Постанова 4855 № 640/8246/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/8246/20 Суддя (судді) першої інстанції: Каракашьян С.К. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Безименної Н.В. суддів Бєлової Л.В. та Кучми.Ю. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Республіки Гана ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 24 вересня 2020 року у справі за адміністративним позовом громадянина Республіки Гана ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київської області про визнання протиправним та скасування наказу, рішення, зобов`язання вчинити дії,- ВСТАНОВИЛА: Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київської області, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ №795 від 25.11.2019 року Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про відмову громадянину Республіки Гана ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №18-20 від 27.02.2020 року про відхилення скарги на наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Гана ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Рішенням Окружного адміністративного суду м.Києва від 24 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняте нове, яким задовольнити позов в повному обсязі. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що під час прийняття спірних рішень відповідачем не було виконано всіх необхідних дій, зокрема не в повній мірі перевірено інформацію щодо країни походження позивача та не прийнято до уваги Доповіді Генерального секретаря Асамблеї Ради Безпеки ООН, не досліджено додаткових доказів та відомостей щодо оновленої інформації про країну походження заявника, позивач повідомляв, що не може повернутись до країни походження через побоювання за своє життя, які є обґрунтовані та підтверджені відповідними доказами, а при наявності будь-яких сумнівів відповідач був зобов`язаний вжити відповідних заходів з метою отримання додаткової інформації, зокрема щодо ситуації в країні походження, що зроблено не було. Державна міграційна служба подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначила, що відповідачами було проаналізовано інформацію по країні походження позивача, в результаті чого встановлено, що позивач намагався створити сприятливі умови для обґрунтування власних тверджень шляхом надання вигаданої інформації, а його твердження під час співбесід не були послідовними та відрізнялись по суті, жодних доказів на підтвердження власних побоювань щодо повернення до країни походження позивач не надав. Заявник не приймав участі у жодній релігійній, політичній, військовій чи громадській організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавав, що свідчить про необґрунтованість його вимог. Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області правом подачі відзиву не скористалось. В суді першої інстанції його позиція обґрунтовувалась тим, що твердження заявника щодо побоювань є непослідовними та відрізняються по суті, при цьому, країну походження залишив у законний спосіб, маючи дозвіл від компетентних органів, а тому проаналізувавши всі обставини, було прийнято рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Беручи до уваги відсутність клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю та враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, беручи до уваги встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» карантину на всій території України, керуючись приписами ст.311 КАС України, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає, частковому задоволенню з таких підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 05.11.2019 Громадянин Республіки ОСОБА_2 звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.49). 25.11.2019 Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийнято наказ №795 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Гана ОСОБА_1 (а.с.85). Відповідно до повідомлення від 25.11.2019 №335 громадянину Республіки ОСОБА_2 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободи в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує честь, гідність, поводження чи покарання (а.с.85 зворот). Не погоджуючись з вказаною відмовою, позивачем подано скаргу до Державної міграційної служби України, за наслідком розгляду якої рішенням Державної міграційної служби України від 27.02.2020 №18-20 її було відхилено (а.с.87-95). Вважаючи вказані наказ та рішення необґрунтованими позивач звернувся з даним позовом до суду. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, дійшов висновку, що побоювання, які виникли у позивача мають суто суб`єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними даними, заявник не має речових доказів наявності погроз у свій бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо своїх слів, що свідчить про обґрунтованість оскаржуваних рішень, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер. За наслідком перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку колегія суддів доходить наступних висновків. Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребуються додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI), який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні. В силу вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Положеннями ч.1 ст. 5 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з ч.ч. 1-2 ст. 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. Також, практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Відповідно до ч.1, 4, 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребуються додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності; релігії; національності (громадянства); належності до певної соціальної групи; політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Законом України від 21.10.1999 № 1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення п. 2 ст. 