Постанова 4811 № 466/6443/20

Справа № 466/6443/20 Головуючий у 1 інстанції: Луців-Шумська Н.Л. Провадження № 22-ц/811/2686/21 Доповідач в 2-й інстанції: Мельничук О. Я. Категорія: 63 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 квітня 2022 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Мельничук О.Я., суддів: Ванівського О.М., Крайник Н.П., при секретарі Ждан К.О. з участю представників позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , представника відповідачки ОСОБА_4 - ОСОБА_5 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , представника ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 10 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, треті особи без самостійних вимог ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про позбавлення права користування квартирою, зняття з реєстрації місця проживання, виселення без надання іншого житлового приміщення,- В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом, в якому просить позбавити ОСОБА_4 та малолітню ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 права користування квартирою АДРЕСА_1 , зняти ОСОБА_4 та малолітню ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з реєстрації місця проживання за адресою АДРЕСА_2 та виселити їх без надання іншого житлового приміщення. В обґрунтування позову покликається на те, що квартира АДРЕСА_1 перебуває у комунальній власності. Станом на 29.07.2020 року у квартирі зареєстровано п`ятеро осіб: ОСОБА_9 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6 . Відповідачка ОСОБА_4 зареєстрована в цій квартирі з 16.08.2018 року на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 21.12.2017р. Її малолітня донька ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрована у квартирі з 02.05.2019р. відповідно до п.18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених Постановою КМУ від 02.03.2016р №207 та згідно ст. 65 ЖК України за місцем реєстрації матері. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 21.12.2018р., яким за ОСОБА_10 визнано право користування квартирою АДРЕСА_1 , було оскаржено позивачем в апеляційному та касаційному порядку. Постановою апеляційного суду Львівської області від 12.07.2018 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 21 грудня 2017 року залишено без змін. Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.04.2020 року вищенаведені рішення першої та апеляційної інстанції скасовано. Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_10 про визнання права користування квартирою АДРЕСА_1 . Таким чином, вважає, що ОСОБА_11 позбавлена права користування спірною квартирою і разом дитиною ОСОБА_6 підлягають зняттю з реєстрації і виселенню без надання іншого житла. Позивач вважає, що відповідачка ОСОБА_11 та її малолітня донька ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживають у квартирі АДРЕСА_1 та користуються нею без законних на те підстав. Тому просить суд позбавити ОСОБА_4 та малолітню ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 права користування квартирою АДРЕСА_1 , зняти їх з реєстрації місця проживання та виселити без надання іншого житлового приміщення. Вважає, що при задоволенні судом позову, права відповідачки та її малолітньої доньки не будуть порушені. Стверджує, що квартира не є єдиним житлом відповідачки та її малолітньої доньки. Вона не позбавлена права на житло в квартирі АДРЕСА_3 . Окрім цього, чоловік ОСОБА_4 ОСОБА_12 має право зареєструвати їхню малолітню дитину ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем своєї реєстрації. Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 10 червня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про позбавлення ОСОБА_4 та малолітньої ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 права користування квартирою АДРЕСА_1 , зняття ОСОБА_4 та малолітньої ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з реєстрації місця проживання за адресою АДРЕСА_2 та виселення без надання іншого житлового приміщення відмовлено. Рішення суду в апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_2 , представник ОСОБА_1 . Вважає рішення суду незаконним, необгрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права. Звертає увагу, що відповідачі незаконно проживають у спірній квартирі. Звертає увагу на законність вимог позивача з врахуванням Постанови Верховного Суду від 15 квітня 2020 року. Звертає увагу, що рішення суду на підставі якого ОСОБА_4 вселилася в спірну квартиру є скасованим. Стверджує, що ОСОБА_4 не була зареєстрована і не проживала у спірній квартирі з 22 лютого 1995 року, з дня її народження. Не погоджується з твердженням представника третьої особи без самостійних вимог органу опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради щодо законності реєстрації та проживання малолітньої дитини за місцем проживання її матері, оскільки реєстрація малолітньої дитини здійснена на підставі незаконно прийнятого рішення. В апеляційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 10 червня 2021 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. 01 листопада 2021 року від представника відповідачки ОСОБА_5 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 10 червня 2021 року без змін. Не погоджується з посиланням в апеляційній скарзі на Постанову Верховного Суду від 15.04.2020 року, оскільки не погоджуючись з такою, відповідачка звернулась за захистом свого права до Європейського Суду з прав людини та на час розгляду даної справи, справа за заявою ОСОБА_4 перебуває на розгляді Європейського Суду з прав людини. Окрім цього, не погоджується з твердженням апелянта, що ОСОБА_4 не була зареєстрована та не проживала у спірній квартирі з 22 лютого 1995 року, оскільки такі спростовуються матеріалами справи. Третя особа Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, будучи належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явився, однак 21 квітня 2022 року представником подано до суду заяву, у якій просить судовий розгляд проводити за відсутності представника. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 , представника ОСОБА_1 до задоволення не підлягає із наступних підстав. Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в Постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд виходив з тих обставин, що правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про позбавлення її та малолітньої ОСОБА_6 права користування спірною квартирою, зняття їх з реєстрації та виселення без надання іншого житлового приміщення відсутні. З такими висновками колегія суддів погоджується з наступних обставин. Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 знаходиться у комунальній власності. Квартира складається із чотирьох кімнат житловою площею 51,2 кв.м., загальною площею 81,8 кв.м. На підставі ордера на жиле приміщення № 001867, виданого 06.08.1991р. виконавчим комітетом Львівської міської ради народних депутатів згідно рішення міськвиконкому №288 від 18.07.1991р., у квартиру вселені ОСОБА_13 (наймач, помер у 2008р.) і члени його сім`ї - ОСОБА_14 (дружина, померла у 2005р.), ОСОБА_8 (донька), ОСОБА_9 (син), ОСОБА_1 (внук). Відповідачка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є донькою ОСОБА_9 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 від 17.02.2009 р.) Відповідно до відміток про місце проживання у паспорті громадянина України (серія НОМЕР_2 , виданого 03.11.2011р. Шевченківським РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області), ОСОБА_4 була зареєстрована у спірній квартирі з 22.02.1995 р., тобто від народження, як член сім`ї наймача. Судом встановлено, що станом на 29.07.2020 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано п`ятеро осіб: ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6 25.12.2012р. в неповнолітньому віці ОСОБА_4 зі згоди батьків була знята з реєстрації у даній квартирі та зареєстрована у квартирі АДРЕСА_4 за місцем реєстрації матері. Зміна місця реєстрації ОСОБА_4 здійснювалась за вказівкою батька - ОСОБА_9 без її прямого волевиявлення. Актами, складеним комісією ЛКП «Рясне-402» за участю сусідів, від 21.08.2013 р. та від 20.11.2017 р. стверджується факт проживання ОСОБА_4 без реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 постійно з 1995 року. Натомість Актом №348 від 31.10.2017 р. ЛКП «Граніт» стверджується, що ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_3 не проживала. Факт постійного проживання ОСОБА_4 в квартирі АДРЕСА_1 підтвердили в судовому засіданні відповідачка ОСОБА_4 , допитана як свідок, свідки: ОСОБА_15 , ОСОБА_16 . Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_4 вселилася і проживає у спірній квартирі на законних підставах. Зняття відповідачки з реєстрації за адресою АДРЕСА_2 в 2012р. носило формальний характер. Після такого зняття з реєстрації ніхто з осіб, зареєстрованих та проживаючих у цій квартирі, не заперечував проти подальшого проживання ОСОБА_4 . Отже, ОСОБА_4 з 2012р. і надалі після досягнення повноліття продовжує проживати за адресою АДРЕСА_2 зі згоди наймача та членів його сім`ї. Вона несе витрати з утримання квартири та сплати комунальних платежів, що стверджується поданими нею копіями відповідних квитанції. Судом встановлено, що на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 21.12.2017р., яке набрало законної сили 12.07.2018р., у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_9 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 про визнання права користування квартирою АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 16.08.2018 року знову була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 народила дитину ОСОБА_6 . Дитина зареєстрована у квартирі з 02.05.2019р. відповідно до п.18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016р №207 та згідно ст. 65 ЖК України за місцем реєстрації матері. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.04.2020 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 21.12.2017р. та Постанову Апеляційного суду Львівської області від 12.07.2018 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_11 до ОСОБА_9 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 про визнання права користування квартирою АДРЕСА_1 відмовлено. Позивач ОСОБА_1 , як на підставу своїх позовних вимог про позбавлення ОСОБА_4 та малолітньої ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 права користування квартирою АДРЕСА_1 , зняття їх з реєстрації місця проживання та виселення без надання іншого житлового приміщення покликається вказану Постанову Верховного Суду від 15.04.2020р. у справі № 466/5057/17 та на положення ст.ст.9,109,191 ЖК України. Позивач просить позбавити відповідачів права користування спірним житлом, при цьому не зазначає на якій підставі вони це право набули, враховуючи, що Постановою Верховного Суду від 15.04.2020р. ОСОБА_4 відмовлено у визнанні за нею права на користування спірною квартирою. За ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частині 1 статті 109 ЖК України передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Отже ця норма є відсилочною. При зверненні в суд з вимогою виселення особи без надання іншого постійного жилого приміщення, обов`язковим є покликання на правову норму, яка передбачає таку підставу виселення. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про позбавлення її та малолітньої ОСОБА_6 права користування спірною квартирою, зняття їх з реєстрації та виселення без надання іншого житлового приміщення, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач у позовній заяві не покликається на правову норму, яка передбачає підставу такої вимоги. У відповідності до положень ст.