Постанова 4811 № 461/999/20

Справа № 461/999/20 Головуючий у 1 інстанції: Зубачик Н.Б. Провадження № 22-ц/811/2565/21 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. Категорія: 58 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 травня 2022 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Ніткевича А.В., суддів: Бойко С.М., Копняк С.М., секретаря Юзефович Ю.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 вересня 2020 року в складі судді Зубачик Н.Б. у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної ради про визнання дій незаконними та стягнення моральної шкоди,- встановив: У лютому 2020 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Львівської обласної ради про визнання дій незаконними та стягнення моральної шкоди. Вимоги обґрунтовувала тим, що 31.01.2017 її запрошено на нараду, де були присутні працівники апарату Львівської обласної ради, члени профспілкового комітету, працівники Центру соціально-психологічної допомоги у Львівській області, керівник служби у справах дітей Львівської ОДА та інші працівники. Вказана нарада стосувалася розгляду листа, зміст якого стосувався особистого та сімейного життя позивачки та був зачитаний керуючим справами Львівської обласної ради. Стверджує, що дії відповідача є протиправними, оскільки призвели до незаконного втручання в особисте та сімейне життя позивачки, незаконне збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації та розголошення персональних даних щодо неї та її сина. Просила визнати дії Львівської обласної ради щодо підготовки та проведення наради 31.01.2017 незаконними та такими, що здійснили втручання в особисте та сімейне життя, поширення конфіденційної приватної інформації та розголошення персональних даних позивачки, її сина та сім`ї, визнати дії Львівської обласної ради, які мали місце на нараді 31.01.2017, як незаконне збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації та розголошення персональних даних позивачки та її сім`ї, а також поширення неправдивої та неперевіреної інформації, визнати дії Львівської обласної ради, які мали місце на нараді 31.01.2017, такими, які посягають на честь, гідність та приватне життя позивачки, її сина та сім`ї, стягнути з Львівської обласної ради завдану такими діями моральну шкоду в розмірі 25000,00 грн. Оскаржуваним рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Львівської обласної ради про визнання дій незаконними та стягнення моральної шкоди відмовлено. Рішення суду оскаржила позивачка ОСОБА_1 , вважає, що таке ухвалено передчасно, без встановлення судом обставин справи та з порушеннями норм матеріального та процесуального права, тому підлягає скасуванню. Покликається на поважність, на її думку, підстав подання клопотання про відкладення розгляду справи, однаке таке не було задоволено судом, як і не розглянуто клопотання про витребування доказів. Зазначає, що аналіз подій, які мали місце 31.01.2017, свідчить про психологічний тиск на неї в часі дії попередження про повторне можливе звільнення у зв`язку з реорганізацією, приниження її в очах колег, а також розправою через звернення до суду за захистом порушених прав незаконним звільненням. Звертаючись до положень Конституції України та ЗУ «Про звернення громадян», які регулюють питання недопустимості розголошення відомостей про особисте життя громадян, вважає, що такі були порушені відповідачем, шляхом залучення невідомих їй осіб, її привселюдного допиту, бажаючи поширити неправдиву інформацію стосовно неї та її сина. Стверджує, що суд не з`ясував, на якій підставі організатори наради вирішили запросити її колег, оскільки вважає, що відповідач, як учасник трудових відносин, не діяв в межах наділеного КЗпП України права. Звертає увагу, що її не ознайомили з текстом звернення та не повідомили про відповідну нараду, натомість інших учасників заздалегідь було проінформовано. Вважає, що при розгляді звернення ОСОБА_2 відповідач намагався залучити якомога більше осіб з метою найширшого розповсюдження неправдивої інформації, яка вплинула на стосунки з людьми та негативно відобразилася на її авторитеті. Окремо зазначає, що суд проігнорував норми ЗУ «Про захист персональних даних». Покликається на те, що Львівська обласна рада без жодного дозволу здійснила незаконне втручання в її особисте та сімейне життя, внаслідок чого вона отримала стрес, а також її самопочуття різко погіршилося, у зв`язку з чим була викликана швидка допомога до робочого місця, а у подальшому перебувала на тимчасовій непрацездатності. Внаслідок зазначених дій їй завдано моральну шкоду, яку оцінює у розмірі 25000,00 грн. Просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 вересня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволення позову відмовити. 