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Положеннями п.п. 42, 43 Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що компетентні органи влади, що покликані визначити статус біженця, необов`язково повинні мати своє судження про умови в країні походження просителя. Його твердження, проте не можуть розглядатися абстрактно, а мають бути оцінені в контексті відповідної початкової інформації про ситуацію, що склалася. Знання умов країни походження просителя - якщо не основна мета, то важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих просителем. Загалом, побоювання просителя повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, або з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад. Ці міркування не повинні обов`язково ґрунтуватися на особистому досвіді просителя. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами і іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідоцтвом того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані. Закони країни походження, і особливо методи їх застосування, можуть також мати відношення до справи. Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. З матеріалів справи вбачається, що разом із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту подав анкету, в якій зазначив, що він є громадянином Республіки Гана, за національністю - ганієць, віросповідання - мусульманин, в країні походження займався розведенням великої рогатої худоби, у 2018 році прибув до України законним шляхом на підставі візи, причиною виїзду була реальна загроза життю через приналежність до племені Фулані (а.с.51-52). Під час проведення співбесіди, результати якої зафіксовано в протоколі від 22.11.2019 у справі № 2019 KV 0289, позивач повідомив, що Фулані це клан, який знаходиться на Aboyan, у них є корови, які харчуються на певній території, однак іноді корови ідуть на територію сусідів, де пасуться, що не подобається сусідам (жителі села Adwerebeafu), які їх вбивали і потім ці сусіди спалили 100 будинків племені Фулані . Жителі села Adwerebeafu постійно атакують клан позивача і якщо кого-небудь ловлять із племені позивача, то його вбивають і це відбувається постійно, через що позивач не почуває себе в безпеці. В грудні 2017 року позивач вийшов за своїми коровами на пасовище і громадяни Adwerebeaf на його очах застрелили корів, після чого позивач втік і до березня 2018 року він ховався у лісі на маленькій фермі, де вирощував овочі. До поліції не звертався, оскільки вона підтримує жителів Adwerebeaf. У літку 2017 року Міністерство оборони Гани підтримувало громадян Adwerebeaf організувавши операцію «Коров`яча нога», ціллю якої було вигнання представників племені Фулані . 25 листопада 2019 року ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській області складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.80-84), в якому викладено пояснення позивача, надано аналіз інформації , викладеної в джерелах ВВС, зазначено, що твердження заявника щодо побоювань не є послідовними та відрізняються по своїй суті за відсутності будь-яких доказів, які б підтвердили побоювання заявника щодо повернення до Гани . Встановлено, що представники племені фулані зазнають переслідувань не у зв`язку з дискримінацією зі сторони держави або населення через їх етнічну приналежність, а у зв`язку з тим, що вони вчиняють протиправні дії. При цьому заявник не зазначив жодних фактів особистого переслідування. Виходячи з викладеного сформовано висновок щодо доцільності прийняття рішення про відмову в оформленні документів, для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Республіки Гана ОСОБА_1 , оскільки його заява є очевидно необґрунтованою, тобто у заявника відсутні умови, зазначені п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону. Наведені висновки стали підставою для прийняття наказу від 25.11.2019 №795 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Завданням адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно, у випадку звернення зацікавленої особи з позовом до суду, адміністративний суд повинен надати правову оцінку діям суб`єкта владних повноважень при прийнятті того чи іншого рішення та перевірити його відповідність критеріям правомірності, які пред`являються до рішень суб`єктів владних повноважень та які закріплені у ст. 2 КАС України. Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, одночасно є й вимогами для суб`єкта владних повноважень, який приймає на виконання приписів закону відповідне рішення та вчиняє дії. Колегія суддів зазначає, що у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду від 23.05.2018 № 820/1309/16, який в силу вимог ч. 5 ст. 242 КАС України має бути врахований судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. З пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» ч. 