Постанова 4817 № 607/11584/21

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 607/11584/21Головуючий у 1-й інстанції Провадження № 22-ц/817/429/22 Доповідач - Бершадська Г.В. Категорія - П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 травня 2022 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Бершадська Г.В. суддів - Гірський Б. О., Хома М. В., секретаря - Панькевич Т.І. за участі: сторін, їх представників та третіх осіб розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Тернопільського міськрайонного суду від 08 лютого 2022 року, ухвалене суддею Братасюком В. М., (дату складення повного тексту не зазначено) у цивільній справі №607/11584/21 за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Управління сім`ї, молодіжної політики і захисту дітей про визначення порядку користування квартирою , - В С Т А Н О В И В : У липні 2021 року ОСОБА_1 , в інтересах малолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулась з позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом забезпечення їм можливості вільно користуватись усіма приміщеннями та кімнатами квартири. Просила заборонити ОСОБА_4 чинити будь-які перешкоди в користуванні квартирою її малолітнім дітям, без її дозволу відвідувати спірну квартиру, змінювати замки на вхідних дверях у вказаній квартирі, встановлювати будь-які замки на будь-які двері в середині квартири, вселяти чи реєструвати у вказаній квартирі будь-яких осіб, вчиняти будь-які інші дії які можуть обмежити право вільно користуватись вказаною квартирою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 або обмежить їх права на користування вказаною квартирою. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що між нею, як законним представником малолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та дідом онуків - ОСОБА_4 існує спір щодо права на користування дітьми усією площею спірної квартири, оскільки мав місце акт домашнього насилля, як наслідок винесений обмежувальний припис щодо відповідача. В подальшому останній замінив вхідний замок на дверях квартири, обмежив вхід до однієї з кімнат, створює внукам перешкоди у користуванні житлом та погрожує вселити у квартиру та зареєструвати у квартирі інших осіб за відсутності згоди наймача, яким є сама законний представник. У серпні 2021 року ОСОБА_4 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , яка в інтересах малолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи Управління сім`ї, молодіжної політики і захисту дітей Тернопільської міської ради, ОСОБА_6 , ОСОБА_5 про визначення порядку користування квартирою АДРЕСА_1 у спосіб: -малолітнім ОСОБА_2 , ОСОБА_3 виділити в користування кімнату площею 18, 6 кв.м. (приміщення №5) - ОСОБА_4 виділити в користування кімнату площею 13,0 кв.м. (приміщення №6) -допоміжні приміщення: кухню (приміщення №4), ванну кімнату (приміщення №2), вбиральню (приміщення №3), балкон (приміщення № 1) залишити в спільному користуванні. Вимогу за зустрічним позовом мотивує тим, що він та ОСОБА_1 , котра представляє інтереси малолітніх дітей, не можуть домовитися щодо порядку користування спірною квартирою, а відтак виключно в судовому порядку може бути вирішений житловий конфлікт учасників справи. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 лютого 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 , в інтересах малолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житлом - відмовлено. Судові витрати компенсовано за рахунок держави. Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , в інтересах малолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи Управління сім`ї, молодіжної політики і захисту дітей Тернопільської міської ради, ОСОБА_6 , ОСОБА_5 про визначення порядку користування квартирою - задоволено. Встановлено наступний порядок користування квартирою АДРЕСА_1 : -малолітнім ОСОБА_2 , ОСОБА_3 виділено в користування кімнату площею 18, 6 кв.м. (приміщення №5); - ОСОБА_4 виділено в користування кімнату площею 13, 0 кв.м. (приміщення №6); -допоміжні приміщення: кухню (приміщення №4), ванну кімнату (приміщення №2), вбиральню (приміщення №3), балкон (приміщення № 1) залишено в спільному користуванні. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 лютого 2022 року скасувати, оскільки воно є необґрунтованим та не відповідає нормам матеріального права, та ухвалити нове, яким в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовити, а первісний позов задоволити. Зокрема зазначає, що первісним позивачем не було заявлено вимоги про встановлення порядку користування спірним житлом, а було заявлено вимоги про усунення перешкод в користуванні спірним житлом. Вказує, що такі вимоги ґрунтуються на наявному у первісних позивачів сервітуті щодо користування спірним житлом, який виник у первісних позивачів внаслідок вселення та реєстрації останніх у такому житлі, при цьому такий сервітут не було змінено чи припинено у встановленому законодавством порядку. Посилаючись на норми ст. 396 ЦК України зазначає, що оскільки первісні позивачі мають речове право на спірне житло (сервітут), то вони мають право на захист вказаного права навіть від власника, у тому числі шляхом усунення перешкод у користуванні таким правом. Крім того вказує, що відповідно до ст. 18 ЗУ "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщення нарівні з власником або наймачем. При цьому згідно зі ст. 50 ЖК УРСР при наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за 9 років, зокрема, в даному випадку малолітнім ОСОБА_3 та його мамою. Також судом не враховано положення ст. 47 ЖК УРСР, яка визначає норму житлової площі на одну особу в розмірі 13,65 м.