02.12.2021 на адресу апеляційного суду надійшов відзив Львівської обласної ради на апеляційну скаргу, у якому покликаючись на суть спірних правовідносин, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Учасники справи буду повідомленими про час та місце розгляду справи, в судове засідання 10 травня 2022 року не прибули, не повідомили суд про причину неявки. На переконання колегії суддів, матеріалів справи достатньо для розгляду справи по суті, а тому вважає за можливе, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися. За відсутності всіх осіб, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу технічними засобами не здійснюється. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення виходячи із такого. Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що оскільки викладена у зверненні громадянки ОСОБА_2 від 23.01.2017 інформація стосувалась неналежної поведінки ОСОБА_1 та можливого проживання неповнолітнього сина позивачки в непридатних умовах, для забезпечення належного вивчення такого на нараду 31.01.2017 відповідачем запрошено представників уповноважених органів влади та установ, що забезпечують захист прав дітей, а саме: представників Служби у справах дітей Львівської обласної державної адміністрації, Центру соціально-психологічної допомоги у Львівській області, відділу у справах дітей Франківської та Залізничної районних державних адміністрацій Львівської міської ради, Львівського міського центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді, а також ОСОБА_1 для розгляду та забезпечення рівних можливостей осіб для участі у вирішені відповідного питання, оскільки ОСОБА_2 не надала підтверджуючих доказів. Суд першої інстанції зазначив, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування вправі збирати та зберігати інформацію про особу, що може містити окремі персональні дані за умови здійснення цих дій у межах визначеної законодавством компетенції та задля захисту прав та свобод людини. При цьому, позивачка не надала суду належних та допустимих доказів того, які саме дії вчинені відповідачем, які б свідчили про втручання в її особисте життя, збирання, зберігання та поширення конфіденційної інформації та розголошення персональних даних, а також які саме конфіденційні та персональні дані було зібрано та розголошено, відтак дійшов висновку, що відповідач не вчиняв дій спрямованих на збирання, зберігання та поширення конфіденційної інформації, персональних даних позивачки чи її неповнолітнього сина, оскільки відповідачем здійснювався розгляд звернення ОСОБА_2 із залученням уповноважених представників органів та установ, що здійснюють захист дітей відповідно до вимог Закону України "Про звернення громадян". Крім цього, оцінюючи зібрані у справі докази у їх сукупності, а також враховуючи те, що позивачем не надано суду доказів в обґрунтування позовних вимог та не надано об`єктивних та переконливих доказів на підтвердження факту заподіяння їй моральної шкоди у причинному зв`язку з діями відповідача, суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог позивачки щодо стягнення моральної шкоди з відповідача, відтак у задоволенні позову відмовив повністю. Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів враховує таке. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України. Згідно із частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників. Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України. Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Таким чином, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (постанова Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у цивільній справі 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18); За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Судом встановлено такі фактичні обставини та відповідні їм правовідносини. З матеріалів справи вбачається, що позивачка ОСОБА_1 була працівницею Львівської обласної ради. 23 січня 2017 року на адресу Львівської обласної ради надійшло звернення громадянки ОСОБА_2 щодо можливого неналежного виконання батьківських обов`язків ОСОБА_1 , зокрема, у зверненні заявниця зазначила, що неповнолітній син ОСОБА_1 може проживати в непридатних для життя умовах (а.с. 4). 31.01.2017 Львівською обласною радою для забезпечення належного вивчення звернення ОСОБА_2 , проведено нараду, на яку запрошено представників уповноважених органів влади та установ, що забезпечують захист дітей, а також ОСОБА_1 , під час якої оголошено звернення ОСОБА_2 та заслухано пояснення ОСОБА_1 щодо викладених обставин. З приводу зазначених правовідносин, у матеріалах справи наявні відповідні листи, як докази з`ясування Львівською обласною радою обставин, які були викладені у зверненні ОСОБА_2 , зокрема обстежено житлово-побутові умови проживання за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 28-35). У подальшому, про результати перевірки було повідомлено ОСОБА_1 , оскільки остання зверталася із запитом про надання інформації (а.