законів не внесено такої підстави для припинення соціальних виплат, як відсутність у особи її реєстрації як внутрішньо переміщеної або відсутність за фактичним місцем проживання. Відповідно до ч. 3 та 4 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. Відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основи соціального захисту. Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Одним з конституційних прав є право на соціальний захист (ст. 46 Конституції України). Стаття 46 Конституції України, ст. 22 Загальної декларації прав людини, ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ст. 23 Європейської соціальної хартії (переглянутої) закріплюють право особи на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. При цьому, Конституція України (ст. 24), Загальна декларація прав людини (ст. ст. 2, 7), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (ст. 2), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 14, ст. 1 Протоколу №12 до Конвенції) закріплюють принцип рівності осіб та визначають, що права особи, в тому числі і право на соціальний захист має здійснюватися без дискримінації за будь-якою ознакою. Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Разом з тим реалізація прав позивача (на отримання заборгованості по страховим виплатам) була обмежена положеннями постановами Кабінету Міністрів України, що не відповідає та суперечить Конституції України. Про необхідність соціального захисту осіб, які перебувають на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях ідеться і в Законі України від 18 січня 2018 року №2268-VIII «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» (далі - Закон № 2268-VIII). У статті 2 цього Закону передбачено, що за фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відповідно до законів України. Підтверджуючи майнові права фізичних осіб незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального статусу, закон не передбачає жодних обмежень інших прав таких осіб, які вони можуть реалізувати на території України. Цього ж висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові у справі № 243/3505/16. Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). За приписами положень статті 1 Конвенції, Статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Париж, 20.III.1952) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Слід звернути увагу, що стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31). В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (цитата у п. 25 цього рішення). За рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Щокін проти України": перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50). Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що, в даному випадку відповідач неправомірно втрутився у право власності позивача на отримання соціальних виплат шляхом невиплати заборгованості по ним. Відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо необхідності стягнення спірної суми одноразової страхової виплати з відповідача Відповідно до вимог ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29). Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про помилкове застосування судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, яке призвело б до неправильного вирішення справи. Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області - залишити без задоволення. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 22 листопада 2021 року у справі № 200/12065/21 - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 06 червня 2022 року. Судді А.В. Гайдар Е.Г. Казначеєв Г.М. Міронова