Постанова КЦС ВС № 344/1174/18

Постанова Іменем України 27 травня 2022 року м. Київ справа № 344/1174/18 провадження № 61-11270св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Крата В. І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23 жовтня 2019 року у складі судді Антоняк Т. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 30 червня 2020 року у складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Томин О. О., Ясеновенко Л. В., Історія справи Короткий зміст позовних вимог В січні 2018 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк», в подальшому перейменоване на Акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - АТ «Універсал Банк», банк), звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення в солідарному порядку заборгованості по генеральному договору про надання кредитних послуг. Позовні вимоги мотивовані тим, що 28 травня 2008 року між АТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 укладено генеральний договір про надання кредитних послуг BL4381, за умовами якого йому надано кредитні послуги в рамках ліміту 150 000,00 дол. США на строк до 01 травня 2028 року. Одночасно додатковою угодою № BL4381/BL4381-К сторони погодили отримання відповідачем кредиту в розмірі 110 000,00 дол. США. Видача кредитних коштів здійснена в безготівковій формі шляхом списання коштів із позичкового рахунку та перерахування їх на поточний рахунок, що підтверджено копією меморіального ордеру. На підставі додаткових угод від 28 квітня 2010 року, 01 квітня 2013 року, 02 червня 2014 року, 16 червня та 11 листопада 2015 року до генерального договору вносились зміни та доповнення в частині розмірів та періодів застосування процентних ставок. Також погоджено кінцеву дату повернення коштів - 01 квітня 2020 року. З метою забезпечення виконання позичальником своїх зобов`язань по генеральному договору укладено договір поруки № BL4381-П від 11 листопада 2015 року, відповідно до умов якого ОСОБА_2 несе солідарну відповідальність за виконання всіх зобов`язань позичальника в повному обсязі. Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 умов договору станом на 03 січня 2018 року утворилась заборгованість в розмірі 108 985,59 дол. США, з яких: 29 842,92 дол. США - прострочена заборгованість по кредиту, 56 396,99 дол. США - сума дострокового стягнення кредиту, 16 997,86 дол. США - відсотки, 5 747,83 дол. США - пеня, що еквівалентно за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на дату розрахунку 161 325,52 грн. Вказані кошти банк просив стягнути солідарно з відповідачів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Івано-Франківського міського суду від 23 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 30 червня 2020 року, позов банку задоволено. Стягнено солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ «Універсал Банк» заборгованість по генеральному договору про надання кредитних послуг від 28 травня 2008 року в розмірі 103 237,76 дол. США та пені у розмірі 161 325,52 грн. Стягнено з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ «Універсал Банк» по 23 466,81 грн судового збору з кожного. Судові рішення мотивовані тим, що позичальник належним чином не виконував умови кредитного договору, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з нього та поручителя в солідарному порядку. Апеляційний суд вказав, що твердження позичальника про те, що при вирішенні спору судом не враховано відсутність в матеріалах справи належним чином засвідченого меморіального ордеру на підтвердження переказу кредитних коштів, не заслуговує на увагу. Надана позивачем на підтвердження виконання своїх зобов`язань щодо переказу грошових коштів у розмірах, обумовлених генеральним договором про надання кредитних послуг, копія меморіального ордеру № 0204263USD002084 від 28 травня 2008 року досліджувалася судом на предмет його належності відповідно до вимог чинного законодавства. Виписки з особового рахунка клієнта банку є документами, що підтверджують фінансові операції. Сторонами після підписання генерального договору від 28 травня 2008 року укладались додаткові угоди, в яких погоджувалися суми кредитних коштів, строк їх повернення та відсоткова ставка, що свідчить про наявність триваючих правовідносин. В рахунок забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 11 листопада 2015 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки. Вказане спростовує посилання скаржника щодо ненадання банком належних доказів видачі грошових коштів, оскільки у разі нездійснення банком дій на виконання умов першої додаткової угоди, сторонами не підписувалися б інші додаткові угоди та договір поруки. Згідно з наданим банком розрахунком заборгованості ОСОБА_1 за вказаним договором станом на 03 січня 2018 року позичальником частково повернуті грошові кошти й сплачувалися відсотки. Наведена