Постанова КЦС ВС № 761/11792/16-ц

Постанова Іменем України 18 травня 2022 року м. Київ справа № 761/11792/16-ц провадження № 61-42292св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Грушицького А. І., суддів: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа - Публічне акціонерне товариство «Західінкомбанк», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року під головуванням судді Волошина В. О. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 12 липня 2018 року у складі колегії судів: Семенюк Т. А., Стрижеуса А. М., Прокопчука Н. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Публічне акціонерне товариство «Західінкомбанк», про стягнення грошових коштів, ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог В березні 2016 року позивач звернулась до суду з позовом в якому просила стягнути з відповідача на свою користь 2 221 089,50 грн. Посилалась на те, що 31 серпня 2009 року між нею та Публічним акціонерним товариством «Західінкомбанк» (далі - ПАТ «Західінкомбанк», банк) укладено договір банківського вкладу фізичної особи в національній валюті «Депозит-Прибутковий» № ДП-3552/4 (строковий вклад з фіксованою ставкою із правом поповнення зі щомісячною сплатою відсотків), згідно п.1.1. якого, розмістила депозитний вклад на умовах цього договору в сумі 2 917 114,05 грн строком на 6 місяців, з датою вимоги - 01 березня 2010 року, з процентною ставкою 20 % річних. 17 березня 2010 року між ОСОБА_1 та банком укладено додаткову угоду № 1 до договору банківського вкладу в національній валюті від 31 серпня 2010 року № ДП-3552/4 згідно п.п.1, 2 якої, термін дії договору продовжено на 60 місяців, дата вимоги вкладником своїх коштів 17 березня 2015 року. На підставі постанови Правління НБУ від 02 травня 2014 року № 316 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Західінкомбанк» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 29 травня 2014 року № 38 «Про запровадження з 29 травня 2014 року по 28 серпня 2014 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку». Постановою Правління НБУ від 22 липня 2014 року № 433 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Західінкомбанк», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 23 липня 2014 року № 63 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Західінкомбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Західінкомбанк». Зазначила, що 01 серпня 2014 року вона отримала суму, гарантовану Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, в розмірі 200 000 грн. Однак, станом на час розгляду судом справи, загальна сума заборгованості за вищезазначеним договором складає: 2 140 801,71 грн - сума депозиту; 80 287,79 грн - відсотки за депозитом. Також зазначила, що відповідачу належить 51 % акцій ПАТ «Західінкомбанк». Відповідач має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління банком, а тому, на думку позивача, на відповідача, як з власника істотної участі та керівника банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов`язаннями банку, оскільки банк, віднесено до категорії неплатоспроможних з його вини. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 18 січня 2017 року позов залишив без задоволення. Апеляційний суд м. Києва постановою від 12 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 січня 2017 року без змін. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що передбачена статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відповідальність власників істотної участі банку не є автоматичною, а може бути застосована лише за наявності їх вини у настанні неплатоспроможності банку. Посилання позивача на те, що у зв`язку з порушенням відповідачем вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність» було заподіяно шкоду ПАТ «Західінкомбанк», не підтверджені належним та допустимим доказами. Позивачем не доведено заподіяння шкоди саме внаслідок неправомірних рішень, дій чи бездіяльності відповідача. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 12 липня 2018 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове рішення про задоволення позову. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо недоведеності вини ОСОБА_2 у доведенні ПАТ «Західінкомбанк» до неплатоспроможності та щодо відсутності підстав для притягнення останнього до цивільно-правової відповідальності згідно зі статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» є необґрунтованими, так як відповідальність власників істотної участі є самостійним видом відповідальності та не залежить від здійснення процедури ліквідації банку, встановленої Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Суди попередніх інстанцій не врахували, що внаслідок дій ОСОБА_2 порушується невід`ємне право позивача володіти та вільно користуватись своїм майном. ОСОБА_2 , як власник істотної участі банку, має нести відповідальність за зобов`язаннями ПАТ «Західінкомбанк» перед ОСОБА_1 , оскільки саме відповідач не вжив всіх необхідних заходів для запобігання неплатоспроможності банку. Представник позивача також вказував, що між сторонами склалися правовідносини зобов`язального характеру, які полягали в тому, що банк не виконав свого обов`язку з повернення всієї суми вкладу позивачу. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Шевченківського районного суду м. Києва. 10 жовтня 2018 року справа № 761/11792/16-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів. Фактичні обставини справи, встановлені судами 31 серпня 2009 року між ПАТ «Західінкомбанк» та ОСОБА_1 укладено договір банківського вкладу фізичної особи в національній валюті «Депозит-Прибутковий» № ДП-3552/4 (строковий вклад з фіксованою ставкою із правом поповнення зі щомісячною сплатою відсотків), згідно п.1.1. якого, остання розмістила депозитний вклад на умовах цього договору - 2 917 114,05 грн строком на 6 місяців, з датою вимоги - 01 березня 2010 року, з процентною ставкою 20 % річних. В підтвердження виконання взятих на себе зобов`язань за вказаним договором суду надано копію платіжного доручення від 31 серпня 2009 року № 594, за яким останньою були внесені грошові кошти в сумі 2 917 114,05 грн. 17 березня 2010 року між ОСОБА_1 та банком укладено додаткову угоду № 1 до договору банківського вкладу в національній валюті № ДП-3552/4 від 31 серпня 2010 року згідно п.п.1, 2 якого, термін дії договору продовжено на 60 місяців, дата вимоги вкладником своїх коштів - 17 березня 2015 року. На підставі постанови Правління НБУ від 28 травня 2014 року № 316 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Західінкомбанк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 29 травня 2014 року прийнято рішення № 38 «Про запровадження з 29 травня 2014 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в Публічне акціонерне товариство «Західінкомбанк». Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Західінкомбанк» призначено провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків - Яремчишина І. Б. Тимчасову адміністрацію в ПАТ «Західінкомбанк» запроваджено строком на три місяці з 29 травня 2014 року по 28 серпня 2014 року. Відповідно до постанови Правління НБУ від 22 липня 2014 року № 433 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Західінкомбанк», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 23 липня 2014 року № 63 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Західінкомбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Західінкомбанк» та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «Західінкомбанк» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Яремчишина І. Б. строком на один рік з 23 липня 2014 року по 23 липня 2015 року включно. ОСОБА_1 отримала гарантовану суму вкладу в розмірі 200 000 грн 01 серпня 2014 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Згідно зі статтею 1192 ЦК України якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі; розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Згідно з частиною другою статті 22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відповідно до зазначених норм шкода відшкодовується потерпілому, тобто тій особі, якій вона завдана. Такий висновок узгоджується з загальною ознакою цивільно-правової відповідальності, якою є її компенсаторний характер; тому заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані виключно на компенсацію майнових втрат саме потерпілого, тобто відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункти 82, 83), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19, пункт 8.22), від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 (провадження № 12-42гс20, пункт 69)). Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Особа визнається власником опосередкованої істотної участі незалежно від того, чи здійснює така особа контроль прямого власника участі в юридичній особі або контроль будь-якої іншої особи в ланцюгу володіння корпоративними правами такої юридичної особи. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» ділова репутація - відомості, зібрані НБУ, про відповідність діяльності юридичної або фізичної особи, у тому числі керівників юридичної особи та власників істотної участі у такій юридичній особі, вимогам закону, діловій практиці та професійній етиці, а також відомості про порядність, професійні та управлінські здібності фізичної особи. Відповідно до частин другої, третьої статті 14 цього Закону власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан; вимоги щодо такої ділової репутації та фінансового стану встановлюються НБУ. Відповідно до статті 19 цього Закону протягом усього часу, упродовж якого керівники банку та особи, які мають істотну участь у банку, зберігають свій статус або мають істотну участь у банку, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом. Пунктом 2 частини першої статті 52 цього Закону особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку, віднесені