ст.13, 81, 83 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту слід враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За змістом частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК випадках. Порядок визначення способу захисту, який суд може застосувати, здійснюючи правосуддя встановлено в статті 5 ЦПК України. При визначенні способу захисту у відповідності до вказаної норми слід враховувати положення частини першої статті 13, пункту 4 частини третьої статті 175 ЦПК України, відповідно до яких спосіб захисту, який може застосувати суд при вирішенні справи, обирає позивач, а отже, - суд позбавлений можливості на власний розсуд обирати і захищати права позивач у спосіб, який останній не просить застосувати. За загальним правилом (частина перша статті 5 ЦПК України) суд здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Зазначене слід розуміти так, що суд захищає права, свободи та інтереси осіб у спосіб, який прямо передбачений нормою матеріального права або договором. При цьому, позивач, обираючи спосіб захисту, якій він просить суд застосувати для захисту його прав, свобод чи інтересів, може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту (передбаченими законом або договором), якщо це не заборонено законом. Якщо ж законом або договором не передбачено ефективного способу захисту, який би ефективно захищав права, свободи чи інтереси позивача, суд може захистити їх у спосіб, що не суперечить закону (частина друга статті 5 ЦПК України). Вказане з урахуванням положень частини першої статті 2 ЦПК України означає, що спосіб захисту, який позивач може обрати, а суд застосувати при здійсненні судочинства у будь-якому випадку має бути ефективним, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, дозволяє забезпечити реальне поновлення в порушених правах. Тому, обираючи спосіб захисту позивач повинен (в першу чергу) перевірити, чи не передбачає закон або договір ефективного способу захист. Якщо такий спосіб захисту законом або договором передбачено - позивач повинен обрати саме такий спосіб. Якщо у такому випадку позивач обрав інший спосіб захисту - суд має відмовити в задоволенні позову, крім випадку, коли з врахуванням положень частини другої статті 5 ЦПК України, дійде висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту спроможний більш ефективно захистити порушені права, свободи чи інтереси особи, але за умови, що такий спосіб захисту є адекватним обставинам справи. Суд не має визначати ефективний спосіб захисту права замість позивача, тобто виходити за межі позовних вимог у випадку, якщо обраний позивачем спосіб захисту права не є ефективним. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у Постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18). При цьому, цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Однак відсутність законодавчо закріпленого визначення поняття «спосіб захисту права та/або інтересу» не виключає виокремлення матеріально-правового та процесуально-правового аспектів захисту цивільного права та інтересу. Так матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає у з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення. В свою чергу процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що суди розглядають в порядку відповідного виду судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із відповідних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. При цьому вказаний аспект включає в себе не лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але і необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права. Тобто, саме на позивача покладено обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову, а суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, при розгляді справи повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, і не застосовує самостійно для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, якщо позивач не обґрунтовує ними свої вимоги з наданням відповідних доказів, і застосування цих норм призводить до зміни предмета позову або обраного способу захисту прав та інтересів. Тобто, на думку суду, виходячи з аксіоми цивільного судочинства jura novit curia - «суд знає закон», при розгляді справи суд дійсно повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, яка проте не може бути застосована судом для вирішення спору по суті за відсутності відповідного клопотання позивача у справі, оскільки інший підхід суду порушив би принцип диспозитивності судового процесу та правомірні очікування як позивача (який звертається саме з певним чином обґрунтованою в правовому аспекті вимогою) так і відповідача (який заперечуючи проти позову наводить доводи саме щодо тих підстав та обґрунтувань, які наводяться позивачем у справі). Такого висновку дійшов Верховний Суд у Постанові від 23 вересня 2019 по справі № 917/1739/17. Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не вказано правової підстави заявленого позову, в результаті чого правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про позбавлення її та малолітньої ОСОБА_6 права користування спірною квартирою, зняття їх з реєстрації та виселення без надання іншого житлового приміщення відсутні. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права, висновків суду не спростовують та на правильність постановленого рішення не впливають. Згідно норм ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги правильності висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав вважати, що оскаржуване рішення постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, в зв"язку з чим, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 , представника ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 10 червня 2021 року - слід залишити без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , представника ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 10 червня 2021 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 13 травня 2022 року. Головуючий: О.Я. Мельничук Судді: О.М. Ванівський Н.П. Крайник