Постанова 4855 № 640/82/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/82/20 Суддя (судді) першої інстанції: Добрянська Я.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2022 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: Головуючого-судді: Чаку Є.В. суддів: Єгорової Н.М., Коротких А.Ю. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянки Ісламської Республіки Пакістан ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2021 року у справі за позовом громадянки Ісламської Республіки Пакістан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним рішення, зобов`язати вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: Громадянка Ісламської Республіки Пакістан ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач 1), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м.Києві та Київській області (далі - відповідач 2) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №440-19 від 13.12.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Ісламської Республіки Пакістан ОСОБА_1 ; зобов`язання Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Пакістан ОСОБА_1 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Окружний адміністративний суд міста Києва своїм рішенням від 26 листопада 2021 року відмовив у задоволенні позову. Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати останнє та ухвалити нову постанову, якою задовольнити позов у повному обсязі. На думку апелянта, зазначене рішення суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного (в порядку письмового) позовного провадження, колегія суддів, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду необхідно залишити без змін, з наступних підстав. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є громадянкою Ісламської Республіки Пакістан. 25.06.2018 позивачка разом з чоловіком, мамою чоловіка та трьома дітьми легально покинула країну постійного проживання Пакистан , на підставі дійсного паспорту для виїзду за кордон, повітряним сполученням через м. Дубай (Об`єднані Арабські Емірати) до м. Москви (Російська Федерація). На території Об`єднаних Арабських Еміратів та Російської Федерації позивачка за захистом не зверталась. На території Російської Федерації позивачка з сім`єю перебували з 25.06.2018 по 29.06.2018. Переліт та перетин кордону на шляху до України організували контрабандисти за грошову винагороду у сумі 50 тис. рупій. Кордон України заявниця перетнула нелегально, пересуваючись автомобілем, після пішки, місце перетину невідоме. 13.06.2019 позивачка звернулася до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. За результатами розгляду матеріалів справи позивачки Центральним міжрегіональним управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області складено висновом від 22.11.2019, у якому рекомедовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 та її неповнолітнім дітям. Рішенням Державної міграційної служби України від 13.12.2019 №440-19 позивачці відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи вказане рішення таким, що порушують її права та законні інтереси, позивачка звернулася із вказаним позовом до суду. З приводу даних спірних правовідносин, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (надалі також - "Закон") біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі. Пунктом 13 статті 1 Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з частинами першою і другою статті 5 Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частиною п`ятою статті 5 Закону передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Відповідно до частини шостої статті 5 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Так, за змістом частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин", а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з частиною шостою статті 8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 5 жовтня 2011 року за №1146/19884 (надалі також - "Правила №649"). Відповідно до пункту 2.1 Правил №649 уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник. Відповідно до пунктів 2.4, 2.5 Правил №649 у разі наявності передбачених Законом підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб. Відповідно до частини першої статті 12 Закону рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом. Аналіз наведених вище положень законодавства, свідчить про те, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, поданими особами, яким раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю відповідних підстав у тому випадку, якщо не змінились умови. Отже, якщо визначені умови змінились, у центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відсутні підстави для відмови в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У статті 33 Глави 3 Розділу 2 Директиви Європейського парламенту та ради ЄС 2013/32/EU від 26 червня 2013 року "Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту" (перероблена) міститься перелік випадків, коли держави можуть визнати заяву про надання міжнародного захисту неприйнятою до розгляду, серед яких: інша держава надала міжнародний захист; держава, яка не є членом ЄС, вважається першою країною, яка надала заявнику притулок; згідно зі статтею 35 країна, яка не є членом ЄС, вважається безпечною для заявника третьою країною; згідно зі статтею 38 заява є повторною заявою, в якій заявник не надав або в якій не були виявлені нові дані або висновки, які стосуються розгляду заявника в якості особи, що має право на міжнародний захист відповідно до Директиви 2011/95/EU. Відповідно до пункту 36 Директиви Європейського парламенту та ради ЄС 2013/32/EU від 26 червня 2013 року якщо заявник подає повторно заяву без надання нових доказів або аргументів неспіврозмірно було б вимагати від держави-члена ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. В таких випадках держави-члени повинні