Постанова 4854 № 420/1183/22

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 травня 2022 р.м.ОдесаСправа № 420/1183/22 П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Коваля М.П., суддів Джабурії О.В., Кравченка К.В., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу адвоката Зуєвої Анни Ігорівни в інтересах громадянки країни ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2022 року, прийняте у складі суду судді Токмілової Л.М. в місті Одеса, по справі за адміністративним позовом громадянки країни ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: У січні 2022 року громадянка країни ОСОБА_1 звернулась до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просила суд: - визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 188 від 01.10.2021 року про відмову оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянинки республіки ОСОБА_2 ; - зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення стосовно громадянки ОСОБА_3 оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2022 року у задоволенні адміністративного позову громадянки країни ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, адвокат Зуєва Анна Ігорівна звернулась до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою в інтересах громадянки країни ОСОБА_1 , в якій посилається на те, що судом першої інстанції допущено невідповідність висновків обставинам справи, у зв`язку з чим неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, а тому просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове судове рішення по справі, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що основною причиною не можливості повернення до Батьківщини у республіку Кот -Д`Івуар є погрози позивачці та її життю з боку її близьких родичів, оскільки позивач уклала шлюб із громадянином України, який не є представником мусульманського віросповідання, та народила від нього дитину. Апелянт вважає, що судом першої інстанції не було належним чином досліджено інформацію по країні походження позивача та релігійним особливостям вказаної країни, що призвело до прийняття неправомірного рішення. На думку апелянта, оскаржуване рішення суду не відповідає вимогам міжнародного та національного законодавства щодо осіб, які потребують додаткового захисту або статусу біженця. Крім того, апелянт вказує, що позивач просив розглянути справу у відкритому судовому засіданні з викликом сторін, однак суд розглянув справу у письмовому провадженні , позбавивши позивачку можливості надати пояснення щодо суті спору у судовому засіданні. Представник позивача надав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою республіки Кот-Д`Івуар та у 2021 році ОСОБА_3 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. 01.10.2021 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області наказом вiд № 188 від 01.10.2021 року позивачеві відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою прийняття оскаржуваного наказу стало необґрунтованість побоювань ОСОБА_3 зазнати переслідування або серйозної шкоди у разі повернення до республіки Кот-Д`Івуар, тому проведеним аналізом особової справи позивача Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області визначено відсутність ознак, які можуть бути розглянуті у контексті можливості визнання її особою яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених п.13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 01 жовтня 2021 року № 5/1-582 ОСОБА_3 отримала 06.10.2021 року. Не погодившись із вказаним наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області вiд № 188 від 01.10.2021 року "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", позивач звернулась до Одеського окружного адміністративного суду з даним адміністративним позовом. Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції виходив з того, що враховуючи відсутність обґрунтованих прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю та здоров`ю позивача в країні походження та безперешкодний легальний виїзд позивача з країни походження, враховуючи тривалий проміжок часу із зверненням за міжнародним захистом, заява позивача є очевидно необґрунтованою, що є підставою для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон України №3671-VI), відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI, суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Критерій "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Відповідно до ч.ч.1, 7 ст.7 Закону України №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Зі змісту ст.8 Закону №3671-VI вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Разом з цим, процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884 (далі Правила). Відповідно до п.4.3 Правил, на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень: а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з п.4.6 Правил, у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень. Як встановлено колегією суддів, наказ ГУ ДМС в Одеській області № 188 від 01.10.2021 року прийнято на підставі частини шостої статті 8 Закону України №3671-VI, а саме у зв`язку із очевидною необґрунтованістю заяви, тобто відсутністю у позивача умов, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також такою, що носить характер зловживання. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених обставин дійсності. Так, основною причиною не можливості повернення до країни громадянської належності у республіку - Кот-Д`Іваура є погрози позивачці та її життю з боку й близьких родичів. Позивач вказує, що не може повертатися до країни громадянської належності, тому що вийшла заміж за особу, яка iншої віри, та батьки заявниці проти цього союзу, батьки заборонили дочці повертатися додому на Батьківщину (арк. 4, 6 протоколу співбесіди від 28.09.2021). Однак, задокументовані докази наявності погроз життю та здоров`ю у позивача відсутні. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. З матеріалів особової справи громадянки країни ОСОБА_1 вбачається, що в країні громадянської належності її не переслідували за жодною з конвенційних ознак визначення статусу біженця, а саме за ознакою раси, громадянства, національності, віросповідання, за ознакою належності до певних політичних переконань чи зa ознакою належності до певної соціальної групи; була можливість дотримуватися канонів обраної релігії та вона не відносить себе до жодної соціальної групи та додала, що не зазнавала жодних переслідувань на Батьківщині. Також до позивача не застосовувалось фізичне насилля на Батьківщині. При цьому, єдиною причиною неможливості повернення Уаттара Латіфи на Батьківщину є неприйняття її батьками обставини одруження з особою іншого віросповідання. Також матеріалами особової справи ОСОБА_3 підтверджується, що позивачем не були наданi жодні документальнi докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Заявниця повідомляє, що у випадку повернення на Батьківщину по відношенню до неї не буде застосовано вирок про смертну кару, тортури, однак вважає, що з боку близьких рiдних буде застосовано нелюдське або таке, що принижує людську гiднiсть поводження чи покарання. Сімейні сварки з рідними не можуть розцінюватися як обґрунтовані побоювання зазнати шкоди на території країни громадянської належності, зважаючи на факт відсутності поганого відношення до заявниці раніше та відсутності будь-яких проблем під час проживання з рідними при поверненні на Батьківщину у 2019 році. В свою чергу, суд звертає увагу, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надала переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними. При цьому, зазначена у позовній заяві інформація (щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині. Заслуговують на увагу доводи, що біженець, який побоюється за своє життя, шукає притулку у першій безпечній країні, в якій опиняється, а не намагається обрати найбільш комфортну країну для проживання. З матеріалів справи вбачається, що позивач звернулась із заявою про набуття міжнародного захисту лише 08.07.2021 року, тобто майже після 2-річного перебування на території України (прибула на територію України 22.10.2019 року). Колегія суддів зазначає, що факт зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України. При цьому, значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Аналогічний правовий висновок викладено зокрема у постановах Верховного Суду від 24 січня 2020 року (справа №420/2921/19), від 16 лютого 2018 року (справа №825/608/17). Крім того, колегія суддів звертає увагу, що позивач, як дружина громадянина України та матір дитини, яка також є громадянином України, має право на отримання дозволу на імміграцію, та, як насідок, перебування на території України на легальних підставах. При цьому, суд звертає увагу, що причиною виїзду позивача за межу країни громадянської належності стала необхідність отримання вищої освіти на території України. Крім того, аналізом наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні походження не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті у контексті надання позивачеві додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі у країні громадянського походження. Згідно із актуальною інформацією по країні походження від 30.03.2021 року Республіка Кот-Д`Івуар є демократичною республікою, якою керує президент переобраний у жовтні 2021 року на вільних виборах. Закон надає громадянам можливість обирати свій уряд на вiльних і чесних перiодичних виборах, що проводяться таємним голосуванням на основі загального та рiвного виборчого права. Конституцією та законами Кот-Д`Івуару забороняє жорстокi, нелюдськi, або такі, що принижують гiднiсть поводження чи покарання. Законодавство Кот-Д`Івуару передбачає свободи преси та ЗМІ, включаючи публікації в Інтернеті. Незалежні ЗМІ Кот-Д`Івуару є активними тa висловлюють найрізноманітніші погляди. Закон забороняє будь-яке тримання під вартою чи арешт журналістів за правопорушення, скоєнi за допомогою преси або інших засобів комунікації. Законодавство Кот-Д`Івуару також передбачає академічну свободу та свободу культурних заходів. Уряд Кот-Д`Івуару співпрацює з Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) та iншими гуманітарними організаціями щодо забезпечення захисту та допомоги біженцям, біженцям, що повернулися, шукачам притулку, особам без громадянства та іншим особам, які викликають занепокоєння. Держава надає біженцям бiльшiсть прав, як надаються громадянам крапни. Крім цього, особи можуть отримати від держави Кот-Д`Івуару тимчасовий захист, для тих умови звернення яких не вiдповiдають критеріям надання статусу біженця. Закон захищає жінок, надає жiнкам та чоловiкам однакові права у влаштуванні на роботу, в участі у політичному житті країни. Законодавством Кот-Д`Івуару забороняється жiноче обрізання та за порушення цієї норми передбачається відповідальність у вигляді 5 років позбавлення волі та значнi штрафні санкції. Ксенофобія, расизм та сегментованість на племена карається позбавленням волі на строк до 10 років. Конституція передбачає рівний доступ до державної чи приватної зайнятості, забороняє дискримінацію у працевлаштуванні на роботу за ознакою статі, етнічної приналежності, філософських чи політичних поглядів. Зазначене свідчить про захист державою Кот-Д`Івуару основоположних прав людини та громадянина, сприяє захисту прав іноземців та осіб без громадянства, надає притулок шукачам захисту та адміністративну систему для забезпечення захисту біженців та має розвинену адміністративну систему для забезпечення захисту біженців. Таким чином, як вірно встановлено судом першої інстанції, враховуючи відсутність обґрунтованих прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю та здоров`ю позивача в країні походження та безперешкодний легальний виїзд позивача з країни походження, враховуючи тривалий проміжок часу із зверненням за міжнародним захистом, заява позивача є очевидно необґрунтованою, що у відповідності до п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є підставою для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, згідно з ч.2 ст.317 КАС України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Таким чином, колегія суддів відхиляє посилання апелянта на можливі порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині розгляду справи в порядку спрощеного провадження без виклику сторін, оскільки наведене в жодному разі не призвело до неправильного вирішення справи і не може бути підставою для скасування правильного по суті судового рішення. Крім того, відповідно до положень ч.6 ст.12 КАС України справи щодо перебування іноземців або осіб без громадянства на території України належать до справ незначної складності, розгляд яких здійснюється в порядку спрощеного провадження. Враховуючи викладене, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, яким повно та правильно встановлено обставини справи і ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Зуєвої Анни Ігорівни в інтересах громадянки країни ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2022 року залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2022 року по справі за адміністративним позовом громадянки країни ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду. Головуючий суддя: М. П. Коваль Суддя: О. В. Джабурія Суддя: К.В. Кравченко