Постанова 4824 № 757/24677/18-ц

Справа № 757/24677/18-ц Головуючий 1 інстанція-Матійчук Г.О. Провадження № 22-ц/824/1932/2022 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І. П О С Т А Н О В А іменем України 19 травня 2022 року м.Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Савченка С.І., суддів Верланова С.М., Мережко М.В., за участю секретаря Малашевського О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Печерського районного суду м.Києва від 02 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів за договором банківського вкладу,- в с т а н о в и в: У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, який мотивував тим, що 14 жовтня 2004 року та 28 жовтня 2004 року він уклав із ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк») договори банківських вкладів, за якими вніс до банку за кожним вкладом відповідно 158512,68 грн. та 203411,38 грн. Вказані кошти були зараховані на поточний рахунок № НОМЕР_1 по прибутковим касовим ордерам від 14 жовтня 2004 року та від 28 жовтня 2004 року. Посилався, що по закінченню строку дії вищевказаних договорів банківських вкладів 17 січня 2005 року та 31 січня 2005 року, він, не знімаючи кошти вкладів, конвертував вклади у валюту і уклав із банком нові договори вкладів вже у доларах США, а саме: договір № On 01631625 на суму 30320,31 доларів США під 11 % річних, строком дії з 17 січня 2005 року по 18 квітня 2005 року, та № On 01631628 на суму 38912,20 доларів США під 11 % річних, строком дії договору з 31 січня 2005 року по 01 травня 2005 року. Всього за обома договорами він вніс 69232,51 доларів США. 27 квітня 2005 року та 04 травня 2005 року в зв`язку з закінченням строку дії депозитних договорів (в доларах США) він без зняття коштів за вкладами та нарахованими процентами конвертував вклади в Євро і уклав нові договори банківського вкладу вже у валюті Євро, а саме договір № On48631298 на суму 24197,89 Євро під 11 % річних, строком дії з 27 квітня 2005 року по 28 липня 2005 року, та № On 48631303 на суму 31045,77 Євро під 11 % річних, строком дії з 04 травня 2005 року по 05 серпня 2005 року. Всього за депозитними договорами він передав банку 55243,66 Євро. Вказував, що, звернувшись до банку 03 серпня 2005 року із заявою про повернення грошових коштів за депозитними вкладами він отримав відмову. Підставою для відмови у видачі вкладів банк зазначив, що вказані кошти до банку не надходили і в базах банку не обліковуються. За результатами службового розслідування було встановлено, що сумами - 2 - його вкладів заволодів колишній співробітник банку, відносно якого за зверненням банку порушено кримінальну справу. Питання повернення вкладів буде вирішено за результатами розгляду кримінальної справи відносно колишнього співробітника банку. Вважає, що дії банку по неповерненню внесених ним вкладів є неправомірними, оскільки незалежно від дій співробітників кошти мають бути повернуті йому безпосередньо банком. У зв`язку з наведеним просив стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» належні йому кошти за обома вкладами у розмірі 134476,28 Євро та 244276668,84 грн, які включають: суму вкладів у розмірі 55243,66 Євро, проценти за вкладами у розмірі 79232,62 Євро за період до 13 травня 2018 року, три проценти річних за ст.625 ЦК України у розмірі 667422,57 грн. за період до 13 травня 2018 ркоу та пеню у розмірі 243609246,27 грн. за період до 13 травня 2018 року. Рішенням Печерського районного суду м.Києва від 02 березня 2021 року позов задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 кошти за договором вкладу № On48631298 від 27 квітня 2005 року в сумі 24197,89 Євро і проценти за вкладом у розмірі 714,67 Євро за період із 28 квітня 2005 року по 04 серпня 2005 року, а також стягнуто кошти за договором вкладу № On48631303 від 04 травня 2005 року в сумі 31045,77 Євро і проценти за цим вкладом у розмірі 879,49 Євро за період із 05 траня 2005 року по 07 серпня 2005 року. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 пеню в розмірі трьох процентів від суми невиконаного зобов`язання на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» в сумі 1083418,57 грн. та три проценти річних на підставі ст.625 ЦПК України в сумі 1083418,57 грн. В решті позову відмовлено. Вирішено питання про судові витрати. Не погоджуючись із рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить частково скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове у відповідній частині, яким задоволити його вимоги щодо стягнення процентів за депозитами та пені по день фактичного повернення, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, і їх недоведеність, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права. Скарга мотивована доведеністю позовних вимог та містить перерахування доказів, які на думку позивача підтверджують як факт укладання між