до пов`язаних з банком осіб. Таке регулювання встановлене тому, що власники істотної участі в банку можуть здійснювати значний вплив на діяльність банку аж до вирішального як шляхом впливу на призначення керівників банку, так і шляхом безпосереднього впливу на них. Тому частиною четвертою статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що власники істотної участі зобов`язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку, а частиною п`ятою цієї статті - що пов`язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність. Частиною шостою статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що пов`язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Якщо внаслідок дій або бездіяльності пов`язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов`язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду. Отже, власники істотної участі, контролери, інші пов`язані особи можуть своїми діями чи бездіяльністю завдати шкоди банку, у тому числі шляхом здійснення неналежної кадрової політики, шляхом неналежного впливу на керівників банку, шляхом порушення вимог законодавства, зокрема нормативно-правових актів Національного банку України, тощо. У пунктах 7.60, 7.61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 (провадження № 12-185гс19) також сформульовано висновок, що шкода може бути заподіяна банку як шляхом вчинення окремо визначених дій (бездіяльності), які мали наслідком знищення або пошкодження конкретної речі, втрату конкретних доходів чи подібні наслідки, так і шляхом недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності. Наявність шкоди полягає у будь-якій втраті, у повному чи частковому знеціненні блага, що охороняється законом. Зокрема, знищення та пошкодження майна може полягати як у повній втраті майна, так і у зниженні його вартості, у тому числі внаслідок зміни характеристик майна. Наприклад, відповідно до частин першої, другої статті 191 ЦК України підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності; до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Неправомірні дії чи бездіяльність, які призвели до втрати майном ознак єдиного майнового комплексу, можуть завдати шкоди власнику майна, зокрема і тому, що вартість майна в разі його пооб`єктного продажу є меншою за вартість єдиного майнового комплексу, який використовується для здійснення підприємницької діяльності. Прояви заподіяння шкоди можуть бути різноманітними, і вони не можуть бути визначені через вичерпний перелік. Наприклад, банку можуть бути завдані збитки шляхом відчуження майна за заниженими цінами, придбання майна за завищеними цінами, надання банківських послуг за цінами нижче ринкових, надання ризикових кредитів чи здійснення інших ризикових чи невигідних операцій тощо. Водночас неправомірні дії чи бездіяльність, завдання ними шкоди та виявлення її розміру можуть не збігатись у часі. Наприклад, окремі неправомірні дії чи бездіяльність або сукупність таких дій чи бездіяльності можуть мати наслідком втрату ліквідності банком в майбутньому. Втрата платоспроможності банком, який раніше був платоспроможним, саме по собі може свідчити про заподіяння банку шкоди (див. також mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 (провадження № 12-185гс19, пункт 7.56)). Набуття банком ознак неплатоспроможного внаслідок дій або бездіяльності посадових осіб банку, власників істотної участі, інших пов`язаних з банком осіб саме по собі може свідчити про завдання шкоди банку також і тому, що втрата можливості здійснювати банківську діяльність виключає отримання банком доходу від неї, а майно банку не може використовуватись як єдиний майновий комплекс, призначений для здійснення банківської діяльності, що призводить до зниження вартості майна банку та, як правило, тягне його пооб`єктний продаж. Водночас неправомірні дії та бездіяльність з боку посадових осіб банку, його контролерів, інших пов`язаних осіб можуть завдати шкоди саме банку. Саме банк зазнає збитків у вигляді неотриманих доходів або зменшення ринкової вартості його майна (у тому числі внаслідок втрати ділової репутації, внаслідок чого страждає ділова практика, втрачаються нормальні ділові зв`язки з вкладниками, позичальниками та іншими кредиторами і боржниками, та внаслідок неможливості використання майна як єдиного майнового комплексу). Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю (статті 2, 80, 91 ЦК України). Отже, юридична особа є самостійним суб`єктом права, відмінним від її кредиторів, боржників та інших суб`єктів права. Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України до складу майна входять окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Отже, право вимоги особи до боржника є різновидом майна такої особи. Тому саме особі належить право отримати задоволення вимог до свого боржника, а інші суб`єкти права, включаючи кредиторів особи, таким правом не наділені. Цей висновок не залежить від підстав виникнення права вимоги. Зокрема, не має значення, чи виникло право вимоги з договору, чи з позадоговірного зобов`язання (наприклад, із зобов`язання про відшкодування шкоди за правилами глави 82 ЦК України). Наприклад, якщо кредитор боржника не може отримати задоволення вимог від свого боржника, оскільки той не отримав сплати боргу від третьої особи, а остання, своєю чергою, не отримала сплати боргу від свого боржника, то кредитор боржника не має права вимагати сплати на свою користь ані від третьої особи боргу, який третя особа винна боржнику, ані від боржника третьої особи боргу, який боржник третьої особи винний такій третій особі. Із цих же причин шкода, завдана боржнику третьою особою, не може одночасно вважатися шкодою, завданою кредитору, навіть якщо така шкода призводить до недостатності активів боржника в ліквідній формі. Якщо внаслідок неправомірних дій третьої особи вартість майна боржника зменшилася (зокрема, через втрату окремого майна, його пошкодження, зменшення ринкової вартості майна тощо) на певну суму, то відповідно до статей 22, 1166 ЦК України у боржника виникає право вимоги до третьої особи на таку саму суму. В цьому і проявляється компенсаторний характер інституту відшкодування шкоди, зокрема відшкодування збитків: зменшення вартості майна потерпілого на певну суму компенсується виникненням права вимоги до порушника, і це право вимоги поповнює майно потерпілого. Таке право вимоги належить саме потерпілому, а не кредиторам потерпілого або іншим особам. Тому саме потерпілий вправі вимагати від порушника відшкодування збитків. Натомість стягнення на користь кредитора збитків, які кредитор нібито також поніс внаслідок заподіяння збитків боржнику (так звані віддзеркалені збитки), не допускається, бо призведе до подвійної відповідальності порушника: як перед потерпілим, якому завдані збитки, так і перед кредитором потерпілого. Крім того, таке стягнення призвело б до незаконного збагачення кредитора, який додатково до свого права вимоги до боржника безпідставно набув би ще і право вимоги до порушника прав боржника щодо стягнення віддзеркалених збитків з такого порушника. Відповідно до частини шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» пов`язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном; якщо внаслідок дій або бездіяльності пов`язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов`язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду. Зазначена норма встановлює солідарну відповідальність пов`язаних з банком осіб перед банком за завдану йому шкоду. Натомість ані солідарна, ані субсидіарна відповідальність пов`язаних з банком осіб за вимогами вкладників та інших кредиторів до банку законом не встановлена. Водночас кредитори боржника можуть мати похідний інтерес у стягненні коштів з третіх осіб, винних боржнику, у тому числі у стягненні неповернутих боржнику позик, кредитів, збитків, завданих боржнику третіми особами, тощо, якщо несплата цих коштів спричиняє несплату коштів боржником кредитору. Такий інтерес можуть мати й особи, які не є кредиторами, зокрема учасники (акціонери) юридичної особи, якій заподіяні збитки. Цей інтерес полягає у переведенні майна боржника у вигляді його прав вимоги у більш ліквідну форму - грошову. При цьому, однак, кредитори боржника, а також учасники (акціонери) юридичної особи не набувають власних прав вимоги до третіх осіб, винних боржнику, а похідний інтерес кредиторів, учасників (акціонерів) юридичної особи боржника полягає у стягненні коштів на користь боржника, юридичної особи, а не на користь кредиторів, учасників (акціонерів) юридичної особи. Зазначений похідний інтерес задовольняється через різні правові інститути. Зокрема, до таких інститутів належить інститут так званого похідного позову. Відповідно до частин першої, другої статті 54 ГПК України власник (учасник, акціонер) юридичної особи, якому належить 10 і більше відсотків статутного капіталу товариства (крім привілейованих акцій), або частка у власності юридичної особи якого становить 10 і більше відсотків, може подати в інтересах такої юридичної особи позов про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою; у разі відкриття провадження за таким позовом зазначена юридична особа набуває статусу позивача. Використаний у частині першій статті 54 ГПК України термін «власник (учасник, акціонер) юридичної особи» не означає, що певна особа може бути власником юридичної особи, адже юридична особа є не об`єктом, а суб`єктом права власності, а відтак у неї не може бути власників. Тому зазначений термін означає особу, яка входить до складу вищого органу юридичної особи, тобто учасника, зокрема члена, акціонера юридичної особи, державу або територіальну громаду в особі відповідних органів, які є вищим органом в державних та комунальних підприємствах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 71)). Відповідно до частин другої, четвертої статті 