відхилити заяву як неприпустиму для розгляду згідно принципу неприпустимості повторного розгляду. Як свідчать матеріали справи, громадянці Ісламської Республіки Пакістан ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". У заяві-анкеті позивачка вказала, що у Пакістані були випадки насилля проти її чоловіка та дітей через релігійні переконання. Позивачка зазначила, що одного дня на її чоловіка було здійснено напад, а наступного дня відбулася спроба невідомих викрасти її неповнолітнього сина. Проаналізувавши результати співбесіди позивачки та її чоловіка відповідач встановив численні суперечності в їх розповідях щодо обставин вказаних подій та відсутність будь-яких доказів в їх підтвердження. Зокрема співробітниками ЦМУ УДМС було встановлено інші аспекти згаданих подій, з яких очевидним стало те, що родина позивачки була єдиною родиною Ахмаді на їх вулиці, вороже ставлення до родини зі сторони сусідів відсутнє (про що свідчить те, що саме сусіди захистили сина позивачки при спробі його викрадення під час гри з друзями). Вказані обставини свідчать про те, що факти про постійні утиски та зневажання родини оточуючими не знайшло свого підтвердження. Також під час співбесід встановлено, що син заявниці вчився у місцевій школі попри заяви позивачки та її чоловіка про відсутність доступу їх дітям до освіти через їх приналежність до Ахмаді. Суд першої інстанції вірно зазначив, що непереконливими є й посилання позивачки на власну тверду безкомпромісну позицію щодо віри Ахмаді, оскільки остання не змогла під час співбесіди відповісти на питання про суть релігії Ахмаді, не змогла відповісти яка є найвідоміша книга Ахмаді та не розповіла, як вона молиться. До того ж загальновідомим є факт того, що Ахмаді стикаються з юридичними бар`єрами в отриманні державних посвідчень та проїзних документів. Закон Пакистану вимагає від громадян заявляти про свою релігію, подаючи заявку на комп`ютеризовану національну систему посвідчення особи (CN1C) або паспорт. Кожна людина, яка під час подачі заяви на отримання паспорта заявляє, що є мусульманином, повинна підписати декларацію під назвою «Декларація у справі мусульман», в якій зазначається: «Я вважаю Мірзу Гулам Ахмада Кадіані самозванцем, а також вважаю його послідовників не мусульманами». Процес подання заяви на отримання ідентифікаційної картки вимагає підписання подібної декларації. Ця вимога фактично зобов`язує Ахмаді відмовитися від принципу своєї віри, щоб отримати основні документи для подорожі. Проте, як свідчать матеріали справи позивачка та члени її родини отримали закордонні паспорти, що свідчить про відсутність у позивачки позиції щодо віри Ахмаді. Суд звертає увагу, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо надання статусу біженця. Водночас "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання", що є оціночним судженням та свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі офіційних звітів Міністерства закордонних справ України та інших держав тощо. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним станом у країні та інформацією, що стосується особисто заявника. Судом встановлено, що країну громадянської належності позивачка залишила 25.06.2018 повітряним сполученням через м. Дубай (Об`єднані Арабські Емірати) до м. Москви (Російська Федерація). На території Російської Федерації позивачка з сім`єю перебували з 25.06.2018 по 29.06.2018. Переліт та перетин кордону на шляху до України організували контрабандисти за грошову винагороду у сумі 50 тис. рупій. Колегією суддів враховується те, що особисто із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачка звернулася до органів ДМС лише 13.06.2019, тобто майже через рік після перетину кордону. З матеріалів справи вбачається, що кордон з Україною заявниця перетнула нелегально, що відповідно до положень частини другої статті 5 Закону №3671-VI покладає на особу, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну обов`язок без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Дана стаття не містить у собі будь-яких санкцій щодо порушення строку подання заяви, між тим відображає рівень побоювання заявника зазнати переслідувань чи серйозної шкоди. Крім того, важливим є також та обставина, що до приїзду в Україну позивачка перебувала у третій безпечній країні - Російській Федерації, де за захистом не зверталася, як не зверталась і й у м. Дубай (Об`єднані Арабські Емірати). Вказане в сукупності свідчить про те, що побоювання позивачки стати жертвою переслідувань не підтверджуються достовірними доводами, а причини та обставини, за яких заявниця покинула країну громадянської належності не є такими, що підпадають під перелік підстав для визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні відповідно до умов, що передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 13 Законом № 3671-VI. Окрім того, загальна ситуація у країні походження позивачки не надає безумовних підстав для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на встановлені судом обставини, враховуючи зібрану та проаналізовану інформацію щодо країни походження позивачки, а також щодо повідомлених нею обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що міграційними органами ухвалено законні та обґрунтовані рішення про відмову у визнанні позивачки біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Доводи апелянта про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права колегією суддів відхиляються як такі, що не знайшли свого підтвердження. Інші доводи зводяться до переоцінки встановлених у справі обставин. У контексті оцінки доводів апеляційної скарги колегія суддів звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу громадянки Ісламської Республіки Пакістан ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя: Є.В. Чаку Судді: Н.М. Єгорова А.Ю. Коротких