сторонами двох депозитних договорів 14 жовтня і 28 жовтня 2004 року, так і внесення позивачем коштів за вкладами відповідно 158512,68 грн. і 203411,38 грн., які після закінчення терміну їх дії були двічі переукладені та конвертовані. Вказує на обгрунтованість вимог з огляду на числену судову практику з цього приводу, зокрема постанови Верховного Суду України: від 25 квітня 2012 року у справі № 6-20цс12, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1095цс15, від 06 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16, а також постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року по справі № 761/26293/16-ц та від 10 квітня 2019 року по справі № 463/5896/14-ц. Вважає, що суд вцілому вірно розібрався у фактичних обставинах справи, констатувавши доведеність факту укладання ним депозитних договорів і їх неповернення. Погоджується із рішенням суду щодо стягнення коштів за вкладами і процентів за ч.2 ст.625 ЦК України. Разом з тим вважає, що встановлені депозитним договором проценти мають бути стягнуті по день фактичного повернення вкладу. Окрім того, суд неправильно арифметично обрахував пеню за ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», не врахувавши наданий ним розрахунок у таблиці, яка є додатком до позовної заяви. Не погоджуючись із рішенням, АТ КБ «ПриватБанк» подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права. - 3 - Скарга мотивована тим, що судом не враховано висновки Верховного Суду про застосування норм права у подібних відносинах, а саме щодо необхідності підтвердження факту укладання договору банківського вкладу наявністю самого договору з видачею ощадної книжки або іншого документа. Суд не звернув уваги на недоведеність факту укладання між сторонами договорів банківського вкладу, окільки відсутні оригінали документів, які підтверджують дотримання письмової форми договорів та внесення позивачем грошових коштів до банку. Це ж стосується висновків суду про конвертування гривні у долари США, а пізніше у Євро, які не підтверджені матеріалами справи. Докази внесення позивачем коштів у Євро відсутні взагалі, а у наданих позивачем меморіальних ордерах вказані суми у доларах США, однак ці ордери не є належними документами, які підтверджують внесення коштів за вкладами, оскільки не відповідають Інструкції про касові операції в банках України від14 серпня 2003 року. Вважає, що з огляду відсутність доказів укладення між сторонами договорів банківського вкладу відсутні підстави для нарахування процентів за вкладом та застосування відповідальності, передбаченої ст.625 ЦК України і ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів». Окрім того, судом залишено поза увагою викладену у відзиві на позов заяву ПриватБанку про застосування загального трирічного строку позовної давності до вимог про стягнення процентів за ст.625 ЦК України та річного строку про стягнення пені за ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів». Окрім того, судом не враховано висновки Верховного Суду щодо необхідності зменшення судами згідно ч.3 ст.551 ЦК України пені, нарахованої на підставі ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», та дотримання принципів розумності і справедливості. Наполягає на зменшенні пені на підставі ч.3 ст.551 ЦК України, бо дана сума є надмірною, спотворює її правове призначення і перетворюється на джерело невиправданих прибутків позивача (правовий висновок Верховного Суду у постанові від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18). Вказує, що на розгляді Великої Палати Верховного Суду перебуває справа № 320/5115/17 щодо вирішення виключної правової проблеми, а саме визначення того, що слід розуміти під вжитим у ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» терміном «вартість послуги», на яку здійснюється нарахування пені. Вважає, що у рішенні мають бути враховані положення Податкового кодексу України та зазначено про те, що суми, стягнуті судом, без відрахування податків і зборів. Зазначає про те, що на даний час проводиться досудове розслідування у відношенні працівника ПриватБанку ОСОБА_2 , який приймав грошові кошти у позивача, а відтак не встановлено чи приймав ОСОБА_2 кошти у ОСОБА_1 , чи були у останнього такі кошти та не встановлено чи діяв ОСОБА_3 як представник банку чи як фізична особа. Позивач ОСОБА_1 в особі представника адвоката Лупейка О.В. подав відзив на апеляційну скаргу, де вказав, що суд першої інстанції прийняв законне і обгрунтоване рішення і правомірно задоволив його позов частково, а доводи апеляційної скарги ПриватБанку є безпідставними і надуманими, не грунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків суду. АТ КБ «ПриватБанк» правом на подання відзиву на апеляційну скаргу позивача не скористався. Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Лупейко О.