с. 36-39). Подавши позовну заяву ОСОБА_1 стверджує, що дії відповідача є протиправними, оскільки призвели до незаконного втручання в її особисте та сімейне життя, пов`язані із незаконним збиранням, зберіганням, використанням та поширенням конфіденційної інформації та розголошення персональних даних щодо неї та її сина, чим їй завдано моральної шкоди. Із відзиву на позову заяву слідує, що Львівська обласна рада позовних вимог не визнає та вважає такі безпідставними, звертає увагу на те, що діяльність усіх органів влади та соціальних установ, представники яких були запрошені для розгляду звернення ОСОБА_2 покликані забезпечувати належний захист прав дітей, які могли опинитися у складній життєвій ситуації. З матеріалів справи вбачається, що ще у 2017 році ОСОБА_1 , зверталася до суду із аналогічними вимогами в порядку КАС України. Так, рішенням Львівського окружного суду від 07 травня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Львівської обласної ради про визнання дій незаконними та стягнення моральної шкоди відмовлено повністю. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Львівського окружного суду від 07 травня 2019 року скасовано, провадження у справі закрито (а.с. 40-50). Відповідно до статті 1 Закону України «Про звернення громадян», громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Частиною 1 статті 7 Закону України «Про звернення громадян» передбачено, що звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду. Згідно із ст. 15 вказаного Закону, органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань). Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов`язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов`язки. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. Статтями 19, 20 Закону України «Про звернення громадян» встановлено, що органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані, зокрема об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення. Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів. Частиною 1 статті 18 цього ж Закону громадянину, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, надано право, зокрема одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги. Зважаючи на зазначене, беззаперечним є той факт, що подане ОСОБА_2 звернення підлягало обов`язковому прийняттю та розгляду, а суб`єкт розгляду такого мав письмово повідомити останню про результати перевірки звернення і суть прийнятого рішення. Як зазначалося вище та вбачається із звернення ОСОБА_2 від 23.01.2017, інформація, що викладена у такому, стосувалась неналежної поведінки ОСОБА_1 та можливого проживання неповнолітнього сина позивачки в непридатних умовах. В свою чергу, відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації регулюються Законом України «Про інформацію». Відповідно до абзацу першого частини першої статті 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Статтею 34 Конституції України визначено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Частиною першою статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Колегія суддів виходить з того, що держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку (ч. 1 ст. 18 ЗУ «Про охорону дитинства»). Зокрема, органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла (ч. 3 ст. 18 цього ж закону). Згідно із п. 3 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 №866, органами опіки та піклування є районні, районні у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад, у тому числі об`єднаних територіальних громад (далі - органи опіки та піклування), які провадять діяльність із соціального захисту дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, у тому числі забезпечення їх права на виховання у сім`ї, надання статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій і збройних конфліктів, влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлення опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, із захисту особистих, майнових і житлових прав дітей, запобігання та протидії домашньому насильству стосовно дітей та за участю дітей. Для здійснення визначених законом повноважень щодо захисту прав дітей міські, районні у містах (у разі їх утворення), сільські, селищні ради об`єднаних територіальних громад забезпечують, зокрема утворення служб у справах дітей. При цьому, особи, яким стало відомо про факт залишення дитини без батьківського піклування, зобов`язані негайно повідомити про це службу у справах дітей за місцем виявлення дитини (п. 4 Порядку). Як слідує з матеріалів справи, для забезпечення належного вивчення звернення ОСОБА_2 , щодо можливих непридатних умов проживання дитини, на нараду 31.01.2017 відповідачем запрошено представників уповноважених органів влади та установ, що забезпечують захист прав дітей, а саме: представників Служби у справах дітей Львівської обласної державної адміністрації, Центру соціально-психологічної