Постанова 4807 № 335/6208/20

Дата документу 20.05.2022 Справа № 335/6208/20 Запорізький Апеляційний суд ЄУН 3356/6208/20Головуючий у 1-й інстанції Гашук К.В. Повний текст рішення складено 21.12.2021 року. Пр. № 22-ц/807/1050/22Суддя-доповідач Гончар М.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 травня 2022 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді (судді-доповідача) Гончар М.С. суддів Маловічко С.В., Подліянової Г.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 14 грудня 2021 року у справі за позовом Запорізького державного медичного університету (далі ЗДМУ) до ОСОБА_1 про відшкодування збитків (втрат державного бюджету з підготовки фахівця за державним замовленням) ВСТАНОВИВ: У липні 2020 року ЗДМУ звернувся до суду із вищезазначеним позовом (а.с. 2-6), в якому просив стягнути з відповідача на свою користь витрати державного бюджету з її підготовки за державним замовленням у сумі 114198,22 грн., а також витрати по сплаті судового збору у розмірі 2102,00 грн. В обґрунтування свого позову позивач зазначав, що 01.09.2009 відповідача зараховано студентом першого курсу ЗДМУ, та з відповідачем укладено Типову угоду від 01.09.2009 про підготовку фахівця з вищою освітою. Згідно із укладеною угодою відповідач проходила навчання за державним замовленням і прийняла на себе зобов`язання після закінчення вищого навчального закладу прибути на місце направлення і відпрацювати не менше 3 років за місцем направлення; у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати вартість навчання. У 2015 році відповідач отримала повну вищу освіту за спеціальністю «Лікувальна справа» та здобула кваліфікацію лікаря. Одночасно з отриманням диплому відповідач отримала направлення на роботу у державному секторі економіки (державні та комунальні заклади), відповідно до списку працевлаштування персонально кожного випускника, однак, закінчивши навчання 31.07.2017, до місця проходження інтернатури (роботи) КУ Лисянська ЦРЛ не прибула. Необхідний термін роботи відповідач не відпрацювала, порушивши п. 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого Наказом МОЗ України від 25.12.1997 року № 367, що свідчить про її відмову відпрацювати три роки молодим спеціалістом в державній медичній установі. Згідно з розрахунком позивача, витрати державного бюджету з підготовки відповідача за державним замовленням у зв`язку з її не відпрацюванням встановленого терміну в державному секторі склали 114198,22 грн., у т.ч. 64942,00 грн. фактичних витрат на навчання, 49256,22 грн. стипендії. В автоматизованому порядку для розгляду цієї справи визначено суддю суду першої інстанції Гашук К.В. (а.с. 17). Ухвалою суду першої інстанції (а.с. 24) відкрито провадження у цій справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 14 грудня 2021 року (а.с. 93-96) позов ЗДМУ у цій справі задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ЗДМУ збитки (витрати) державного бюджету з її підготовки за державним замовленням у розмірі 114198,22 грн. та судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2102,00 грн. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, відповідач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі (а.с. 98-102) просила рішення суду першої інстанції у цій справі скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ЗДМУ відмовити у повному обсязі; стягнути з позивача на свою користь судові витрати по сплаті судового збору в сумі 3153,00 грн. В автоматизованому порядку для розгляду цієї справи визначено колегію суддів Запорізького апеляційного суду: головуючого суддю (суддю-доповідача) Гончар М.С., суддів Маловічко С.В. та Подліянову Г.С. (а.с. 113). Ухвалою апеляційного суду апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відкрито 02 лютого 2022 року (а.с. 117), дану справу призначено до апеляційного розгляду без повідомлення учасників справи в порядку ст. 369 ч. 1 ЦПК України (а.с. 118). Позивач ЗДМУ (а.с. 120) не скористався своїм правом на подачу відзиву на вищезазначену апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 у цій справі у встановлений судом строк. Однак, в силу вимог ст. 360 ч. 3 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції апеляційним судом. За змістом ст. 7 ч. 13 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. В силу вимог ст. 371 ч. 1 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження. Однак, у період з 18 лютого 2022 року по 10 травня 2022 року включно суддя-доповідач перебувала у відпустках (а.с. 124). Відводів у цій справі не заявлено, самовідводи відсутні. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга відповідача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 у цій справі підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. В силу вимог ст. 367 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судовими рішеннями є …рішення, постанови …(ст. 258 ч. 1 ЦПК України). За змістом ст. 381 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами ст. 35 і глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у ст. 382 цього Кодексу. Встановлено, що суд першої інстанції, задовольняючи позов позивача у цій справі у повному обсязі, керувався ст. ст. 5, 12, 13, 76-80, 89, 141, 259, 265, 273, 274-279 ЦПК України та виходив із обґрунтованості та доведеності позовних вимог позивача у цій справі. Апеляційний суд погоджується із таким висновком суду першої інстанції у цій справі, вважає його правильним, а рішення суду першої інстанції таким, що ухвалено із додержанням вимог закону, є правильним та законним. Ст. 263 ЦПК України містить вимоги щодо законності і обґрунтованості судового рішення, а ст. 264 ЦПК України питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду. Рішення суду першої інстанції вимогам ст. ст. 263-264 ЦПК України у цій справі відповідає. Так, судом першої інстанції було правильно встановлено, що 01.09.2009 року між ЗДМУ МОЗ України в особі керівника професора Ю.М. Колесника та студентом ОСОБА_1 укладено та підписано Типову угоду про підготовку фахівців з вищою освітою № 2009104 (а.с. 7). Відповідно до цієї Типової угоди, студент зобов`язується: оволодіти теоретичними знаннями та практичними навичками, що передбачені вимогами відповідних кваліфікаційних характеристик фахівця і його майбутньої професійної діяльності за спеціальністю; прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років; у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів, країни навчання в установленому порядку. Вказана угода набирає чинності з моменту підписання. 30.06.2015 року відповідач ОСОБА_1 отримала диплом спеціаліста серії НОМЕР_1 та здобула повну вищу освіту за спеціальністю «лікувальна справа», та здобула кваліфікацію «лікар», що підтверджено копією диплома спеціаліста (а.с. 8). Відповідно до витягу із списку працевлаштування випускників Запорізького державного медичного університету, ОСОБА_1 направлено для роботи до Лисянської ЦРЛ Черкаської ОДА Департаменту охорони здоров`я (а.с. 11). ОСОБА_1 погодилася із направленням до Лисянської ЦРЛ, про що свідчить її підпис у списку працевлаштування випускників (а.с. 11). Згідно із повідомленням до направлення на роботу № 101 від 05.03.2015 року (а.с. 10) Лисянська центральна районна лікарня Черкаського ДОЗ, Черкаської ОДА повідомила, що випускник ОСОБА_1 , яка закінчила ЗДМУ у 2015 році призначена на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю загальна практика сімейна медицина з подальшим працевлаштуванням на посаді лікаря загальної практичної сімейної медицини Лисянської ЦРЛ, Черкаської ДОЗ. Відповідно до листа головного лікаря Лисянської ЦРЛ Ніколюк О.В. (а.с. 9), у відповідь на лист ЗДМУ від 01.02.2018 № 08,5/380 щодо прибуття випускників з ДМУ 2014-2016 років, які навчались за рахунок бюджетних коштів, на роботу згідно державного розподілу МОЗ України в Черкаську область, Лисянська ЦРЛ повідомила, що ОСОБА_1 08.09.2017 звільнена з роботи на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули без поважних причин (не приступила до роботи після закінчення інтернатури). Як вбачається із розрахунку фактичних витрат на навчання ОСОБА_1 за період з 01.09.2009 року по 30.06.2015 року та довідки про доходи та суми утримань за весь період навчання ОСОБА_1 , сума втрат державного бюджету по випускнику ОСОБА_1 складається із: вартості навчання студента, яка навчалася за державним замовленням, 64942 грн.; розміру стипендії, яку випускник отримала протягом навчання, 49256,22 грн., що у загальному розмірі становить 114198,22 грн. (а.с. 14,15). Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ч. 1 ст. 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Ст. 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди. Відповідно до ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. П. 2 Указу Президента № 77/96, установлено, що особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов`язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання. Відповідно до п. 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, в редакції, чинній на час укладення угоди 01.09.2009 року, у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати. Пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого заказом МОЗ України №367 від 25.12.1997, в редакції, чинній на час укладення угоди 01.09.2009, випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу. Незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за призначенням. У разі, якщо він не прибув за направленням або відмовився приступити до роботи за призначенням з причин, не зазначених у п. 9 та 18 цього Порядку, чи його звільнено з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за порушення трудової дисципліни або звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати. Як правильно було встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, відповідач дійсно навчалася у ЗДМУ МОЗ України за державним замовленням у період з 01.09.2009 року по 30.06.2015 року, отримала повну вищу освіту за спеціальністю «лікувальна справа», здобула кваліфікацію лікаря та після закінчення навчання була направлена до Лисянської центральної районної лікарні для проходження інтернатури та подальшого працевлаштування, звідки була звільнена 08.09.2017 на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України, за прогули без поважних причин, а саме у зв`язку із тим, що не приступила до роботи після закінчення інтернатури. Таким чином, ОСОБА_1 закінчивши 30.06.2015 навчання у ЗДМУ, отримавши направлення на роботу на посаді лікаря-інтерна до Лисянської ЦРЛ, з подальшим працевлаштуванням у цій лікарні, повинна була прибути до Лисянської ЦРЛ для проходження навчання в інтернатурі, після чого відпрацювати у цій установі не менше 3 років. Однак, 08.09.2017 її було звільнено з роботи у Лисянської ЦРЛ за ініціативою власника, з огляду на що, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 не виконала свої зобов`язання перед позивачем, чим завдала позивачу збитків, а тому повинна повернути витрачені кошти на її навчання до державного бюджету, за рахунок якого вона здобула освіту у вищому навчальному закладі. У відзиві, як на підставу для відмови у позові, відповідач посилалась, на те, що ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту», була виключена із Закону України «Про освіту» на підставі Закону № 1556-VII від 01.07.2014, що у свою чергу виключає відповідальність відповідача. У рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) вказано, що до події, факту, застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Положення ч. 1 ст. 58 Конституції України та ч. 2 ст. 5 ЦК України щодо зворотності дії в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, в даному разі потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності, в тому разі коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, однак скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, укладеному цією особою. Враховуючи, що ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» 1991 року, у редакції чинній на час виникнення правовідносин між сторонами, була чинною на час укладення угоди 01.09.2009 між ЗДМУ та ОСОБА_1 , тобто на час вступу студента до вищого навчального закладу, то цивільні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, з моменту укладення угоди, регулюються саме вказаною нормою, та особа, яка претендує на отримання вищої освіти, добровільно підписала угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, навчалася за кошти державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість цього навчання, погодилася на працевлаштування її відповідним навчальним закладом на умовах зазначеної угоди та отримала направлення на роботу, то у разі відмови цієї особи відпрацювати відповідно до умов зазначеної угоди встановлений термін відпрацювання заклад освіти, який забезпечив відповідне навчання цієї особи, може в судовому порядку стягнути з неї кошти за навчання. Саме такі висновки викладені у пунктах 69-72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 607/3693/17, провадження № 14-151цс20, які є обов`язковими для врахування загальними судами відповідно до положень ч. 4 ст. 263 ЦПК України. За таких обставин, доводи відповідача про те, що на момент звернення до суду із позовом ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» була нечинною, а чинний Закон України «Про освіту» не містить умов про обов`язковість трирічного відпрацювання або відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання, суд першої інстанції правильно не взяв до уваги, оскільки ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» було виключено на підставі Закону № 1556-VII від 01.07.2014, який набрав чинності після укладення між сторонами типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою в навчальному закладі. Підписуючи типову угоду про підготовку фахівця з вищою освітою від 01.09.2009, ОСОБА_1 погодилася із її умовами, зокрема на працевлаштування її навчальним закладом після закінчення навчання і відпрацювання за вказаним місцем не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням та відпрацювати не менше трьох років - відшкодувати вартість навчання. Доводи відповідача про те, що на даний час не існує порядку визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування, а тому для визначення конкретної суми, яку позивач просить стягнути з відповідача, не існує нормативного підґрунтя, суд першої інстанції правильно вважав необґрунтованими, у зв`язку із таким. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі №607/11542/16-ц дійшов висновку про те, що оскільки ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та нормативно-правові акти, які передбачали обов`язок студента відпрацювати за направленням, були чинними, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01 вересня 2010 року, регулюються саме ними. Крім того, пунктом 21 чинного Порядку працевлаштування № 367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати на освіту, тобто і виплати академічної стипендії. За таких обставин, враховуючи, що ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року, у редакції, чинній на час укладення ОСОБА_1 та ЗДМУ типової угоди про підготовку фахівців з вищою освітою, передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а п. 2 Указу Президента № 77/96, п. 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, Пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого заказом МОЗ України №367 від 25.12.1997, в редакції, чинній на час укладення угоди 01.09.2009, визначено обов`язок випускника, у разі неприбуття за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років, відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати, то відповідач зобов`язаний відшкодувати ЗДМУ збитки (втрати державного бюджету з підготовки фахівця за державним замовленням), про які заявлено у позові. У судовому засіданні в суді першої інстанції представник відповідача зазначав про те, що витрати на виплату стипендії ОСОБА_1 не включаються до витрат на підготовку за державним замовленням одного фахівця. Разом із тим, судом першої інстанції правильно зазначав, що відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, який викладено у постанові від 26 січня 2021 року (справа № 607/3693/17, провадження № 14-151цс20), академічні стипендії, які сплачуються студентам закладів вищої освіти, належать до категорії витрат на навчання таких студентів, які за наявності на те підстав підлягають компенсації замовникові відповідного навчання. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що стипендія, яка виплачувалась ОСОБА_1 , також підлягає стягненню з відповідача, оскільки включається до витрат на підготовку за державним замовленням одного фахівця. Доводи відповідача про те, що у повідомленні про направлення на роботу відсутня дата з якої відповідач повинна приступити до роботи є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки у повідомленні до направлення на роботу від 05.02.2015 №101 зазначено, що ОСОБА_1 , яка закінчила ЗДМУ у 2015 році призначена на посаду лікаря інтерна до Лисянської ЦРЛ з подальшим працевлаштуванням у цій же лікарні, тобто відразу після закінчення інтернатури ОСОБА_1 повинна була приступити до роботи за направленням, що відповідає п. 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого заказом МОЗ України №367 від 25.12.1997, в редакції, чинній на час укладення угоди. Крім того, незважаючи на те, що ОСОБА_1 було достовірно відомо про те, що її направлено Лисянської ЦРЛ для проходження інтернатури та подальшого відпрацювання, вона не вжила жодних заходів задля того, щоб виконати умови угоди, та взагалі не приступила до роботи після закінчення інтернатури, у зв`язку із чим була звільнена. До того ж, п. 25 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого заказом МОЗ України №367 від 25.12.1997, в редакції, чинній на час укладення угоди, визначено, що питання зміни місця працевлаштування випускників вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти вирішуються між державними замовниками. Контрольні функції покладаються на Міністерство охорони здоров`я України. Разом з тим, ОСОБА_1 не повідомляла ЗДМУ про те, що її не влаштовувало місце працевлаштування, або, що їй не зрозумілий порядок проходження інтернатури та подальшого відпрацювання. Розрахунок фактичних витрат, виконаний бухгалтерською службою ЗДМУ на підставі даних фінансової звітності, суд першої інстанції вважав достатнім доказом в обґрунтування розміру позовних вимог у цій справі, у зв`язку із чим доводи відповідача щодо його неналежності, суд першої інстанції вважав безпідставними. Крім того, відповідачем не спростовано розрахунок фактичних витрат, який надано позивачем у справі, належними та допустимими доказами. Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги ЗДМУ є обґрунтованими та підлягають задоволенню у цій справі у повному обсязі. Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 є такими, що дублюють доводи заперечень відповідача проти позову позивача у цій справі, яким суд першої інстанції вже надав належну оцінку, з якою погоджується апеляційний суд. Ці доводи не спростовують правильно встановлених судом першої інстанції фактичних обставин цієї справи та правильних висновків суду першої інстанції у цій справі, а лише відображають позицію відповідача у цій справі, яку вона та її представник вважають такою, що є єдино вірною та єдино можливою. За змістом ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним. Тому, суд першої інстанції правильно у цій справі виходив із вимог презумпції правомірності правочину вищезазначеного договору сторін (ст. 204 ЦК України), який був укладений коли ще був чинний Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 № 992, який втратив чинність у подальшому на підставі постанови КМУ від 31 травня 2017 року №

376. Нові акти цивільного законодавства застосовуються до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ними чинності, медичний вищий навчальний заклад має право стягнути з випускника кошти за навчання, якщо він не відпрацював трьох років за направленням з огляду на порушення добровільно взятого на себе цивільно-правового зобов`язання відпрацювати три роки відповідно до направлення, що узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 31.10.2018 року у справі № 607/3681/17, який є обов`язковим для врахування загальними судами в силу вимог ст. 263 ч. 4 ЦПК України. Розрахунок фактичних витрат (розрахунок а.с. 14-15), виконаний бухгалтерською службою Запорізького державного медичного університету на підставі даних фінансової звітності, правильно був прийнятий судом першої інстанції як достатній доказ в обґрунтування розміру позовних вимог позивача до відповідача у цій справі. Належні, допустимі докази протилежного у матеріалах цієї справи відсутні. Суд першої інстанції розглянув дану справу з додержанням вимог ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку з дотриманням вимог ст. 89 ЦПК України. За змістом якої: «Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)». Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 12 ч. 3 ЦПК України). Підстави для звільнення від доказування відповідача ОСОБА_1 , передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні. Відповідач та її представник не надала суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування своїх заперечень проти позову позивача та, відповідно, у спростування останнього у цій справі. Апеляційний суд на виконання вимог ЦПК України сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 . Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ст. 367 ч. 2 ЦПК України). В силу вимог ст. 367 ч. 3 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Проте докази, передбачені ст. 367 ч. ч. 2, 3 ЦПК України у цій справі відсутні, і зокрема стороною відповідача апеляційному суду не надані. Згідно із ст. 376 ч. 3 ЦПК України передбачені порушення норм процесуального судом першої інстанції, які є обов`язковою підставою для скасування або зміни рішення. В силу вимог ст. 376 ч. 2 ЦПК України лише порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, можуть бути підставою для скасування або зміни рішення. Встановлено, що у цій справі відсутні порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення, а також відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи по суті. При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 у цій справі не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням вимог ЦПК України. Крім того, суд першої інстанції правильно, з додержанням вимог ст. 141 ч. 1 ЦПК України вирішив питання про розподіл понесених судових витрат між сторонами, пов`язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції. За таких обставин, апеляційний суд не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції у цій справі або ж його зміни. Крім того, в силу вимог ст. 141 ЦПК України у разі відмови відповідачу у задоволенні її вищезазначеної апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у цій справі, остання не має права на компенсацію за рахунок позивача будь-яких судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи апеляційним судом. Керуючись ст. ст. 7, 12-13, 81-82, 89, 141, 367-369, 371-372, 374-375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 14 грудня 2021 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Повний текст постанови апеляційним судом у цій справі складений 20.05.2022 року. Головуючий суддяСуддяСуддя Гончар М.С. Маловічко С.В.Подліянова Г.С.