54 ГПК України у разі відкриття провадження за похідним позовом юридична особа набуває статусу позивача, але не вправі здійснювати свої процесуальні права та обов`язки без згоди власника (учасника, акціонера), який подав позов. Посадова особа, до якої пред`явлений позов, не вправі представляти юридичну особу та призначати іншу особу для представництва юридичної особи в даній справі. У спорах про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, відмова від позову, поданого відповідно до цієї статті, зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою всіх власників (учасників, акціонерів), які в даній справі діють в інтересах юридичної особи. Отже, у справі за похідним позовом юридична особа набуває процесуальних прав та обов`язків (процесуальної дієздатності) як через представників, які звичайно діють від імені юридичної особи, так і через своїх учасників, причому в деяких випадках процесуальні права здійснюються всіма представниками спільно. Отже, за похідним позовом учасник, член, акціонер набуває статусу процесуального представника юридичної особи, якій завдано збитків, але не має власного права на позов (у матеріальному значенні) до порушника. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини акціонер (учасник) юридичної особи, навіть мажоритарний, не може розглядатись як належний заявник, якщо йдеться про порушення прав юридичної особи (див., зокрема, рішення у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), заява № 29010/95 від 20 травня 1998 року; рішення у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (Case of Terem LTD, Chechetkin and Olius v. Ukraine), заява № 70297/01, пункти 28-30, від 18 жовтня 2005 року; рішення у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», заява № 42758/05, пункт 30, від 21 грудня 2017 року). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала на це увагу, зокрема в постановах від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19), від 15 жовтня 2019 року у справі № 905/2559/17 (провадження № 12-264гс18), від 07 квітня 2020 року у справі № 904/3657/18 (провадження № 12-159гс19). Похідний інтерес кредитора у стягненні коштів з третіх осіб, винних боржнику, може реалізовуватися у виконавчому провадженні. Отримавши судове рішення про стягнення з боржника коштів, кредитор у статусі стягувача звертається з заявою про примусове виконання рішення. Відповідно до частини першої статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб; зазначені особи зобов`язані подати на запит виконавця у визначений ним строк відомості про належне боржнику майно, що перебуває у них, та майно чи кошти, які вони повинні передати боржнику. Якщо такі особи визнали, що у них перебуває майно боржника, або майно та кошти, що належать боржнику від таких осіб, і надіслали виконавцю відомості про це, то виконавець звертає стягнення на таке майно та кошти в порядку, визначеному частинами другою - четвертою зазначеної статті. Внаслідок стягнення коштів з інших осіб у боржника замість права вимоги до них з`являється ліквідний актив - грошові кошти, за рахунок яких може бути задоволена грошова вимога кредитора до боржника. У таких випадках кредитор боржника не вправі вимагати сплати коштів, належних від інших осіб боржнику, як на свою користь, так і на користь боржника, але вправі вимагати належної поведінки виконавця, зокрема щодо звернення стягнення на кошти, що належать боржнику від інших осіб. Для цього кредитор може оскаржити рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення до суду відповідно до розділу Х Закону України «Про виконавче провадження». Похідний інтерес кредитора у стягненні коштів з третіх осіб, винних боржнику, може реалізовуватися і в межах процедур банкрутства боржника. Так, відповідно до частини першої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства ліквідатор з дня свого призначення виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута, зокрема, виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута, заявляє до третіх осіб вимоги щодо повернення банкруту сум дебіторської заборгованості, продає майно банкрута. Отже, ліквідатор вправі і зобов`язаний вчинити дії щодо переведення вимог банкрута у ліквідну (грошову) форму. Для цього ліквідатор може або звернутися до третьої особи, яка має заборгованість перед банкрутом (зокрема, щодо відшкодування завданих банкруту збитків), з вимогою про сплату коштів, або продати право вимоги на аукціоні з особливостями, встановленими статтею 82 Кодексу України з процедур банкрутства. В обох цих випадках майно банкрута у вигляді права вимоги замінюється ліквідним майном - грошовими коштами, за рахунок яких задовольняються вимоги кредиторів у черговості, встановленій статтею 64 зазначеного Кодексу. Частиною другою статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що під час здійснення своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями боржника у