кв., та того, що позивач за зустрічним позовом має інше місце постійного проживання та фактично не проживає у спірній квартирі. Крім того апелянт звертає увагу на те, що позивач за зустрічним позовом як на підставу своїх вимог посилається на положення ст.401, 402, 405 ЦК України, в той час як місцевий суд задоволив зустрічний позов зовсім з інших підстав, тобто порушив принцип диспозитивності судового процесу. Стверджує, що ставити вимогу перед судом про встановлення сервітуту, тобто права на користування чужим майном, може особа, яка має бажання користуватися чужим майном, а не власник щодо свого майна, адже власник майна не може заявити позов про обтяження свого майна на користь іншої особи, яка не вимагає такого обтяження. Вказує, що позивач за зустрічним позовом намагається не встановити сервітут, а змінити його, встановивши відповідачам за зустрічним позовом обмеження щодо користування його майном, які не існували при встановленні сервітуту. При цьому законодавство не передбачає можливості зміни сервітуту, а лише його встановлення чи припинення. Оскільки при вселенні відповідачів за зустрічним позовом у квартиру та їх реєстрації у такому житлі власник жодним чином не обумовив строк встановлення сервітуту, то він вважається таким, що встановлений безстроково. Також зазначає, що позивач за зустрічним позовом не проживає разом з відповідачами за зустрічним позовом та не є членом їх сім`ї, у зв`язку з чим посилання позивача, як на підставу своїх вимог, на положення ст. 405 ЦК України безпідставні, оскільки вказана норма визначає правовідносини щодо порядку користування житлом членами сім`ї власника житла, що проживають разом із власником. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_4 - адвокат Дячук С. І. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого суду - без змін, оскільки вважає його законним та обґрунтованим. Зазначає, що доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, оскільки ОСОБА_4 є одноосібним власником спірної квартири і саме йому належать право вільно розпоряджатися, володіти та користуватися своїм майном, враховуючи також і те, що ні ОСОБА_1 , ні малолітні діти не є членами його сім`ї в розумінні ст. 3 СК України. Вказує, що доводи апелянта про те, що суд першої інстанції не врахував норми ст. 47, 50 ЖК України, є безпідставними оскільки вказані норми права регулюють правовідносини із надання житлових приміщень лише у будинках державного і житлового фонду, що вбачається з Глави І ЖК України, до складу якої входять відповідні статті. Крім того зазначає, що між ним та ОСОБА_1 не було укладено жодних договорів (письмових чи усних) щодо порядку користування спірною квартирою, а тому вона не є наймачем квартири. Їх проживання було зумовлене шлюбом між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 (його сином). Вказує, що неприязні відносини з ОСОБА_1 тривають з березня 2021 року, відколи колишня невістка відповідача незаконно і самовільно заселила свою матір ОСОБА_8 , яка проживала в спірній квартирі до липня 2021 року і на заперечення щодо цього не реагувала. Позивач ОСОБА_1 продовжує чинити перешкоди власнику у користуванні своєю власністю, створює перешкоди у вільному доступі до житла, зокрема самовільно закрила одну із житлових кімнат, змінила замки вхідних дверей, користується і розпоряджається квартирою, а також нищить речі побутового вжитку, які були придбані за власні кошти ОСОБА_4 . Також зазначає, що суд першої інстанції вірно, як підставу для задоволення зустрічного позову, застосував по аналогії закону ст. 358 ЦК України, користуючись принципом "jura novit curia" ("суд знає закони"). Вказує, що самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. До такого рішення дійшов у своїй постанові від 04.12.2019 року Верховний Суд у справі №917/1739/17. В суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 та її представник просили апеляційну скаргу задовольнити з підстав, викладених у ній. ОСОБА_4 та його представник просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого суду - без змін, оскільки вважає його законним та обґрунтованим. Треті особи ОСОБА_5 та ОСОБА_6 вважають рішення суду законним та обґрунтованим. Розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення сторін по справі, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з таких підстав. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1- 4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.( ч. 1 ст. 89 ЦПК України). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 та про задоволення зустрічного позову ОСОБА_4 , суд першої інстанції виходив з того, що статус власника майна є абсолютним, і не може бути обмеженим вимогою користувача квартири, яким є ОСОБА_1 , що виключає право останньої надавати власнику дозвіл на відвідування житла, зміни чи встановлення замків, вселення чи реєстрації в майні інших осіб, тощо. При цьому суд зазначив, що ОСОБА_1 не є співвласником спірної квартири, ні вона, ні її діти не є членами сім`ї власника житла, а тому не можуть претендувати на захист сервітутного права користування житлом чи, як співвласник, вимагати встановлення порядку користування майном, що перебуває у спільній власності. Встановивши, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 існує спір щодо порядку користування квартирою, між ними склались неприязні відносини та що квартира є зоною житлового комфорту дітей, суд вважав за можливе застосувати аналогію закону ч. 2 ст. 358 ЦК України для врегулювання відносин між власником майна та володільцем - користувачем та задовольнив зустрічний позов. Апеляційний суд погоджується із таким висновком суду першої інстанції, вважає його правильним, а рішення суду першої інстанції - таким, що ухвалено з додержанням вимог закону, є обґрунтованим та законним. Судом встановлено, що згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 27.05.2011 року, власником квартири АДРЕСА_1 є позивач за зустрічним позовом ОСОБА_4 . Згідно технічного паспорта на вказану квартиру, технічна характеристика нерухомого майна є наступною: кімната площею 18, 6 кв.