В. про час розгляду справи повідомлений належним чином, електронною поштою подав заяву, що не проти апеляційного розгляду справи 19 травня 2022 року у його відсутність. Представник АТ КБ «ПриватБанк»адвокат Кобзар Ю.Б. в суді апеляційної інстанції апеляційну скаргу ПриватБанкута викладені в ній доводи підтримала, просила задоволити та скасувати рішення Печерського районного суду м.Києва як незаконне. Проти задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 заперечувала. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення - 4 - суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає до задоволення, а апеляційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає до часткового задоволення з таких підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Відповідно до ст. 264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 3) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі. Судом першої інстанції встановлено, що 14 жовтня 2004 року та 28 жовтня 2004 року між ОСОБА_1 і ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», укладено договори банківських вкладів № On01631524 та № On01631539, за якими позивач вніс до банку за кожним вкладом відповідно 158512,68 грн. та 203411,38 грн., строком на три місяці, які після закінчення терміну їх дії були переукладені та конвертовані. Так, 17 січня 2005 року і 31 січня 2005 року між позивачем ОСОБА_1 і банком укладено наступні договори про депозитний вклад: № On01631625 на суму 31142,70 доларів США зі строком повернення до 18 квітня 2005 року під 11 % процентів річних та № On01631628 на суму 38912,20 доларів США зі строком повернення до 01 травня 2005 року під 11 % процентів річних. На виконання цих договорів банком видано відповідні меморіальні ордери. По закінченню терміну дії цих депозитних договорів із вкладом в доларах США позивач ОСОБА_1 уклав з банком наступні строкові депозитні договори, з конвертацією у Євро: № Оn48631298 від 27 квітня 2005 року на суму 24 197,89 Євро під 11 % річних та № Оn48631303 від 04 травня 2005 року на суму 31045,77 Євро під 11 % річних строком на три місяці. Також судом встановлено, що по закінченню строку депозитних договорів № Оn48631298 та № Оn48631303 позивач 03 серпня 2005 року звернувся до ПриватБанку із заявою про повернення суми банківських вкладів з нарахованими процентами, однак банк відмовив у задоволені заяви посилаючись на відсутність обліку цих коштів в банку. При цьому банк не заперечуючи сам факт існування депозитних договорів № Оn48631298 та № Оn 48631303 зазначив, що останні оформлювались працівником цього банку - ОСОБА_2 , відносно якого порушено кримінальну справу за ст.191 ч.5 КК України. Наведені обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки доведеністю позовних вимог щодо укладення між сторонами договорів банківського вкладу, які згодом були двічі переукладені, а суми вкладів спочатку конвертовані у долари США, а потім у Євро на загальну суму 55243,66 Євро. При цьому суд виходив з того, що матеріали справи не містять доказів виконання відповідачем зобов'язань за депозитними договорами, а тому стягненню підлягає сума вкладів та проценти за вкладами в межах строку дії депозитних договорів. Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону. Згідно положень ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися - 5 - і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право мирно володіти своїм майном та неможливість позбавлення особи свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права закріплені у статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Згідно зі ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч.1 ст.1058 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст.1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. У ч.3 ст.1060 ЦК України зазначено, що за договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Згідно ч.ч.1 та 6 ст.1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти. За таких обставин з огляду неповеренння банком позивачу суми банківських вкладів, суд вірно захистив його права як вкладника і власника грошових коштів та стягнув суму вкладів у загальному розмірі 55243,66 євро та належні за договорами проценти. В той же час, колегія суддів не може повністю погодитисяіз рішенням суду в частині стягнення трьох процентів річних на підставі ст.625 ЦК України в розмірі 1083418,57 грн., оскільки вирішуючи спір в цій частині, суд допустив порушення норм матеріального права, що регулюють позовну давність. Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу, а також 3 % річних від простроченої суми за весь час прострочення. Водночас, відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК України). Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст.32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 - 6 - року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п.51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України). За зобов`язаннями із визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч.5 ст.261 ЦК України). Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку про те, що початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У разі невиконання банком зобов'язань за депозитним договоромщодо поверненнябанківського вкладу (депозиту) позовна давність за вимогами вкладника про стягнення передбачених ч.2 ст.625 ЦК України трьох процентів річних має обчислюватися з моменту настання строку повернення вкладу за строковим депозитом або настання строку повернення вкладу за вимогою вкладника (ч.1 ст.1060 ЦК України). З матеріалів справи вбачається, що позивачем заявлені вимоги про стягнення трьох процентів річних на підставі ч.2 ст.625 ЦК України за вкладами, які згідно умов депозитних договорів № Оn48631298 та № Оn48631303 мали бути повернуті банком ще у липні та серпні 2005 року. ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом у травні 2018 року, тобто чере 13 років, що очевидно свідчить про пропуск ним строку позовної давності, а відтак з урахуванням викладеної у відзиві на позов заяви відповідача про застосування строку позовної давності до вимог про стягнення 3 % річних, суд мав застосувати цей строк, чого не зробив, не давши у рішенні жодної правової оцінки ні заяві відповідача про застосування позовної давності, ні обставинам щодо пропуску позовної давності з боку позивача. Окрім того, колегія суддів не погоджується із рішенням суду в частині стягнення пені в розмірі 1083418,57 грн., передбаченої ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», яке не грунтується на законі. Закон України «Про захист прав споживачів» не визначає вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але зміст його положень дає підстави для висновку, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. Тобто, вказаним Законом врегульовані саме договірні відносини за участі споживача як спеціального суб`єкта, яким відповідно до ст.1 цього Закону є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (п.22 цієї статті); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (п.17). Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець прострочує виконання (надання) послуги згідно з договором, за кожний день прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги). Згідно ч.1 ст.546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен - 7 - передати кредитору у разі порушення боржником зобов`язання (ч.1 ст.549 ЦК України). Системний аналіз змісту наведених норм дає підстави для висновку, що пеня, встановлена ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь позивача і виключно в межах строку дії відповідного договору, тобто в межах існування споживчих правовідносин. Разом з тим судом встановлено, що обидва депозитні договори № Оn48631298 від 27 квітня 2005 року і № Оn48631303 від 04 травня 2005 року були укладені між сторонами строком на 3 місяці і не продовжувалися, бо 03 серпня 2005 року позивач звернувся до відповідача із заявою про повернення вкладів за закінченням їх строку. Отже, по закінченню строку депозитних договорів між сторонами припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу, а відтак між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання банку зі сплати коштів (повернення вкладу і процентів) підлягають застосуванню положення ст.625 ЦК України у разі його невиконання. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, де, скасовуючи судові рішення про стягнення пені за ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» і ухвалюючи нове про відмову у позові в цій частині, Велика Палата зазначила, що внаслідок розірвання за рішенням суду договорів банківського вкладу правовідносини сторін за цими договорами припинено, споживчі правовідносини відсутні, а тому Закон України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини і пеня за ч.5 ст.10 цього Закону не нараховується. До грошового зобов`язання з повернення коштів, застосовуються приписи ст.625 ЦК України у разі його невиконання. Схожий за змістом правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, де Велика Палата вказала, що за змістом ст.