допомоги у Львівській області, відділу у справах дітей Франківської та Залізничної районних державних адміністрацій Львівської міської ради, Львівського міського центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді, а також ОСОБА_1 для розгляду та забезпечення рівних можливостей осіб для участі у вирішені вищезазначеного питання. Зазначені обставини позивачкою ОСОБА_1 не заперечуються, відтак такі в силу вимог ст. 82 ЦПК України доказуванню не підлягають. Зокрема, оскільки ОСОБА_2 до звернення не надала документів для підтвердження викладених фактів у такому, відповідачем з компетентними органами влади та установ прийнято рішення про скерування листа до начальника Служби у справах дітей Львівської обласної державної адміністрації для вжиття заходів в межах наданих повноважень. Таким чином, 01.02.2017 скеровано лист №02-вих-78 з проханням встановити місце проживання неповнолітнього ОСОБА_3 та здійснити повне та всебічне обстеження житлових умов, в яких він проживає (а.с. 28). Колегія суддів погоджується з тим, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування вправі збирати та зберігати інформацію про особу, що може містити окремі персональні дані за умови здійснення цих дій у межах визначеної законодавством компетенції та задля захисту прав та свобод людини. При цьому, колегія суддів розділяє твердження суду першої інстанції про те, що позивачка не надала суду належних та допустимих доказів того, які саме дії вчинені відповідачем, які б свідчили про втручання в її особисте життя, збирання, зберігання та поширення конфіденційної інформації та розголошення персональних даних та які саме конфіденційні та персональні дані було зібрано та розголошено. Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що відповідач не вчиняв дій спрямованих на збирання, зберігання та поширення конфіденційної інформації, персональних даних позивачки ОСОБА_1 чи її неповнолітнього сина, оскільки відповідні дії відповідачем здійснювалися у межах розгляду звернення ОСОБА_2 шляхом залученням уповноважених представників органів та установ, що здійснюють захист дітей відповідно до вимог ЗУ «Про звернення громадян». Що стосується вимог про стягнення моральної шкоди, згідно із загальними підставами цивільно-правової відповідальності, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача та вини останнього в його заподіянні. Зобов`язання із заподіяння шкоди - це правовідношення, у силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування заподіяної шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати заподіяну шкоду в повному розмірі. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти. Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов`язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або негрошовим. Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із роз`ясненнями, наданими у пунктах 3, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» за №4 від 31 березня 1995 року з наступними змінами, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайного характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Згідно із частиною 1 статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Частиною 2 статті 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Вказаними нормами закону встановлені загальні підстави відшкодування шкоди в рамках позадоговірних (деліктних) зобов`язань, а також особливості відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, з огляду на які для встановлення, чи є підстави для настання відповідальності за спричинення моральної шкоди вказаними органами влади та місцевого самоврядування суду необхідно встановити: наявність шкоди, протиправне діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача. Колегія суддів звертає вагу на те, що у цивільному праві в справах про відшкодування шкоди на відміну від права кримінального, діє принцип презумпції вини відповідача, тому саме відповідач має довести, що шкода заподіяна не з його вини. Разом з цим, обґрунтування моральної шкоди та розмір такої позивачка пов`язує і зводить до вимог про визнання незаконними дій Львівської обласної ради, тобто такі є похідними та залежать від відповідної матеріально-правової вимоги у спорі, однак підставність таких остання довести не змогла. Інші доводи апеляційної скарги є аналогічними доводам позовних вимог ОСОБА_1 , яким суд надав належну оцінку, висновки суду першої інстанції є достатньо аргументованими, тому апеляційний суд приходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на одні і ті ж аргументи позивачки. Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення та зводяться виключно до переоцінки доказів. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 вересня 2020 рокузалишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 10 травня 2022 року. Головуючий: А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк