Постанова 4873 № 910/18883/15

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "30" травня 2022 р. Справа№ 910/18883/15 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Корсака В.А. суддів: Євсікова О.О. Попікової О.В. за участю секретаря судового засідання: Поливач В.Д. за участю представника(-ів): згідно протоколу судового засідання, розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та на ухвалу Господарського суду міста Києва від 06.10.2021 за скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтосервіс" на дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у справі №910/18883/15 (суддя Селівон А.М.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтосервіс" до Публічного акціонерного товариства Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" про стягнення 58 151 975,83 грн, В С Т А Н О В И В: Короткий зміст ухвали місцевого господарського суду та мотиви її прийняття. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.10.2021 у справі 910/18883/15: - скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтосервіс" на дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Яковенко В.А. у виконавчому провадженні № 64916941 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 02.11.2015 року у справі № 910/18883/15 задоволено; - визнано незаконними дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Яковенко В.А. у виконавчому провадженні № 64916941 з повернення наказу Господарського суду міста Києва від 02.11.2015 року у справі № 910/18883/15; - скасовано постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Яковенко В.А. від 01.06.2021 про повернення виконавчого документа стягувачу у ВП № 64916941. - зобов`язано Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відновити виконавче провадження № 64916941 щодо примусового виконання судового наказу Господарського суду міста Києва від 02.11.2015 року у справі № 910/18883/15. Задовольняючи скаргу стягувача суд першої інстанції встановив, що матеріали справи не містять доказів того, що державним виконавцем дотриманні вимоги ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", що, виходячи з принципу обов`язковості судових рішень, свідчить про неправомірність дій державного виконавця по винесенню постанови про повернення виконавчого документа стягувачу. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів. Не погоджуючись з даним рішенням, Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 06.10.2021 у справі №910/18883/15 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні скарги відмовити в повному обсязі. Скаржник не погодився з ухвалою про задоволення скарги на дії державного виконавця, просив ухвалу скасувати, з посилання на порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Скаржник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень ст. 4 Закону "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", ст. 22 Закону "Про трубопровідний транспорт", ст. 37, п. 1-2 розділу ХІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону "Про виконавче провадження", Закону від 02.10.2019 № 145-IX "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" (далі - Закон № 145-ІХ). Зокрема, вказує, що стаття 4 Закону "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" має застосовуватися лише у випадку, якщо законом встановлена необмежена у часі заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, проведення інших виконавчих дій стосовно боржника. Тоді як п. 3 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 145-ІХ встановлює такі заборони на строк у три роки з дня набрання цим законом чинності. Закон №399-ІХ також містить тимчасові заборони (до 31.12.2022). Після закінчення дії цих заборон, кредитори не позбавлені права звернутися до органів виконавчої служби для примусового виконання рішень судів. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи. Учасники справи не скористалися своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 ГПК України та не надали суду письмових відзивів на апеляційну скаргу, що згідно ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції. Водночас, присутні представники Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Публічного акціонерного товариства Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" у судовому засіданні підтримали вимоги апеляційної скарги та просили оскаржену ухвалу суду скасувати. Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.02.2022 поновлено Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України пропущений строк на подання апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 06.10.2021 у справі №910/18883/15. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на ухвалу Господарського суду міста Києва від 06.10.2021 у справі №910/18883/15. Повідомлено учасників справи про призначення апеляційної скарги до розгляду на 14.03.2022 о 16:00 год. Роз`яснено учасникам справи право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі до 09.03.2022. Встановлено учасникам справи строк для подачі всіх заяв та клопотань в письмовій формі до 09.03.2022. Доведено до відома учасників справи, що явка їх представників в судове засідання є необов`язковою. Вказана ухвала суду була надіслана учасникам справи та отримана останніми про, що свідчать зворотні поштові повідомлення. Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 (зі змінами від 14.03.2022) в Україні введено воєнний стан, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України. У зв`язку із загрозою життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів, суддів і працівників апарату суду, керуючись статтею 3 Конституції України, статтями 10,12 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", статтею 29 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", статтями 2, 6 Європейської 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, рішенням Ради суддів України №9, враховуючи положення Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" № 64/2022 від 24.02.2022, розпоряджень Ради оборони міста Києва, судові справи призначені у період з 24.02.2022 по 31.03.2022 були зняті з розгляду. Наказом Північного апеляційного господарського суду від 31.03.2022, у зв`язку з можливістю здійснення повноважень суддів безпосередньо у приміщенні суду, відновлено здійснення судочинства. З огляду на викладене, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.05.2022 повідомлено учасників справи про призначення апеляційної скарги до розгляду на 30.05.2022 о 15:00 год. Запропонувано учасникам справи повідомити суд про можливість розгляду справи без участі їх представників або участю у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою програмного забезпечення "EasyCon". Явка представників сторін. В судове засідання 30.05.2022 з`явився представник Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, представник Публічного акціонерного товариства Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз". Товариство з обмеженою відповідальністю "Нафтосервіс" до судового засідання не з`явилось. Про призначення розгляду справи на 30.05.2022 товариство було додатково повідомлено шляхом надсилання ухвали суду на електронну адресу вказану у матеріалах справи, а також додатково про призначення судового засідання на 30.05.2022 у вказаній справі, судом було розміщено оголошення на сайті «Судова влада України». При цьому, товариству було відомо про відкриття апеляційного провадження у справі, оскільки ухвалу про відкриття провадження у справі було отримано представником товариства 28.03.2022 про що свідчить залучене до справи зворотне поштове повідомлення. Отже, про час та місце судового засідання товариство належним чином повідомлене у відповідності до ст. 120, 242 ГПК України. Водночас, явку представників сторін не було визнано обов`язковою, про що свідчить ухвала суду від 02.05.2022, а позивач мав можливість реалізувати своє право на участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, яке передбачене статтею 197 Господарського процесуального кодексу України. При цьому судом враховано, що відповідно до ч. 2 ст. 342 ГПК України неявка стягувача, боржника, державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги, не перешкоджають її розгляду. Зважаючи на те, що матеріали справи є достатніми для розгляду скарги та приймаючи до уваги відсутність підстав для оголошення перерви або відкладення судового засідання, суд вважає за можливе розглянути скаргу без участі позивача за наявними у справі матеріалами. Суд апеляційної інстанції з метою дотримання процесуальних строків розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду, враховуючи те, що явка представників учасників справи судом обов`язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, зважаючи на відсутність заперечень представника позивача, дійшов висновку про здійснення апеляційного перегляду оскарженої ухвали за наявними матеріалами справи за відсутності позивача. Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції. Відповідно до ч.1 ст. 271 ГПК України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Згідно з ст. 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Дослідивши доводи і заперечення, які наведені в апеляційній скарзі та у відзиві, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом першої інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга на ухвалу суду не підлягає задоволенню, виходячи із наступного. Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції. Товариство з обмеженою відповідальністю "Нафтосервіс" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" про стягнення заборгованості у розмірі 58 151 975,83 грн, а також витрат зі сплати судового збору в сумі 73 080,00 грн. В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору поставки №181 від 06.03.2012 в частині своєчасної оплати поставленого товару, внаслідок чого утворилась заборгованість в сумі 34 282 517,62 грн, за наявності якої позивачем нараховані проценти річних та втрати від інфляції. Рішенням Господарського суду міста Києва у справі № 910/18883/15 від 18.08.2015 позов задоволено повністю, стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтосервіс" 34 282 517 (тридцять чотири мільйони двісті вісімдесят дві тисячі п`ятсот сімнадцять) грн 62 коп. основного боргу, 2 782 909 (два мільйони сімсот вісімдесят дві тисячі дев`ятсот дев`ять) грн 91 коп. процентів річних, 21 086 548 (двадцять один мільйон вісімдесят шість тисяч п`ятсот сорок вісім) грн 30 коп. інфляційних втрат та судовий збір у розмірі 73 080 (сімдесят три тисячі вісімдесят) грн 00 коп.; відстрочено виконання рішення суду у справі № 910/18883/15 до 01 січня 2016. Господарським судом міста Києва 02.11.2015 року на виконання рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2015 року у справі № 910/18883/15 було видано відповідний наказ. 22.03.2021 державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Яковенко В.А. за заявою стягувача ТОВ "Нафтосервіс" від 09.03.2021 було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № ВП 64916941 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 02.11.2015 у справі № 910/18883/15, постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження та постанову про стягнення виконавчого збору згідно ст.ст. 27, 42 Закону України "Про виконавче провадження". 01.06.2021 державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Яковенко В.А. винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі п. 9 ч.1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження", у зв`язку з встановленням законом заборони щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення. 30.06.2021 через відділ діловодства господарського суду від стягувача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтосервіс" надійшла скарга на дії Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у виконавчому провадженні № 64916941 з примусового виконання наказу суду від 02.11.2015 у справі №910/18883/15, в якій заявник просить суд визнати незаконними дії державного виконавця з повернення стягувачу наказу Господарського суду міста Києва від 02.11.2015 у справі №910/18883/15, визнати неправомірною та скасувати постанову державного виконавця від 01.06.2021 про повернення наказу від 02.11.2015 у справі № 910/18883/15 стягувачу та зобов`язати Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відновити виконавче провадження № 64916941 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 02.11.2015 року у справі № 910/188883/15. Обґрунтовуючи вказану скаргу, ТОВ "Нафтосервіс" посилалося на відсутність у державного виконавця правових підстав для повернення виконавчого документа стягувачеві. Як встановлено апеляційним господарським судом зазначена скарга ТОВ "Нафтосервіс" судом першої інстанції задоволена повністю ухвалою 06.10.2021, яка є предметом апеляційного оскарження у даній справі. Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови. Відповідно до приписів ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом. У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 у справі "Шмалько проти України" (заява №60750/00) зазначено, що для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід`ємна частина "судового розгляду". У рішенні від 17.05.2005 у справі "Чіжов проти України" (заява №6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої параграфом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах "Півень проти України" від 29.06.2004 заява № 56849/00, "Горнсбі проти Греції" від 19.03.1997). У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2004 року "Шмалько проти України" право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43). Крім того, у п.п. 18, 23 рішення Європейського суду від 12.05.2011 у справі "Ліпісвіцька проти України" однозначно визначено про те, що судове рішення та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні, у зв`язку з чим виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду і провадження повинно розглядатися загалом, а його тривалість має досягати цілей, зазначених в п. 1 ст. 6 Конвенції щодо права кожної особи на розгляд його справи упродовж розумного строку. Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особи у зазначеній ст. 1 Першого протоколу (рішення Європейського суду з прав людини від 06.10.2011 у справі "Агрокомплекс проти України"). У рішенні від 15.10.2009 Європейський суд з прав людини у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" вказав на те, що відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту ст. 1 Першого протоколу. Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 №11-рп/2012). Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист. У пілотному рішенні "Юрій Миколайович Іванов проти України" від 15.10.2009 Європейський суд з прав людини встановив, що було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу № 1 через невиконання або несвоєчасне виконання остаточних судових рішень. Суд зазначив, що затримки були спричинені комбінацією чинників, включаючи відсутність бюджетних коштів, бездіяльністю державної виконавчої служби та недоліками національного законодавства, внаслідок чого пан Іванов та інші заявники у подібній ситуації не змогли добитись примусового виконання судових рішень. Всі ці чинники належали до компетенції української влади, і, отже, Україна несе повну відповідальність за таке невиконання (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", від 15.10.2009, № 40450/04, п. 83-85). Суд також постановив, що зазначені вище порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає в систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв`язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту (п. 4 резолютивної частини рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України"). У п. 3 резолютивної частини рішення від 12.10.2017 у справі "Бурмич та інші проти України", заява № 46852/13, Велика палата Європейського суду з прав людини постановила, що п`ять заяв та 12143 заяв (всього 12148), перераховані в додатках I і II до цього рішення, а також ті, що можуть надійти вже після ухвалення цього рішення, повинні розглядатися відповідно до зобов`язань, які випливають із пілотного рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", в якому виявлено існування структурної проблеми, що спричиняє порушення параграфу 1 ст. 6 і 13 Конвенції та ст. 1 Протоколу №

1. Отже, тривале невиконання або несвоєчасне виконання національних судових рішень, за виконання яких Україна несе відповідальність, є структурною та системною проблемою, яку визначено в пілотному рішенні Європейського суду з прав людини, і запровадження ефективних засобів юридичного захисту стосовно відповідних порушень є прямим обов`язком держави. Таким чином, виходячи з практики з Європейського суду з прав людини держава відповідальна за виконання рішення, ухваленого на користь стягувача у цій справі. Тривале невиконання рішення та відсутність засобів захисту прав стягувача на національному рівні спричиняє порушення параграфу 1 ст. 6 і 13 Конвенції та ст. 1 Протоколу №1. Європейський суд з прав людини також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконання або надмірно його затримувати, а держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. З огляду на викладене, відповідно до вимог Конституції України, рішення Господарського суду від 18.08.2015 у справі №910/18883/15, яке набрало законної сили, є обов`язковою до виконання та має бути виконано. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (ч. 1 ст. 5 Закону України "Про виконавче провадження"). Виходячи зі змісту частини першої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень. З моменту звернення у належний спосіб до органів виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження, стягувач має право розраховувати, що компетентний орган здійснить всі можливі заходи для виконання постановленого судового рішення, що набрало законної сили. Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12.08.2019 у справі № 905/2986/16. Під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (ч. 1 ст. 13 Закону України "Про виконавче провадження"). Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Закон України "Про виконавче провадження" є спеціальним законом, який регулює порядок вчинення виконавчих дій. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Частиною 3 статті 327 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що наказ, судовий наказ, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - ухвала суду є виконавчими документами. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" примусовому виконанню підлягають рішення на підставі виконавчих документів, в тому числі наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень. Як було зазначено вище, 22.03.2021 державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Яковенко В.А. за заявою стягувача ТОВ "Нафтосервіс" від 09.03.2021 було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № ВП 64916941 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 02.11.2015 у справі № 910/18883/15, постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження та постанову про стягнення виконавчого збору згідно ст.ст. 27, 42 Закону України "Про виконавче провадження". Проте, 01.06.2021 державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Яковенко В.А. винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі п. 9 ч.1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження", у зв`язку з встановленням законом заборони щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення. Відповідно до частини першої статті 339 Господарського процесуального кодексу України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. Законом України від 22.11.2018 №2618-VIII "Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення діяльності Державного акціонерного товариства "Чорноморнафтогаз", на який послався державний виконавець, а саме доповнено Закон України "Про трубопровідний транспорт" статтею 22 такого змісту: "Стаття

22. Прикінцеві положення На період тимчасової окупації Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" відкриває поточний рахунок із спеціальним режимом використання для: 1) проведення розрахунків із забезпечення виробничої, інвестиційної діяльності, діяльності щодо захисту майнових прав та законних інтересів у судах (арбітражах); 2) погашення заборгованості за договорами, укладеними до початку тимчасової окупації території України, яка підтверджена судовим рішенням, що набрало законної сили, та постановою про відкриття виконавчого провадження, а також заборгованості перед бюджетом. Поточний рахунок із спеціальним режимом використання відкривається в уповноваженому банку, визначеному Кабінетом Міністрів України за пропозицією Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України". На такий рахунок зараховуються кошти, що надходять від господарської діяльності Державного акціонерного товариства "Чорноморнафтогаз", у тому числі відшкодування з бюджету. На кошти, що знаходяться на поточному рахунку із спеціальним режимом використання, не може бути звернено стягнення за зобов`язаннями Державного акціонерного товариства "Чорноморнафтогаз". На кошти, що обліковуються за цими рахунками, не накладається арешт, а операції за цими рахунками не підлягають зупиненню". Також, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо продовження заходів, пов`язаних із відновленням діяльності Державного акціонерного товариства "Чорноморнафтогаз" від 19.12.2019 № 399-ІХ доповнено розділ ХІІІ Закону України "Про виконавче провадження" пунктом 1-2 такого змісту: "Тимчасово, до 31 грудня 2022 року, підлягають зняттю арешти та заборони відчуження майна Державного акціонерного товариства "Чорноморнафтогаз" у виконавчих провадженнях (крім рішень про виплату заробітної плати, вихідної допомоги, інших виплат (компенсацій), що належать працівнику у зв`язку з трудовими відносинами, про відшкодування матеріальної (майнової) шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, про стягнення аліментів, про стягнення заборгованості із сплати внесків до фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування і заборгованості із сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування)". Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення. Наведене свідчить, що стягувач через законодавчі обмеження не має можливості домогтися виконання рішення в порядку, який встановлений Законом України "Про виконавче провадження". У той же час, особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи встановлено ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", за приписами частини першої якої виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. Статтею 2 вказаного Закону закріплено, що Держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа). Так, у разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (ч. 2 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень"). Частиною 3 ст. 4 вказаного Закону передбачено, що в разі встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу, передбачених п. п. 2-4, 9 ч.1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження", крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, керівник органу ДВС протягом десяти днів з дня встановлення такого факту, але не пізніше строку, встановленого частиною другою цієї статті подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів. При цьому, надсилання центральному органу, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документів та відомостей, необхідних для перерахування стягувачу коштів відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" не тільки не є заходом примусового виконання рішення у розумінні ст. 10 Закону України "Про виконавче провадження", але й відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 34 цього Закону є самостійною підставою для зупинення здійснення виконавчих дій. Таке тимчасове зупинення державою здійснення виконавчих дій лише захищає боржника від примусових дій зі стягнення визначених судовим рішенням грошових коштів, але жодною мірою не звільняє від обов`язків самої держави перед стягувачем - особою приватного права, які зумовлені встановленими Законом державними гарантіями. Відтак, слід керуватися інтересами стягувача, оскільки стягувач вправі очікувати від держави вчинення всіх дій, які б наближали його до виконання судового рішення. У цьому сенсі наявність невиконаного судового рішення не вселятиме стягувачеві надію, що Україна, як держава робить усе, аби наблизити стягувача до бажаної ним законної мети - виконання судового рішення, як стадії реалізації права стягувача на справедливий суд у розумінні Конвенції. Частина 2 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" передбачає, що виконання рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, у разі якщо дане рішення не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Ніяких інших умов для застосування, в т.ч. визначених ч. 3 ст. 4 вказаного Закону, крім спливу шестимісячного строку з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, вказана ч. 2 ст. 4 Закону не вимагає та не передбачає. Тому, у разі встановлення державним виконавцем наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу на підставах, передбачених пунктами 2-4, 9 ч.1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" керівник органу державної виконавчої служби протягом 10 днів з дня встановлення такого факту, але не пізніше строку, встановленого ч. 2 цієї статті подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів. Це правило діє незалежно від того, чи є заборони тимчасовими, оскільки інших умов для застосування, крім наявності заборон та спливу шестимісячного строку з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження ч.2 ст. 4 зазначеного Закону не передбачає. Тобто, названа норма підлягає застосуванню саме після спливу шестимісячного строку з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Близькі за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12.08.2018 у справі №905/2986/16 та від 19.03.2019 у справі №13/156-10, від 14.04.2021 у справі № 910/8901/16. Отже, факт невиконання рішення суду протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження є самостійною і безумовною підставою для переходу до процедури виконання рішення за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Частиною другою статті 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" передбачено, що виконання рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, у разі якщо дане рішення не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Суд зауважує, що ніяких інших умов для застосування, в тому числі визначених ч.3 ст.4 вказаного Закону, крім спливу шестимісячного строку з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, вказана ч. 2 ст. 4 Закону не вимагає та не передбачає. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 14.04.2021 року у справі № 910/8901/16 встановив, що факт невиконання рішення суду протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження є самостійною і безумовною підставою для переходу до процедури виконання рішення за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Крім того, Законом України від 22.11.2018 №2618-VIII "Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення діяльності Державного акціонерного товариства "Чорноморнафтогаз" жодних обмежень щодо застосування Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" у частині направлення необхідних документів центральному органу, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування, яке повинно вчиняться в рамках виконавчого провадження саме на стадії примусового виконання рішення суду, судовий контроль за виконанням якого покладено на суд, не установлено. Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного суду у справі № 910/24836/14 від 23.04.2021 та у справі № 910/26134/15 від 25.05.2021. Не установлено обмежень щодо застосування Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" і Законом України "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", на який посилається боржник. До того ж приписами п. 3 розділу III вказаного Закону установлено заборону вчиняти виконавчі дії щодо об`єктів права державної власності, які на день набрання чинності Законом були включені до переліків, затверджених Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", за винятком стягнення грошових коштів та товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами, тобто вказаним законом установлено лише обмеження у здійсненні виконавчих дій. З огляду на вищевикладене, державний виконавець повинен був здійснити заходи, визначені Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", що, виходячи з принципу обов`язковості судових рішень, свідчить про неправомірність дій державного виконавця по винесенню постанови про повернення виконавчого документа стягувачу. За змістом ст. 2 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. Згідно із ч. 1 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. У відповідності до ч. 1 ст. 13 Закону України "Про виконавче провадження" під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Так, з матеріалів справи встановлено, що постанову про повернення виконавчого документу стягувачу (від 01.06.2021) державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Яковенко В.А. було винесено після спливу менше ніж трьохмісячного строку (з моменту відкриття виконавчого провадження - 22.03.2021). Суд зазначає, що державний виконавець повинен був здійснити заходи, визначені Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», що, виходячи з принципу обов`язковості судових рішень, свідчить про неправомірність дії державного виконавця по винесенню постанови про повернення виконавчого документа стягувачу. Обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 73, 74 ГПК України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, в якій господарський суд або визнає доводи заявника правомірними і залежно від їх змісту визнає постанову державного виконавця щодо здійснення заходів виконавчого провадження недійсною, або визнає дії чи бездіяльність органу Державної виконавчої служби незаконними, чи визнає недійсними наслідки виконавчих дій, або зобов`язує орган державної виконавчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без достатніх підстав, або визнає доводи скаржника неправомірними і скаргу відхиляє. При цьому господарський суд не в праві самостійно вчиняти ті чи інші дії, пов`язані із здійсненням виконавчого провадження, замість державного виконавця (наприклад, відкривати або закінчувати виконавче провадження), але може зобов`язати державного виконавця здійснити передбачені законом дії, від вчинення яких той безпідставно ухиляється. Статтею 343 ГПК України встановлено, що за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Згідно до частини 2 ст. 343 ГПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Приймаючи до уваги викладені вище обставини, на думку колегії суддів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що дії державного виконавця щодо винесення постанови від 01.06.2021 про повернення виконавчого документу є передчасними, неправомірними і такими, що підлягають скасуванню, у зв`язку з невжиттям державним виконавцем всього обсягу заходів щодо неупередженого, ефективного, своєчасного вчинення виконавчих дії для примусового виконання рішень. Враховуючи вищевикладене, скарга стягувача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтосервіс" на дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у виконавчому провадженні № 64916941 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 02.11.2015 у справі № 910/18883/15 є обґрунтованою та такою, що правомірно задоволена судом. З огляду на викладене, обставини, на які посилаються скаржник, у розумінні статті 86 ГПК України, не можуть бути підставою для скасування ухвали Господарського суду міста Києва від 06.10.2021 у справі 910/18883/15. Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги. Відповідно до ч. 1 ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене в сукупності, доводи апеляційного оскарження відповідача є необґрунтованими, підстав для зміни чи скасування оскарженої ухвали у даній справі колегія суддів не вбачає. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність залишення апеляційної скарги у даній справі без задоволення, а ухвали суду першої інстанції - без змін. Судові витрати. Розподіл судових витрат здійснюється у відповідності до ст. 129 ГПК України та у зв`язку із відмовою у задоволенні апеляційної скарги, покладається на скаржника. Керуючись Главою 1 Розділу IV Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, - ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

2. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 06.10.2021 у справі 910/18883/15 залишити без змін.

3. Матеріали справи повернути до господарського суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст постанови суду складено та підписано - 01.06.2022. Головуючий суддя В.А. Корсак Судді О.О. Євсіков О.В. Попікова