обставина також підтверджується випискою по його особовому рахунку за період з 28 травня 2008 року по 10 вересня 2018 року. Крім того, сам відповідач у відзиві на позовну заяву визнав, що протягом тривалого часу здійснював погашення заборгованості за цим договором. Це свідчить про визнання ним своїх зобов`язань за кредитним договором (а. с. 176-191, т. 1). Оскільки сам факт укладення кредитного договору він не заперечував, то діють положення законодавства щодо презумпції правомірності правочину. Тому доводи ОСОБА_1 в скарзі щодо недоведення фактичної передачі йому грошових коштів й відсутність зобов`язання їх повернути та сплатити відсотки згідно положень статті 1054 ЦК України неспроможні. Апеляційний суд зазначив, що надуманими є твердження позичальника в частині нарахування процентів, оскільки в додатковій угоді від 28 квітня 2010 року ним погоджено підвищення процентів. В пункті 2.1 угоди позичальник підтвердив правомірність нарахування банком процентів за користування кредитом та факт їх сплати в добровільному порядку за зміненими процентними ставками: 15,25 % - базова процентна ставка та 30,5 % - підвищена процентна ставка в період з 26 серпня 2008 року по 27 квітня 2010 року. В подальшому ним ця додаткова угода, як і інші додаткові угоди до договору щодо встановлення відсоткової ставки, не оспорювалися. Крім того, власного розрахунку заборгованості скаржник судам не надав, не спростував належними та допустимими доказами розрахунок банку по його заборгованості за тілом кредиту, відсотками та пенею. В ході розгляду справи ОСОБА_1 , посилаючись на відсутність меморіального ордеру щодо отримання коштів, просив розглядати справу в його відсутності на підставі наявних доказів у справі (а. с. 122-123, 163, т. 1), що спростовує його посилання про порушення судом першої інстанції норм процесуального права. Аргументи учасників справи У липні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивачем не надано суду доказів на підтвердження факту видачі позичальнику спірних коштів, не надано виписку по кредитному договору та копію меморіального ордеру, які б слугували доказом видачі кредитних коштів, їх оригінали судом не досліджувались. Відповідно до пункту 4.8 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою НБУ від 18 червня 2003 року № 254 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 08 липня 2003 року за N 559/7880, у первинних документах, на підставі яких здійснюються записи в бухгалтерському обліку, мають зазначатися номери кореспондуючих рахунків за дебетом і кредитом, сума операції в грошовому виразі, дата виконання, підпис відповідального виконавця, підпис контролера (якщо операція підлягає додатковому контролю), підпис уповноваженої особи (якщо підставою для здійснення операції було відповідне розпорядження). Проте доданий позивачем до позовної заяви меморіальний ордер не містить підписів відповідального виконавця банку, контролера банку, уповноваженої особи банку та штампу банку. Тому він не є первинним документом і не може бути належним та допустимим доказом. Генеральним договором про надання кредитних послуг не передбачено порядок і умови видачі кредитних коштів, що суперечить пункту 1.1 кредитного договору, а в доданому до позовної заяви додатку № 2 до додаткової угоди від 28 травня 2008 року не зазначено, на який рахунок банк перераховує кошти позичальнику. Тому даний додаток не підтверджує встановлення та погодження між сторонами порядку надання кредитних коштів позичальнику, не є належним та допустимим доказом. Позивач безпідставно застосував відсоткову ставку в розмірі 30,5 % річних. Пунктом 3.2 додаткової угоди від 28 грудня 2008 року до кредитного договору передбачено, що за користування кредитними коштами понад строк, встановлений кредитним договором, процентна ставка встановлюється в 28 % річних, а не 30,5%. У пункті 1.2.1 кредитного договору встановлено строк для погашення кредитних коштів до 01 травня 2028 року, тому строк для повернення кредитних коштів ще не настав. В розрахунку заборгованості міститься інформація про те, що банк безпідставно застосував підвищену процентну ставку, починаючи з 01 серпня 2008 року, оскільки в пункті 1.3.2.3.2 додаткової угоди № 1 від 28 квітня 2010 року зазначено, що відсоткова ставка в розмірі 30,5 % річних застосовується з 01 травня 2013 року, а не з 01 серпня 2008 року. В пункті 2.1 додаткової угоди № 1 від 28 жовтня 2010 року банк безпідставно зазначив застереження про те, що позичальник підтверджує правомірність нарахування процентів за користування кредитом, в тому числі підвищеної процентної ставки в розмірі 30,5 % за період з 26 серпня 2008 року до 27 квітня 2010 року. Кредитним договором та додатковою угодою від 28 квітня 2010 року не передбачено застосування відсоткової ставки в розмірі 30,5 % та погодження між сторонами застосування вказаної відсоткової ставки. Вказана додаткова угода не містить посилань про застосування сторонами статті 631 ЦК України, у зв`язку з чим застереження в пункті 2.1 додаткової угоди не повинно братись до уваги, оскільки не є домовленістю сторін. Тому розрахунок банку не є належним та допустимим доказом. Суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 2-2391-15, 28 березня 2018 року у справі № 910/3033/17, згідно з яким документами, які можуть підтверджувати наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні". Суди вирішили справу без дослідження належних доказів (платіжні доручення, меморіальні ордери, розписки, чеки тощо), а тому в судів відсутні підстави вважати, що розмір заборгованості є безспірним. У січні 2021 року АТ «Універсал Банк» подало до суду відзив, у якому просило оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів. Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 910/3033/17, від 31 липня 2019 року у справі № 821/1896/15-а). Фактичні обставини справи Суди встановили, що 28 травня 2008 року між АТ «Банк Універсальний» та ОСОБА_1 укладено генеральний договір про надання кредитних послуг, відповідно до умов якого позивач зобов`язався надати позичальнику кредитні послуги в рамках ліміту 150 000 дол. США на строк до 01 травня 2028 року (а. с. 9-15, т. 1). Одночасно між сторонами укладено додаткову угоду № BL4381/BL4381-К (індивідуальна угода - кредит без відстрочення), згідно з якою банк надав позичальнику 110 000 дол. США та встановив відсоткову ставку 14,00 % за використання кредитних коштів у межах строку кредитування та 28 % річних - понад строк (або терміни погашення за графіком погашення кредиту), встановлений генеральним договором та/або цією Індивідуальною угодою (а. с. 36-37, т. 1). Відповідно до пункту 5 угоди сторони погодили, що банк надає позичальнику кредит шляхом списання коштів із позичкового рахунку та перерахування їх на поточний рахунок позичальника для подальшого використання за цільовим призначенням. Надана позивачем копія меморіального ордеру № 0204263USD002084 від 28 травня 2008 року сформована банком в електронній формі в день здійснення банківської операції - видачі кредиту шляхом перерахування на поточний рахунок № НОМЕР_1 (а. с. 42, т. 1). Відповідно до долучених до позовної заяви копій додаткових угод від 28 квітня 2010 року, 01 квітня 2013 року, 02 червня 2014 року, 16 червня та 11 листопада 2015 року сторони неодноразово погоджували зміни процентної ставки по договору з встановленням періодів для її нарахування згідно визначених графіків (а. с. 16-35, т. 1). Зокрема, в пункті 2.1 додаткової угоди від 28 квітня 2010 року позичальник підтвердив правомірність нарахування банком процентів за користування кредитом та факт їх сплати в добровільному порядку за зміненими процентними ставками: 15,25 % - базова процентна ставка та 30,5 % -підвищена процентна ставка в період з 26 серпня 2008 року по 27 квітня 2010 року. У пункті 10 додаткової угоди № 1 від 28 квітня 2010 року встановлена дата погашення кредиту 01 квітня 2020 року. У пункті 4.4 додаткової угоди № 3 від 01 квітня 2013 року передбачено, що за користування кредитними коштами понад строк (або терміни погашення за графіком погашення кредиту), встановлений договором, банк має право додатково нараховувати пеню у визначеному розмірі та порядку (а. с. 25, т. 1). Відповідно до пункту 6.1 договору банк має право вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої йому суми кредиту та сплати за кредит в разі порушення позичальником термінів погашення будь-яких своїх грошових зобов`язань за цим договором (а. с. 13, т. 1). З метою забезпечення належного виконання зобов`язанняміж банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки № BL4381-ІІ, відповідно до якого він поручився перед кредитором за виконання ОСОБА_1 усіх його зобов`язань, що виникли з генерального договору про надання кредитних послуг № BL4381 від 28 травня 2008 року (а. с. 47-53, т. 1). Банк виконав свої зобов`язання щодо передання кредитних коштів, натомість ОСОБА_1 з жовтня 2016 року належним чином не здійснював сплату чергових платежів по кредиту та процентах. Згідно із розрахунком заборгованості, наданим позивачем на підтвердження своїх вимог, станом на 03 січня 2018 року загальна сума боргу за кредитним договором складала 108 985,59 дол. США. З них, зокрема: 29 842,92 дол. США - прострочена заборгованість по кредиту, 56 396,99 дол. США - сума дострокового стягнення кредиту, 16 997,86 дол. США - відсотки, 5 747,83 дол. США - пеня, що еквівалентно за офіційним курсом НБУ на дату розрахунку 161 325,52 грн (а. с. 6-8, т. 1). Відповідно до виписки по особовому рахунку ОСОБА_1 за період з 28 травня 2008 року по 10 вересня 2018 року станом на 03 січня 2018 року позичальником частково повернуті грошові