Постанова Рівненський апеляційний суд № 556/1383/17

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 травня 2022 року м. Рівне Справа № 556/1383/17 Провадження № 22-ц/4815/222/22 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Гордійчук С.О., суддів: Шимківа С.С., Ковальчук Н.М. секретар судового засідання: Ковальчук Л.В. учасники справи: за первісним позовом позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , за об`єднаним позовом позивач: ОСОБА_2 , відповідачі: Володимирецька селищна рада Володимирецького району Рівненської області, ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог ОСОБА_1 , за зустрічним позовом позивач: ОСОБА_2 , відповідач: ОСОБА_1 , розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кругліцької В.М. на рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 18 червня 2021 року, ухвалене в складі судді Іванків О.В., повний текст якого складено 02 липня 2021 року у справі № 556/1383/17, в с т а н о в и в : У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що він є власником земельної ділянки площею 0.1203 га, кадастровий номер 5620855100:01:026:0199 в АДРЕСА_1 , згідно договору дарування земельної ділянки від 05.08.2016 року. Вказана земельна ділянка межує із земельною ділянкою відповідача, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 кадастровий номер 2620855100:01:026:0002 площею 0.0081 га, яка виділялась останньому для розміщення магазину. Після набуття права власності на вказану земельну ділянку, позивачем було виявлено, що ОСОБА_2 самовільно зайняв частину належної йому земельної ділянку площею 0,0105 га на якій побудував будівлю магазину. Підставою для звернення до суду з даним позовом стала відмова ОСОБА_2 звільнити земельну ділянку позивача. За наведеного, земельна ділянка належна ОСОБА_1 площею 0.0105 га, підлягає звільненню та приведенню її за рахунок відповідача до стану, придатного для використання за цільовим призначенням. Крім того, неправомірними діями ОСОБА_2 завдано ОСОБА_1 моральної шкоди яка полягає у немайнових втратах, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які позначили негативні зміни у житті негативні переживання, були порушені певні життєві плани, не реалізовані певні трудові плани, розмір відшкодування яких, враховуючи характер та обсяг душевних, психічних страждань, становить 1000 грн., які підлягають відшкодуванню (компенсації) відповідачем. Просить про задоволення позовних вимог. У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Володимирецької селищної ради Володимирецького району Рівненської області, ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог ОСОБА_1 , про визнання незаконним та скасування рішень ради. В обґрунтування позову вказав, що 14.05.2010 року на ім`я ОСОБА_3 , було видано Державний акт серії ЯИ №765989 на право власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , на загальну площу 0,1203 га. Підставою для видання зазначеного акту є рішення Володимирецької селищної ради від 23.12.1996 року №41, від 28.10.2008 року №739 та від 23.04.2009 року №887. Вказаний Державний акт ОСОБА_2 вважає незаконними та такими, що порушують його законні права та інтереси, оскільки при їх прийнятті не було враховано інтереси ОСОБА_2 як суміжного землевласника (землекористувача) та власника нежитлової будівлі, яка розташована на суміжній земельній ділянці. Враховуючи викладене, вважає, що рішення Володимирецької селищної ради Рівненської області від 28.10.2008 року №739 та від 23.04.2009 року №887 в частині, що стосуються виділення земельної ділянки для ОСОБА_3 , є незаконними та такими, що підлягають скасуванню, в свою чергу Державний акт на право власності на земельну ділянку: серія ЯИ №765989, виданий на підставі незаконних актів органів місцевого самоврядування, також є незаконним та підлягає скасуванню. На підставі цього ОСОБА_2 , звернувся до суду із відповідним позовом для захисту своїх прав та інтересів. У квітні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому вказав, що він є власником магазину, який розташований за адресою АДРЕСА_2 , площею 69,3 кв.м, а також власником земельної ділянки з кадастровим номером 5620855100:01:026:0002, площею 0,0081 га за цією ж адресою. Речові права ОСОБА_2 на магазин та земельну ділянку набуті у встановленому законом порядку та зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. З земельною ділянкою, яка належить ОСОБА_2 , межує земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку, яка з 05.08.2016 року належить відповідачу ОСОБА_1 . Попередній користувач вказаної ділянки ОСОБА_3 надав ОСОБА_2 дозвіл на будівництво магазину на частині землі, за що в період з 2001 по 2016 рр. отримував узгоджену сторонами орендну плату. Таким чином, на час набуття ОСОБА_1 , права власності на земельну ділянку, ОСОБА_2 , вже користувався її незначною частиною на законним підставах, а саме в розмірі, що складає розмір магазину. Однак в даний час ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , не можуть досягти згоди щодо вартості земельної ділянки площею 0,00826 га, яка знаходиться під магазином ОСОБА_2 , але належить ОСОБА_1 , для її викупу ОСОБА_2 , оскільки вартість самого магазину значно перевищує вартість земельної ділянки зайнятої площі. Знесення будівлі магазину, що частково розміщена на земельній ділянці ОСОБА_1 , площею 0,00826 га є недоцільним у зв`язку з явним перевищенням вартості будівлі порівняно з вартістю земельної ділянки. На підставі викладеного, просив постановити рішення про викуп ОСОБА_2 , як власником будівлі магазину, частини земельної ділянки, на якій вона розміщена, що належить ОСОБА_1 . Рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області від 18 червня 2021 року задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки відмовлено. В задоволенні позову ОСОБА_2 до Володимирецької селищної ради Володимирецького району Рівненської області, ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог ОСОБА_1 , про визнання незаконним та скасування рішень ради відмовлено. Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про викуп земельної ділянки задоволено. Постановлено рішення про викуп власником будівлі магазину ОСОБА_2 у власника земельної ділянки, на якій розміщена будівля магазину, ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0105 га, яка розташована в АДРЕСА_2 , для чого стягнути з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 14000 (чотирнадцять тисяч) грн. 70 коп. як оплату за придбану земельну ділянку. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки задовольнити. Вважає помилковим висновок суду щодо існування між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 як власником земельної ділянки права суперфіцію. Покликається на те, що відомості про виплату грошей жодним чином не підтверджують існування між сторонами договору суперфіцію. Рішення суду в частині позовних вимог ОСОБА_2 до Володимирецької селищної ради, ОСОБА_3 , третьої особи, що не заявляє самостійних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішень ради не оскаржено, а тому апеляційним судом не перевіряється. У відзиві на апеляційну скаргу Володимирецька селищна рада заперечує доводи останньої просить рішення суду залишити без зміни в частині відмови в задоволені позовних вимог ОСОБА_2 до Володимирецької селищної ради, ОСОБА_3 , третьої особи, що не заявляє самостійних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішень ради, а апеляційну скаргу без задоволення. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 заперечує доводи останньої просить рішення суду залишити без зміни, а апеляційну скаргу без задоволення. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав. Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам судове рішення відповідає не в повній мірі. Установлено, що сторони є суміжними землекористувачами. ОСОБА_2 , є власником магазину та земельної ділянки площею 0,0081 га, кадастровий номер 5620855100:01:026:0002, за адресою АДРЕСА_2 , площею 69,3 кв.м. Право власності на будівлю магазину підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 25.09.2008 року, яке зареєстровано у встановленому законом порядку. Право власності на земельну ділянку набуто ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 07.09.2017 року, укладеного ним з Володимирецькою селищною радою. ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , та земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,1203 га, яка розташована за цією ж адресою, кадастровий номер земельної ділянки 5620855100:01:026:0199. Право власності набуто на підставі договору дарування, укладеного 05.08.2016 року. Щодо звільнення земельної ділянки Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 Цивільного кодексу України). Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно зі статтею 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані: а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; ж) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. Законом можуть бути встановлені інші обов`язки власників земельних ділянок. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Згідно статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється зокрема шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; відшкодування заподіяних збитків. Відповідно до частин першої та третьої статті 158 ЗК України земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Статтею 211 ЗК України визначено, що самовільне зайняття земельних ділянок віднесено до порушень земельного законодавства, за яке громадяни та юридичні особи несуть відповідальність відповідно до закону. Згідно з положеннями статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду. У разі порушення своїх прав власник згідно зі статтею 391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» судам роз`яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України). Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства - без оформлення права користування, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18) зазначено, що «у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження, що право особи порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивачки, де проходить її межа, чи порушена межа її земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста». У постанові Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 910/14452/20 зазначено, що Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19). Тож, суд не може вважати доведеними обставини, про які стверджує сторона, якщо вони не підтверджені належними та допустимими доказами. Суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим. Способами забезпечення судом доказів є, зокрема, призначення експертизи (частини перша та друга статті 116 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Предметом спору у зазначеній справі є земельна ділянка позивача ОСОБА_1 , частина якої, за його твердженням, зайнята відповідачем ОСОБА_2 . В ході розгляду справи, судом встановлено, що за порушення вимог земельного законодавства прокуратурою Володимирецького району приватному підприємцю ОСОБА_2 винесено припис, однак повноважні представники сторін в судовому засіданні не змогли пояснити суду чи він був виконаний та чи був притягнутий ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності. Наявний в матеріалах лист прокуратури Володимирецького району адресований на ім`я ОСОБА_4 відповідно до якого приватний підприємець ОСОБА_2 самовільно зайняв частину присадибної ділянки громадянина ОСОБА_3 площею 0,0093 га, збільшивши площу земельної ділянки переданої йому Володимирецькою селищною радою в оренду для розміщення та обслуговування магазину також не є належним доказом. Колегія суддів вважає, що місцевий суд встановивши, що матеріали справи не містять жодних належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача, що полягало у самовільному зайнятті відповідачем частини земельної ділянки, яка належить позивачу, не доведено накладання однієї земельної ділянки на іншу, оскільки позивач не заявляв клопотання про проведення судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи по даній справі, дійшов правильного висновку про недоведеність позовних вимог і відмови в задоволенні позову. Щодо викупу земельної ділянки Задовольняючи зустрічні позовні вимоги про викуп земельної ділянки, суд першої інстанції суд дійшов висновку, що власник земельної ділянки з кадастровим номером 5620855100:01:026:0199 ОСОБА_3 надав ОСОБА_2 безстроковий оплатний дозвіл на використання частини своєї земельної ділянки площею 0,0105 га під будівництво магазину (суперфіцій). Зайняття ОСОБА_2 частини земельної ділянки кадастровий номер 5620855100:01:026:0199 в АДРЕСА_1 площею 0,0105 га, яка належить ОСОБА_1 , на думку суду, не є самовільним і протиправним, що виключає можливість стягнення з відповідача моральної шкоди. Колегія суддів вважає такі висновки суду помилковими з огляду на таке. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) визначено Главою 16-1 ЗК України та Главою 34 ЦК України. Згідно зі статтею 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України. Відповідно до статті 413 ЦК України власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту. Таким чином, об`єктом суперфіцію є лише право користування земельною ділянкою для будівництва певних видів споруд чи будівель. Статтею 417 ЦК України визначено, що у разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), власник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові наслідки такого припинення. У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування. Разом з цим у частині другій статті 417 ЦК України зазначено, що якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам`ятки культурної спадщини тощо) або є недоцільним у зв`язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк. За таких умов правовий режим земельної ділянки та розташованих на ній будівель і споруд може бути визначений такими правовими способами: а) викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена; б) викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди); в) визначення умов користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк. Обрання судом того чи іншого способу вирішення питань щодо прав власника земельної ділянки і землекористувача на об`єкти нерухомості та земельну ділянку здійснюється з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою. У статті 41 Конституції України зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року зазначено, що наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчиненні з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та відповідно відбулось порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Також у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «AFFAIRE TKACHENKO c. RUSSIE» від 20 березня 2018 року зазначено: «Кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя, до свого житла і до таємниці кореспонденції. Не може бути втручання з боку публічних властей у здійснення цього права, за винятком випадків, коли таке втручання передбачене законом і якщо являє собою міру, яка в демократичному суспільстві є необхідною в інтересах національної безпеки, громадського спокою, економічного добробуту країни, для захисту порядку і запобігання злочинам, для охорони здоров`я чи моралі або захисту прав і свобод інших людей». Судом встановили, що ФОП ОСОБА_2 з серпня 2008 року набув у користування земельну ділянку кадастровий номер 5620855100:01:026:0002, спочатку на умовах оренди на підставі договору оренди землі від 27 січня 2005 року, а згодом, на підставі договору купівлі-продажу від 07 вересня 2017 року, укладеного між ним та Володимирецькою селищною радою, а отже набув уже сформовану земельну ділянку у власність. Як стверджує ОСОБА_2 у власній позовній заяві, частина будівлі його магазину знаходиться за межами виділеної йому у власність земельної ділянки у 0,0081 га, хоча ОСОБА_2 не надає доказів, які б цю обставину підтверджували б. Рішення про вилучення частини земельної ділянки у ОСОБА_3 чи ОСОБА_1 відсутнє. Відтак, здійснене ним будівництво чи добудова, мають ознаки самочинного будівництва. Доводи ОСОБА_2 стосовно того, що він використовував земельну ділянку в межах, погоджених з ОСОБА_3 , не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи. Крім того, відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном у будь-який час, а відповідно до статті 413 цього Кодексу право користування земельною ділянкою іншого власника для будівництва (суперфіцій) виникає лише на підставі договору або заповіту. Таких обставин судами не встановлено. Разом з тим, не заслуговують на увагу доводи щодо укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору оренди землі, оскільки відповідно до статті 1 Закону України «Про оренду землі» та ст. 93 Земельного кодексу України не знайшли свого підтвердження. За наведеного, суд першої інстанції не звернув уваги на наведені обставини, норми матеріального права, не врахував, що ОСОБА_1 був позбавлений права власності на земельну ділянку з незалежних від нього обставин, внаслідок протиправних дій ОСОБА_2 , не перевірив та не надав оцінки доводам заперечень та застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 417 ЦК України, яка не поширюється на спірні правовідносини. Суд першої інстанції на зазначені вимоги закону та його застосування уваги не звернув, у зв`язку з чим допустив порушення норм матеріального права, за наведеного апеляційний суд вважає за необхідне рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог з наведених вище підстав. Відповідно до п. 3 і п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст. ст. 374, 376, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кругліцької В.М. задовольнити частково. Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 18 червня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про викуп земельної ділянки скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про викуп земельної ділянки відмовити. В решті рішення суду в оскаржуваній частині залишити без зміни. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 30 травня 2022 року. Головуючий : Гордійчук С.О. Судді : Шимків С.С. Ковальчук Н.М.