зв`язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою. У разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають змогу іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника - юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов`язаннями. Стягнені суми включаються до складу ліквідаційної маси і можуть бути використані лише для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, встановленому цим Кодексом. Із зазначених норм випливає, що в разі якщо відповідно до законодавства певні треті особи несуть субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями боржника у зв`язку з доведенням його до банкрутства, кредитори банкрута не вправі звертатися з вимогами до таких третіх осіб; натомість останні мають сплатити кошти виходячи з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою на користь банкрута. Крім того, відповідно до частини першої статті 619 ЦК України субсидіарна відповідальність - це додаткова відповідальність іншої, ніж основний боржник, особи, яка виникає поряд з відповідальністю основного боржника. Кредитор основного боржника може пред`явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред`явлену вимогу (частина друга статті 619 ЦК України). Натомість в абзаці другому частини другої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства термін «субсидіарна відповідальність за зобов`язаннями боржника» використаний в іншому значенні, ніж він використовується у ЦК України, оскільки відповідно до абзаців першого, третього цієї частини з вимогами до третіх осіб звертаються не кредитори, а ліквідатор, а стягнені суми включаються до складу ліквідаційної маси банкрута. Отже, за правовою природою відповідальність третіх осіб, передбачена частиною другою статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства, є відповідальністю порушника за збитки, завдані банкруту (стаття 22 ЦК України). При цьому жоден з кредиторів банкрута не має власної вимоги до третьої особи, яка має заборгованість перед банкрутом (у тому числі щодо відшкодування завданих банкруту збитків). Натомість відповідно до частини шостої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства дії (бездіяльність) ліквідатора можуть бути оскаржені до господарського суду учасниками справи про банкрутство, права яких порушено такими діями (бездіяльністю). Процедури ліквідації банків, передбачені розділом VIII Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», мають багато спільного з процедурами ліквідації банкрута, передбаченими Кодексом України з процедур банкрутства. Так, в обох випадках повноваження органів управління переходять до особи, визначеної відповідно до закону, яка вправі, в тому числі, звертатися з вимогами до осіб, які мають дебіторську заборгованість перед банкрутом або банком; здійснюється продаж майна банкрута або банку; в обох випадках коштів банкрута або банку, в тому числі виручених від продажу майна, може не вистачити для задоволення вимог всіх кредиторів, тому кошти банкрута або банку спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у черговості, встановленій законом. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п`ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. З факту неплатоспроможності банку випливає, що майна банку може не вистачити для розрахунку зі всіма кредиторами. За таких умов відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» держава гарантує окремій категорії кредиторів (вкладників, визначення яких наведено у пункті 4 статті 2 цього Закону) відшкодування коштів за їхніми вкладами. Сума граничного розміру гарантованого державою відшкодування коштів вкладникам становить 200 тисяч гривень. Таке відшкодування спрямоване на захист найбільш вразливої частини кредиторів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 29 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд набуває прав кредитора банку, зокрема, на загальну суму, що підлягає відшкодуванню вкладникам банку. Стосовно ж решти вимог кредиторів (включаючи вимоги вкладників у сумі понад розмір гарантованого державою відшкодування), з огляду на можливу недостатність коштів неплатоспроможного банку, законодавець вирішує, які саме категорії кредиторів потребують переважного захисту. Для цього встановлюється черговість їх задоволення. Така черговість встановлена статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відповідно до пункту 4 зазначеної статті задоволення вимог вкладників - фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців), які не є пов`язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом, здійснюється в четверту чергу. Позачергове задоволення вимог окремих кредиторів (зокрема, вкладників) неплатоспроможного банку здатне призвести до неможливості задоволення вимог інших кредиторів цієї ж або вищої черги, воно порушувало би баланс інтересів кредиторів банку і не відповідало б Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже, введення у банку тимчасової адміністрації унеможливлює задоволення вимог вкладників у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Близькі за змістом висновки викладені в численних постановах Верховного Суду України, Верховного Суду та підтверджені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункт 57). Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв`язку з ліквідацією банку. Відповідно до пунктів 1, 8 частини першої статті 46 цього Закону Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює повноваження органів управління банку; здійснює повноваження, що визначені частиною другою статті 37 цього Закону. Відповідно до пунктів 1, 5 частини другої статті 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи. Отже, на Фонд та уповноважену особу Фонду законом покладені повноваження органів та посадових осіб неплатоспроможного банку, включаючи повноваження заявляти від імені банку будь-які позови до суду, зокрема і позови про відшкодування шкоди. Відповідно до частини сьомої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд зобов`язаний забезпечити проведення інвентаризації банківських активів і зобов`язань. Право вимоги банку, у тому числі про відшкодування завданої йому шкоди, належить до таких активів, а обов`язок забезпечити проведення інвентаризації зобов`язань стосується і деліктних зобов`язань. Отже, Фонд зобов`язаний у розумний строк забезпечити виявлення шкоди, завданої банку, та її заподіювачів. Такий обов`язок не обмежується перевіркою правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, що передбачено частиною другою статті 38 зазначеного Закону, оскільки вона регулює перевірку правочинів лише для цілей виявлення правочинів, що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. За частиною третьою статті 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Отже, Фонд та уповноважена особа Фонду, дізнавшись про заподіяння банку шкоди та встановивши її розмір, не тільки уповноважені, а й зобов`язані звернутися до суду від імені банку про відшкодування шкоди. Якщо банку належить майно, зокрема право вимоги про відшкодування шкоди, то внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення банку як юридичної особи саме по собі це право не припиняє. Тому ліквідація неплатоспроможного банку не є підставою для закінчення судового розгляду на підставі поданого Фондом позову до пов`язаної з банком особи та не є підставою для звільнення від відповідальності пов`язаної з банком особи. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 (провадження № 12-185гс19, пункти 7.81-7.88). Вчинення Фондом та уповноваженою особою Фонду дій, спрямованих на одержання задоволення вимог банку до боржників банку, зокрема щодо повернення кредитів, стягнення процентів, відшкодування збитків тощо, реалізує і похідний інтерес вкладників та інших кредиторів банку у трансформації майна банку у вигляді прав вимоги у більш ліквідну (грошову) форму з метою подальшого задоволення вимог кредиторів у черговості, встановленій статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Натомість вкладники та інші кредитори банку не мають права вимоги до боржників банку і не можуть розглядатися як особи, яким заподіяно збитки боржниками банку, які не сплатили заборгованість банку, у тому числі за вимогами із заподіяння банку шкоди (зокрема, збитків). Право вимоги до боржників банку, в тому числі про повернення кредитів, стягнення процентів, про відшкодування шкоди, завданої банку (зокрема, збитків), належить банку, а не кредиторам банку, а несплата банку коштів боржниками банку не може розцінюватися як завдання шкоди кредиторам банку. При цьому законом не передбачене повноваження вкладників та інших кредиторів банку звертатися від імені банку з позовними вимогами, зокрема із заподіяння банку шкоди (збитків) до заподіювачів такої шкоди (похідний позов). Таке регулювання пояснюється тим, що повноваженнями звертатися з похідним позовом має наділятися той, хто не тільки має похідний інтерес у позові, а й при цьому має можливість ефективно захищати права позивача. Водночас кредитори банку (зокрема, вкладники) зазвичай не володіють інформацією про господарську діяльність банку, у тому числі про діяльність посадових осіб банку, у зв`язку із чим не в змозі довести ані того, що посадова особа діяла не в найкращих інтересах товариства, ані розмір шкоди, завданої банку. У зв`язку із цим постає питання про способи задоволення інтересу кредиторів банку у належному формуванні ліквідаційної маси банку. Частиною першою статті 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Кабінетом Міністрів України, Міністерством фінансів України, Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду виключно з метою встановлення їх законності. Відповідно до частини третьої цієї статті особливості оскарження рішень (індивідуальних актів) Фонду про запровадження тимчасової адміністрації у банку, про початок процедури ліквідації банку, про затвердження