м. (приміщення №5), кімната площею 13, 0 кв.м. (приміщення №6) кухня (приміщення №4), ванна кімната (приміщення №2), вбиральня (приміщення №3), балкон (приміщення № 1). В квартирі мають зареєстроване місце проживання ОСОБА_5 (дружина власника квартири), ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , їхні малолітні діти - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15.03.2021 року розірвано шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_6 . Позивачка за первісним позовом, яка є колишньою невісткою відповідача за первісним та позивача за зустрічним позовом, і діє у справі в інтересах власних дітей (онуків відповідача), проживає та має зареєстроване місце проживання у спірній квартирі з червня 2011 року. Діти ОСОБА_1 - малолітні ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , проживають та мають зареєстроване місце проживання у квартирі з серпня 2011 року, та з січня 2017 року, відповідно. На даний час між ОСОБА_1 та її колишнім тестем ОСОБА_4 склалися неприязні відносини, мало місце сімейне насилля, ОСОБА_1 разом з дітьми проживає у спірній квартирі в кімнаті площею 18, 6 кв.м., відповідач за первісним позовом і позивач за зустрічним обмежив фізичний доступ ОСОБА_1 та її дітям до кімнати площею 13,0 кв.м., встановивши замок в кімнату, котру має намір використовувати для власного проживання. Так, за змістом ст. 41 Конституції України, частини 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Частина 2 ст. 64 ЖК України передбачає, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Так, статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. The U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоровця чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Разом із тим колегія суддів звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивача у зустрічному позові, як власника житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Таким чином, встановивши, що одноосібним власником спірної квартири є позивач за зустрічним позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та її діти в силу ч. 2 ст. 64 ЖК України не є членами сім`ї ОСОБА_4 , суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що ОСОБА_1 , яка представляє інтереси малолітніх дітей, не має права на захист сервітутного права користування житлом. Суд вірно зазначив, що статус власника майна є абсолютним і не може бути обмеженим вимогою користувача квартири, який належить ОСОБА_1 , що виключає право останньої надавати власнику дозвіл на відвідування квартири, зміни чи встановлення замків, вселення чи реєстрації в майні інших осіб. Враховуючи те, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 існує спір щодо порядку користування квартирою, фактичні обставини, коли між ОСОБА_1 та її колишнім тестем ОСОБА_4 склалися неприязні відносини, мало місце сімейне насилля, і, як наслідок, позивачка за первісним позовом разом з дітьми проживає у квартирі в кімнаті площею 18, 6 кв.м., відповідач за первісним позовом і позивач за зустрічним, обмежив фізичний доступ дітей ОСОБА_1 та їй, до кімнати площею 13, 0 кв.м. яку має намір використовувати для власного проживання, суд прийшов до вірного висновку про збереження існуючого status quo, встановивши порядок користування житлом. Зважаючи на те, що ОСОБА_1 з дітьми вселялась в спірну квартиру з мовчазної згоди власника житла в статусі невістки та внуків, тривалий час там проживають, місцевий суд підставно зазначив, що квартира стала зоною їх житлового комфорту та з врахуванням обраного ОСОБА_4 способу захисту правомірно застосував для врегулювання спору між власником майна та володільцем - користувачем з метою досягнення ефекту розумності та справедливості аналогію закону - частину 2 статті 358 ЦК України. Крім того слід зазначити, що відповідно до постанов Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Також, на думку колегії суддів, із врахуванням наведених вище обставин справи, а також правового статусу ОСОБА_4 , як власника та, відповідно, розпорядника спірної квартири, місцевий суд дійшов вірного висновку про задоволення його зустрічних позовних вимог щодо встановлення порядку користування квартирою, надавши право користування ОСОБА_1 та її дітям одну з двох кімнат, більшу за площею, оскільки право ОСОБА_4 розпоряджатися своїм майном на власний розсуд та в межах, передбачених Законом, є абсолютним. Посилання апелянта на те, що суд першої інстанції не врахував норми ст. 47, 50 ЖК України, є безпідставними оскільки вказані норми права регулюють правовідносини із надання житлових приміщень лише у будинках державного і житлового фонду, що вбачається з Глави І ЖК України, до складу якої входять відповідні статті. При цьому, як зазначалось вище, ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та її діти не є членами сім`ї, на що також вказує у своїй апеляційній скарзі і апелянт. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними. Залежно від характеру рішення. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00№23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно із ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що постановлене у справі рішення є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування, за наведеними у скарзі доводами, апеляційний суд не вбачає. Керуючись ст. ст. 374, 375, 390 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 лютого 2022 року залишити без зміни. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 27 травня 2022 року. Головуюча: Бершадська Г.В. Судді: Гірський Б.О. Хома М. В.