кошти й сплачувалися відсотки. Позиція Верховного Суду Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення (частина третя статті 631 ЦК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 761/35556/14 (провадження № 61-15734св19) зроблено висновок, що «невід`ємною складовою правильної правової кваліфікації судами спірних договірних відносин є визначення правової природи договору, який є основою їх виникнення. Виходячи зі змісту статті 640 ЦК України, залежно від моменту виникнення цивільних прав і обов`язків у сторін договору, законодавець розрізняє договори консенсуальні і реальні. Консенсуальний договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Щодо реальних договорів, для укладення яких, крім згоди сторін, вимагається передання майна або вчинення іншої дії, частина друга статті 640 ЦК України передбачає правило, за яким договір вважається укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України кредитний договір - це договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір за своєю юридичною природою є консенсуальним». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року в справі № 466/9090/17 (провадження № 61-5394св21) вказано, що «приймаючи до уваги як належний та допустимий доказ висновок зазначеної експертизи про те, що позичальник не підписував заяву про видачу готівки і обґрунтовуючи свій висновок про недоведеність факту отримання позичальником коштів за договором та перебування сторін у зобов`язальних відносинах за кредитним договором та договором іпотеки, при цьому не врахував, що за наявності доведеності факту неотримання коштів за указаним договором, це могло бути підставою для розірвання договору за його позовом, якого останній з 2008 року не заявляв, а навпаки виконував його умови та сплатив на виконання договору зазначену суму коштів і передав в іпотеку квартиру». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 761/35556/14 (провадження № 61-15734св19) вказано, що «встановивши отримання відповідачем кредитних коштів та вчинення сторонами дій на виконання кредитного договору, зокрема відповідач здійснювала часткове погашення кредитної заборгованості, звернення банку до суду в межах строку дії поруки, суди зробили обґрунтований висновок про задоволення позову». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 провадження № 61-9618св19) зазначено, що «виписка по картковому рахунку, що міститься в матеріалах справи, може бути належним доказом щодо заборгованості відповідача за тілом кредиту, яка повинна досліджуватися судом апеляційної інстанції у сукупності з іншими доказами». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 вересня 2021 року у справі № 283/767/16-ц (провадження № 61-304св20) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)». У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Суди встановили, що банк виконав свої зобов`язання щодо передання кредитних коштів на виконання генерального договору про надання кредитних послуг від 28 травня 2008 року, що підтверджується меморіальним ордером № 0204263USD002084 від 28 травня 2008 року сформована банком в електронній формі в день здійснення банківської операції - видачі кредиту шляхом перерахування на поточний рахунок № НОМЕР_1 ; сторонами укладались додаткові угоди, в яких погоджувалися суми кредитних коштів, строк їх повернення та відсоткова ставка, між сторонами існували триваючі правовідносини; 11 листопада 2015 року в рахунок забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки; в пункті 2.1 додаткової угоди від 28 квітня 2010 року позичальник підтвердив правомірність нарахування банком процентів за користування кредитом та факт їх сплати в добровільному порядку за зміненими процентними ставками в період з 26 серпня 2008 року по 27 квітня 2010 року; відповідно до виписки по особовому рахунку ОСОБА_1 за період з 28 травня 2008 року по 10 вересня 2018 року позичальником здійснювалось повернення коштів й сплачувалися відсотки; розрахунок розміру заборгованості по кредиту банку відповідач не спростував. За таких обставин, суди зробили обґрунтований висновок про задоволення позову. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 761/35556/14 (провадження № 61-15734св19), від 10 вересня 2021 року у справі № 283/767/16-ц (провадження № 61-304св20), Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року в справі № 466/9090/17 (провадження № 61-5394св21), від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 провадження № 61-9618св19), не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінкидоказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення ? без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23 жовтня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 30 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Є. В. Краснощоков І. О. Дундар В. І. Крат