плану врегулювання та будь-яких інших рішень (індивідуальних актів), прийнятих на його виконання, а також рішень (індивідуальних актів) щодо призначення уповноважених осіб Фонду, делегування їм повноважень, рішень (індивідуальних актів) Національного банку України про затвердження пропозиції Національного банку України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку, рішень Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку та рішень (індивідуальних актів) Міністерства фінансів України, прийнятих на виконання таких рішень Кабінету Міністрів України, а також рішень (індивідуальних актів) Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, прийнятих у процесі виведення неплатоспроможного банку з ринку, встановлюються Кодексом адміністративного судочинства України. Частиною першою статті 266-1 зазначеного Кодексу встановлений вичерпний перелік справ, які розглядаються відповідно до цієї статті. Зокрема, відповідно до пункту 2 цієї частини до них належать справи щодо законності індивідуальних актів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про запровадження тимчасової адміністрації у банку, про початок процедури ліквідації банку, про затвердження плану врегулювання та будь-яких інших індивідуальних актів, прийнятих на його виконання, а також індивідуальних актів щодо призначення уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, делегування їм повноважень. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20) вказала, що порядок оскарження дій та бездіяльності Фонду та уповноваженої особи Фонду в процесі здійснення ними повноважень органу управління банком, зокрема, щодо виявлення майна банку, включаючи права вимоги банку до його боржників, у тому числі щодо відшкодування шкоди, завданої банку, дій та бездіяльності щодо здійснення прав банку стосовно його прав вимоги, стягнення коштів з боржників банку або продажу майна банку, включаючи продаж його вимог, законом не встановлено. Оскільки неналежне здійснення Фондом та уповноваженою особою Фонду таких повноважень впливає на похідний інтерес вкладників та інших кредиторів у формуванні ліквідного майна банку, його ліквідаційної маси у грошовій формі, в тому числі у трансформації прав вимоги у грошові активи, які підлягають подальшому розподілу між кредиторами. У зв`язку із наведеним констатувала наявність прогалини в законодавстві і вважала, що вона підлягає заповненню за аналогією закону (частина перша статті 8 ЦК України), а саме за аналогією частини шостої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства: дії (бездіяльність) Фонду, зокрема в особі уповноваженої особи Фонду, щодо формування ліквідаційної маси банку, у тому числі щодо трансформації майна банку у грошову форму, можуть бути оскаржені до господарського суду кредиторами банку. Колегія суддів зазначає, що позов у цій справі пред`явлено вкладником, а ПАТ «Західінкомбанк» віднесено до категорій неплатоспроможних (на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції). Аналіз статті 367 ЦПК України свідчить, що суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції. Позивач звернулася з позовом про стягнення коштів, як збитків, завданих, на її думку, неправомірними діями ОСОБА_2 по відношенню до банку. Водночас такими діями збитки можуть бути завдані саме банку, а не позивачу. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Водночас не підлягає судовому захисту похідний інтерес позивача у захисті порушеного права іншої особи (постраждалого), оскільки судовому захисту підлягає саме порушене право останнього. Такий захист за участі позивача можливий лише за умови здійснення ним процесуального представництва постраждалого. Отже, позивач не довела порушення її права чи безпосереднього інтересу, а тому вона є неналежним позивачем у цій справі. Це є самостійною підставою для відмови в позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18 (провадження № 12-175гс19, пункт 7.17), від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19, пункт 8.9)). Вищенаведене узгоджується із висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20). Таким чином суди попередніх інстанцій не врахували наведеного і дійшли загалом правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, однак з помилкових мотивів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Згідно зі статтею 412 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20), колегія суддів вважає, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції слід змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині - залишити без змін. Щодо судових витрат Оскільки Верховний Суд змінює судове рішення, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 12 липня 2018 року змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 12 липня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий А. І. Грушицький Судді І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Сердюк І. М. Фаловська