ст.546, 549, 550 ЦК України неустойка (пеня) за своєю правовою природою є додатковим (акцесорним) способом забезпечення виконання зобов`язань і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання, а відтак може нараховуватися лише в межах погодженого сторонами строку дії договору. Право кредитора нараховувати обумовлену в договорі неустойку (пеню) припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч.2 ст.1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси кредитора забезпечені ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Аналогічні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року по справі № 444/9519/12 та від 04 липня 2018 року по справі № 310/11534/13-ц. Посилання представника позивача у поданій до суду заяві про неможливість застосування при вирішенні даного спору правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 щодо можливості нарахування пені (ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів») виключно у межах строку дії договору вкладу з огляду на відмінності, а саме, у справі №320/5115/17 депозитний договір розірваний за судовим рішенням, колегя суддів вважає безпідставними. Зміст правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 полягає у тому, що нарахування пені можливо виключно за наявності споживчих правовідносин між банком і вкладником на підставі відповідного договору і лише у межах строку його дії. При цьому підстави припинення споживчих правовідносин, а саме розірвання договору за згодою сторін чи за рішенням суду, закінчення строку його дії тощо не мають правового значення. Суд наведеного не врахував, що призвело до неправильного вирішення спору в - 8 - частині стягнення пені. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення пені в розмірі 1083418,57 грн. грунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові в цій частині, оскільки договірні правовідносини за депозитними договорами № Оn48631298 від 27 квітня 2005 року і № Оn48631303 від 04 травня 2005 року припинені, споживчих правовідносин між сторонами не існує, а у разі невиконання грошового зобов`язання банку зі сплати коштів (повернення вкладу і процентів) підлягають застосуванню положення ст.625 ЦК України. Рішення суду в частині стягнення трьох процентів річних на підставі ст.625 ЦК України в розмірі 1083418,57 грн. підлягає зміні. Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц, невиконання грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому позовна давність за такими вимогами обмежується останніми 3 роками до подачі такого позову. ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовому травні 2018 року. Колегія суддів відповідно до положень ч.4 ст.267 ЦК України та заяви відповідача, застосовує позовну давність до даних вимог і стягує три проценти річних у межах загального трирічного строку позовної давності за останні 3 роки до подачі такого позову, тобто із червня 2015 року. За депозитним договором № On48631298 банк має сплатити 24912,56 євро (включає вклад 24197,89 євро і проценти 714,67 євро). Розмір процентів становить 2242,13 євро (24912,56 х 3 ? 100 х 3 роки = 2242,13). За депозитним договором № On48631303 банк має сплатити 31925,26 євро (включає вклад 31045,77 євро і проценти 879,49 євро). Розмір процентів становить 2873,27 євро (31925,26 х 3 ? 100 х 3 роки = 2873,27). Загальний розмір 3 % річних становить 5115,40 євро, які апеляційний суд стягує на користь позивача. Суд визначає розмір процентів у іноземній валюті, в якій внесений грошовий вклад згідно депозитних договорів, відповідно до правового висновку Велиої Палати Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, де зазначено, що як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, не суперечить чинному законодавству. Передбачене ч.2 ст.625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. Такий же висновок зроблено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц. Рішення суду першої інстанції в частині стягнення суми депозитних вкладів і процентів апеляційний суд залишає без змін. Доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 про необхідність стягнення - 9 - обумовлених депозитним договором процентів по день фактичного повернення вкладу необгрунтовані. Суд першої інстанції вірно стягнув із банку проценти за користування вкладами за період дії депозитних договорів № Оn48631298 та № Оn48631303, що відповідає приписам ст.ст.1058, 1060, 1061 ЦК України. Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі №320/5115/17, де Велика Палата вказала, що виплата передбачених депозитним договором та встановлених ст.1061 ЦК України процентів поширюється лише на період дії договору вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються. Така судова практика Верховного Суду є сталою і сформована у цілому ряді постанов. Доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 про те, що суд неправильно арифметично обрахував пеню за ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», не врахувавши наданий ним розрахунок до позовної заяви, апеляційний суд відхиляє, як такі, що не мають правового значення для вирішення спору, оскільки судом ухвалене нове рішення про відмову у позові в цій частині. Доводи апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» про необгрунтованість судового рішення, з огляду на те, що на даний час проводиться досудове розслідування у відношенні працівника ПриватБанку ОСОБА_2 , який приймав грошові кошти у позивача, а відтак не встановлено чи приймав ОСОБА_2 кошти у ОСОБА_1 , чи були у останнього такі кошти та не встановлено чи діяв ОСОБА_3 як представник банку чи як фізична особа, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані з таких міркувань. У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 у справі № 6-352цс16 зроблено правовий висновок про те, що договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові гроші вкладника передаються останнім у власність банку, а безготівкові гроші - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов`язання за договором банківського вкладу, згідно з яким на боці вкладника з`являється право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати відсотків на неї, а на стороні банку - відповідний обов`язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено передачею коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов`язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника). Верховний Суд України вказав, що при розгляді цієї справи суди дійшли помилкового висновку щодо спричинення шкоди діями працівника банку вкладнику, адже з моменту передачі грошових коштів уповноваженій особі банку саме банк є їх власником, а тому саме банку спричинена шкода вищезазначеним злочином. Вкладник має право вимоги до банку про повернення вкладу за договором банківського вкладу з урахуванням нарахованих процентів згідно умов укладеного договору та застосуванням наслідків, передбачених договором та законом, у разі порушення банком своїх зобов`язань за договором. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц та від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц зроблено висновок про те, що банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій. Недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу), та неналежне виконання ними своїх посадових обов`язків не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору. Відносини між клієнтом та банком з приводу банківського вкладу варто розглядати через призму договірних. - 10 - У справі «Золотас проти Греції» (Zolotasv. Greece) (№ 2) від 29 січня 2013 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати, і якщо він використовує її на власну користь, банк повинен повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунку нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід`ємні для банківських операцій і пов`язаним з ними правом. Суд водночас нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція) і є одним з основоположних елементів правової держави («Неждет Сахін і Періхан Шахін проти Туреччини» (Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey), № 13279/05, параграф 56, 20 жовтня 2011 року). Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції). Цей же принцип закріплено у ст.41 Конституції України. Отже, з огляду на те, що позивач ОСОБА_1 правомірно сподівався на належне оформлення вказаних договорів вкладу з відповідачем, а обов`язок забезпечення належного виконання працівниками відповідача посадових інструкцій лежить на банківській установі, особи, винні в порушенні правил банківських операцій, у спірних правовідносинах діяли від імені банку та розпоряджалися на власний розсуд коштами вже після передачі їх на депозит, отже, вчиняли протиправні дії стосовно коштів, які перейшли у власність відповідача. Позивачі не можуть бути відповідальними за порушення, вчинені посадовими особами відповідача, оскільки ними виконані умови укладених угод. Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року ц справі № 145/2047/16-ц, де Велика Палата Верховного Суду вказала, що в разі пред`явлення позову про стягнення коштів за договорами банківського вкладу, у тому числі відсотків та інфляційних втрат, які не були повернуті вкладнику внаслідок злочину (кримінального правопорушення), вчиненого службовими особами банку, застосуванню до спірних правовідносин між вкладником та банком підлягають норми цивільного законодавства, які регулюють договірні, а не деліктні зобов`язання, оскільки вчинення працівниками банку злочину (кримінального правопорушення) із заволодіння внесеними на депозит коштами не впливає на договірні правовідносини вкладника і банку, не спростовує їх існування та не припиняє їх. Аналогічна правова позиція викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц. Доводи апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» щодо недоведеності факту укладання між сторонами договорів банківського вкладу, окільки відсутні оригінали документів, які підтверджують дотримання письмової форми договорів та внесення позивачем грошових коштів до банку, необгрунтовані та спростовуються матеріалами справи. На підтвердження укладення депозитних договорів і їх переукладення, а також внесення коштів позивачем надано належні та допустимі докази, зокрема: - належним чином посвідчені копії депозитних договорів № On01631524 від 14 жовтня 2004 року; № On01631625 від 17 січня 2005 року; № On01631628 від 31 січня 2005 - 11 - року; № Оn48631298 від 27 квітня 2005 року та № Оn48631303 від 04 травня 2005 року; - належним чином посвідчені копії приходних касових ордерів, відповідно до яких позивачем внесено кошти, а саме: 14 жовтня 2004 року внесено кошти у розмірі 158512,68 грн. за депозитним договором № On01631524, а також 28 жовтня 2004 року внесено кошти у розмірі 203411,38 грн. за депозитним договором № On01631539; - копії меморіальних ордерів, щодо конвертації внесених коштів у сумі 158512,68 грн. та 203411,38 грн.