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак цією нормою не встановлено обов`язковості подання таких документів, як умови прийняття заяви. Судам слід ураховувати, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. З висновку ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській області від 25.11.2019 вбачається, що відповідачем використовувалась інформація по країні походження позивача з різних джерел, однак неможливо встановити актуальність зазначеної інформації, оскільки відсутні будь-які посилання на період, за який була сформована використана відповідачем інформація, окрім того, що у вересні 2011 року жителі Агого в регіоні Ашанті організували протестний марш, щоб привернути увагу до передбачуваної злочинної діяльності пастухів Фулані , такої як знищення сільськогосподарських культур, ріпаків та розбій на шосе. При цьому, з даного висновку не вбачається, що при вирішенні питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській області була використана актуальна інформація щодо країни походження позивача та ситуації, яка склалась з племенем Фулані на території Республіки Гана станом на момент виїзду позивача та на час звернення його із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В той же час, незважаючи на наявну у відкритих інтернет-джерелах інформації по країні походження позивача щодо проведення операції «Operation Cow Leg», яка має періодичний характер з 2000 року та провадиться за підтримки державних органів Республіки Гана, яка спрямована на урегулювання конфлікту між місцевим населенням та племенем Фулані, що призвела до загибелі людей, в тому числі із племені Фулані , належної оцінки такої інформації відповідачами надано не було ІНФОРМАЦІЯ_2 . При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованими висновки ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській області щодо не зазначення позивачем жодних фактів особистого переслідування, оскільки ним прямо зазначалось про вчинення нападу під час випасання ним худоби, в результаті чого було вбито всіх корів, а сам позивач був вимушений ховатись в лісі. Також суд вважає помилковим посилання органу міграційної служби на непослідовність викладеної позивачем інформації, через зазначення, що події, які змусили його залишити країну походження відбулись в грудні 2017 року та в подальшому ним було зазначено, що відповідні події мали місце влітку 2017 року, оскільки у південній півкулі Землі, де розташована Республіка Гана, грудень належить до літніх місяців. Крім того, з повідомленої позивачем інформації та відповідно до наведених у висновку ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській області і відкритих джерелах інформації вбачається, що діяльність народу Фулані, зокрема, з випасання великої рогатої худоби призвела до загальнопоширених проявів насильства до вказаної етнічної групи, що може свідчити не лише про підтвердження суб`єктивних побоювань позивача, а і про наявність об`єктивної можливості зазнати позивачем переслідування у країні походження через його приналежність до певної етнічної групи - Фулані . При цьому, наведеним обставинам не було надано належної оцінки під час підготовки висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25.11.2019 у справі №2019KV0289 (а.с.80-84), а тому прийнятий на підставі такого висновку наказі від 25.11.2019 року №795 (а.с.85) про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не можна вважати обґрунтованим, таким, що прийнятий з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття, добросовісно та розсудливо, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, а тому оскаржуване рішення є протиправним та таким, що не відповідає вимогам ч.2 ст.2 КАС України, а тому підлягає скасуванню, з необхідністю зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. В той же час, рішення Державної міграційної служби України від 27.02.2020 №18-20, прийняте за наслідком розгляду скарги позивача на наказ ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській області від 25.11.2019 року №795, не створює для позивача жодних правових наслідків та не впливає на його обсяг прав чи обов`язків, внаслідок чого його скасування не призведе до виконання завдань судочинства, яке полягає у відновленні порушеного права позивача, яке в даному випадку відбудеться внаслідок визнання протиправним та скасування наказу ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській області від 25.11.2019 року №795 із зобов`язанням останнього повторно розглянути заяву громадянина Республіки Гана ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Тому, в цій частині позов не підлягає задоволенню. Частиною 1 ст. 317 КАС України передбачено, що Підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Колегія суддів звертає увагу на ті обставини, що відповідно до правил п.41 «Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Зокрема, в п.30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, зазначено, що рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. Однак, згідно п.29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод не можна розуміти як такий, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. На підставі вищенаведеного, колегія суддів вважає, що невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, неправильне тлумачення закону, призвели до неправильного вирішення справи, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню повністю з ухваленням нової постанови про часткове задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст.243, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу громадянина Республіки ОСОБА_2 - задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 04 вересня 2019 року скасувати та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов громадянина Республіки ОСОБА_2 - задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області №795 від 25 листопада 2019 року про відмову громадянину Республіки Гана ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Гана ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. В іншій частині позовних вимог - відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст.329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Текст постанови виготовлено 21 грудня 2020 року. Головуючий суддя Н.В.Безименна Судді Л.В.Бєлова А.Ю.Кучма