у іноземну валюту у долари США, а також копії ордерів щодо внесення іноземної валюти за вкладами. Колегія суддів враховує, що позивачем не надано копії депозитного договору № On01631539від 28 жовтня 2004 року, однак факт його існування на думку суду доводиться приходним касовим ордером від 28 жовтня 2004 року про внесення коштів саме за депозитним договором № On01631539, а не за якимось іншим. Як і не надано підтвердження про конвертацію доларів США у євро відповідно до укладених депозитних № Оn48631298 від 27 квітня 2005 року та № Оn48631303 від 04 травня 2005 року, які не спростовують висновків суду про анявність підстав для стягнення вкладів у євро згідно договорів, оскільки сукупність наданих доказів свідчить про доведеність укладання договорів, внесення коштів і необхідність їх повернення. Відхиляючи дані доводи апеляційний суд враховує, що недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу), та неналежне виконання ними своїх посадових обов`язків не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору ( постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц та від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц). Це ж стосується посилань відповідача на те, що з огляду відсутність доказів укладення між сторонами договорів банківського вкладу відсутні підстави для нарахування процентів за вкладом та застосування відповідальності, передбаченої ст.625 ЦК України, які необгрунтовані з викладених вище підстав. Доводи апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» про неврахування судом висновків Верховного Суду щодо необхідності зменшення судами згідно ч.3 ст.551 ЦК України пені, нарахованої на підставі ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», та дотримання принципів розумності і справедливості, колегія суддів відхиляє, як такі, що не мають правового значення для вирішення спору, оскільки судом ухвалене нове рішення про відмову у позові в цій частині. Решта доводів апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» враховані апеляційним судом при скасуванні та зміні рішення у відповідній частині. Даючи оцінку доводам учасників, викладеним у апеляційних скаргах і відзивах з огляду на низку тверджень сторін, що не стали предметом аналізу в даній постанові, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. - 12 - Колегія суддів враховує, що викладені в цій постанові висновки прийнятого рішення та його мотивування єдостатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону. Відповідно до ст.141 ЦПК України у зв`язку із частковим скасуванням та зміною судового рішення суд змінює розподіл судових витрат і покладає на відповідача судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Окрім того, відповідно до ст.141, п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України, суд покладає компенсує витрати відповідача по оплаті судового збору за подачу апеляційної скарги пропорційно розміру задоволених вимог. Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задоволити частково. Рішення Печерського районного суду м.Києва від 02 березня 2021 року в частині стягненнятрьох процентів річних на підставі ст.625 ЦК України у розмірі 1083418,57 грн. змінити, стягнувши із Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (місцезнаходження: м.Київ, вул.Грушевського 1-д, МФО 305299, код ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_1 (мешкає: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) три проценти річних на підставі ст.625 ЦК України за вкладами № НОМЕР_3 та № On48631303 у розмірі 5115,40 євро. Рішення Печерського районного суду м.Києва від 02 березня 2021 року в частині стягненняпені в розмірі трьох процентів від суми невиконаного зобов`язання на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» у розмірі 1083418,57 грн. скасувати і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення пені. Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь держави судовий збір в сумі 6000 грн. В іншій частині рішення Печерського районного суду м.Києва від 02 березня 2021 року залишити без змін. Сплачений Акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 7000 гривень компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Головуючий Судді: