Постанова Львівський апеляційний суд № 464/3660/21

Справа № 464/3660/21 Головуючий у 1 інстанції: Чорна С.З. Провадження № 22-ц/811/4055/21 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. Категорія: 36 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 квітня 2022 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого - судді Ніткевича А.В., суддів - Бойко С.М., Копняк С.М. розглянувши в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, в приміщенні Львівського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 20 жовтня 2021 року у складі судді Чорної С.З. у справі за позовом Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з централізованого опалення, - встановив: У травні 2021 року позивач Львівське міське комунальне підприємство «Львівтеплоенерго» звернулося до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з централізованого опалення. В обґрунтування позовних вимог позивач покликався на те, що відповідач є власником квартири АДРЕСА_1 , до якого ЛМКП «Львівтеплоенерго» надає послуги з постачання теплової енергії. Для здійснення оплати за надання послуг з теплопостачання з 01.07.2014 відповідачу був відкритий особовий рахунок № НОМЕР_1 . У зв`язку з тим, що відповідач не в повній мірі здійснював оплату за надані послуги, за період з 01.07.2014 по 30.04.2021 виникла заборгованість за послуги з централізованого опалення у розмірі 48 971,50 грн. Просив стягнути з ОСОБА_1 в користь ЛМКП «Львівтеплоенерго» заборгованість за період з 01.07.2014 по 30.04.2021 за послуги з централізованого опалення в сумі 39 381,37 грн., інфляційних втрат в сумі 6501,75 грн. та 3 % річних в сумі 3088,38, разом 48 971,50 грн. Оскаржуваним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 20 жовтня 2021 року позов Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» заборгованість за послуги з централізованого опалення у розмірі 9 813,42 грн., інфляційні нарахування у розмірі 6 501,75 грн., 3 % річних у розмірі 3088,38 грн., а всього 19 403,55 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі 899,43 грн. Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_1 , з оскаржуваним рішенням не погоджується, вважає рішення таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального права, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи. В апеляційній скарзі зазначає, що судом не було досліджено та не дано оцінку тому факту, що відповідач фактично не визнавав суми боргу, а здійснював періодичні платежі згідно лічильника теплової енергії, дана обставина не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вважає, що рішення суду в частині нарахування боргу з грудня 2017 року є протиправним, таким, що не базується на вимогах закону, враховуючи те, що він постійно стверджував про порушення строків позовної давності та обчислення таких з дня звернення позивача до суду з 20.05.2018. Судом не прийнято до уваги тієї обставини, що відповідно до ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. До правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених ст. 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (ст. 257 цього Кодексу). Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на звернення з позовом про стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання. До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 08.11.2019 в справі №127/15672/16-ц , а також у постанові від 03.04.2019 в справі №756/9094/15. Зазначає, що всупереч нормам, зазначеним у Прикінцевих та перехідних положеннях Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби - COVID-19» від 17.03.2020 №530-IX, суд повністю задовольнив вимоги позивача щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат з відповідача, в тому числі і за період з 11.03.2020 по 30.04.2021, що є протиправним та протирічить вимогам зазначеного Закону, вимогам матеріального права. На переконання апелянта, правозастосування ст. 625 ЦК України стосується розгляду справ щодо укладених договорів між суб`єктами господарювання, а не між виконавцем та споживачами комунальних послуг - фізичними особами. Звертає увагу на те, що суд допустився математичної помилки у рішенні, залишивши інфляційні нарахування у розмірі 6501,75 грн., 3% річних у розмірі 3088,38 грн., хоча такі повинні були бути зменшені. Також, суд не прийняв до уваги та не надав оцінки доводам відповідача про те, що в період з 12.12.2017 періодичними платежами було сплачено 4495 грн. 10 коп., відповідно інфляційні нарахування та 3% річних мали б нараховуватись на зменшену суму. Судом при винесенні рішення не прийнято до уваги пояснення відповідача в тій частині, що у нього в квартирі АДРЕСА_1 встановлений індивідуальний лічильник теплової енергії і ним згідно показів лічильника добросовісно та систематично здійснювалась оплата за спожиту теплову енергію. Відповідач у цій квартирі з 2017 року не проживає, відтак вважає, що на сьогоднішній день у відповідача є переплата в сумі 4104 грн. 87 коп. Вважає, що судом неповно з`ясовано обставини, які призвели до постановлення незаконного рішення. Зокрема, судом не вирішено питання щодо заявлених клопотань відповідача про витребування з відділу поліції ГУ НП Львівської області матеріалів щодо кримінального правопорушення відносно надання послуг з централізованого опалення позивачем за заявою мешканців будинку АДРЕСА_1 , в тому числі відповідача ОСОБА_1 ; не допитано свідків;не витребувано у відповідача розрахунки за теплову енергію та за гарячу воду надану відповідачу, показники загального будинкового лічильника теплової енергії за кожен місяць, показники лічильника теплової енергії, сумарні показники лічильників по будинку АДРЕСА_1 за спірний період. Також зазначає, що судом не прийнято до уваги та не надано належної оцінки у рішенні тій обставині та тим доказам, які надав відповідач щодо того, що послуги з централізованого опалення та відповідно їх оплата не можуть надаватись мешканцям будинку у якому встановлено та функціонує індивідуальний тепловий пункт. Позивач надає мешканцям даного будинку, в тому числі і відповідачу, послуги з постачання теплової енергії, а не централізованого опалення. Тому розрахунок оплати повинен здійснюватися лише за надання послуг з постачання теплової енергії. Послуга з постачання теплової енергії надається згідно з умовами договору, що укладається з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про житлово-комунальні послуги» та вимогам правил надання послуг з постачання теплової енергії, що затверджується Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом. Просить скасувати рішення Сихівського районного суду м. Львова від 20 жовтня 2021 року і ухвалити нове, яким відмовити позивачу в задоволенні позову. У відзиві на апеляційну скаргу ЛМКП «Львівтеплоенерго» висловилось у заперечення доводів апеляційної скарги. Вважає рішення законним та обґрунтованим, вимоги апеляційної скарги такими, що правильності висновків не спростовують. Просить залишити рішення Сихівського районного суду м. Львова від 20 жовтня 2021 року без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Відповідно до частини 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою апеляційне провадження. Апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (ч. 1 ст. 369 ЦПК України). Згідно із ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду першої інстанції з вимогами про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, сумарний розмір яких не перевищує ста прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Враховуючи наведене, справа призначена для розгляду апеляційним судом в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, відтак не підлягає до задоволення клопотання відповідача ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи до закінчення воєнного стану в країні. При цьому, виключно бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які вже висловлені, зокрема, у позові заяві та апеляційній скарзі, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників (ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі № 668/13907/13-ц). Разом з цим, згідно із ч. 1 ст. 8 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи, відтак колегія суддів інформувала учасників справи про час і день розгляду справи, шляхом оприлюднення інформації про розгляд справи на офіційному сайті Львівського апеляційного суду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, межі та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення частково з огляду на таке. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (ч. 3 ст. 3 ЦПК України). Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення суду таким вимогам відповідає частково. Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що між відповідачем та позивачем склалися фактичні договірні відносини з приводу надання послуг в сфері теплопостачання, а саме виконавець надавав послуги відповідачеві, останній такими послугами користувався для задоволення своїх потреб, не відмовлявся від них, усвідомлюючи, що за послуги треба платити, однак оплату проводив частково, чим порушив ч. 1 ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09.11.2017 та ч. 1 п. 18 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної і гарячої води і водовідведення» № 630 від 21.07. 2005. Оскільки відповідачем надані позивачем розрахунки не спростовано, а відтак у зв`язку із неналежним виконанням зобов`язання щодо оплати наданих послуг з централізованого опалення, з відповідача на користь позивача необхідно стягнути заборгованість за вказані послуги з моменту набуття останнім права власності на квартиру АДРЕСА_1 , а саме з грудня 2017 року по квітень 2021року у розмірі 19 403,55 грн. Судом встановлено такі фактичні обставини та відповідні їм правовідносини. Відповідач ОСОБА_1 є єдиним власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30.04.2021та копією договору дарування квартири від 12.12.2017. Згідно із доданим представником позивача розрахунком заборгованості за центральне опалення за період з 01.07.2014 по 30.04.2021, споживач ОСОБА_1 , о/р НОМЕР_1, адреса АДРЕСА_1 , станом на 30 квітня 2021 року така становить - 39 381 грн. 37 коп., інфляційні втрати в сумі - 6501,75 грн. та 3% річних в сумі 3 088 грн. 38 коп. Звертаючись із позовними вимогами ЛМКП «Львівтеплоенерго» зазначає, що відповідач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , відтак користується послугами з централізованого опалення та послугами з централізованого постачання гарячої води, 01.07.2014 відповідачу був відкритий особовий рахунок, фактично між позивачем та відповідачем встановились договірні відносини з приводу надання послуг в сфері теплопостачання, позивач надавав послуги відповідачеві, останній такими послугами користувався, однак оплачував частково, у зв`язку з чим утворилась заборгованість. Заперечення стосовно заявлених вимог відповідач ОСОБА_1 зводить до того, що будинок обладнаний індивідуальним тепловим пунктом, на будинковому лічильнику відображено тепло, котре використовується не лише для опалення, а й для підігріву води, тому позивачем фактично надавались послуги з постачання теплової енергії, а не з централізованого опалення, що є абсолютно різними видами надання послуг та різняться у ціні. Послуги з постачання теплової енергії були повністю оплачені відповідачем згідно показників приладів квартирного обліку надання теплової енергії. Правовідносини, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг з теплопостачання між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, регулюються спеціальним Законом України «Про теплопостачання», Законом України «Про житлово-комунальні послуги», а також Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України № 630 від 21 липня 2005 року. До житлово-комунальних послуг належать, зокрема, комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами (пункт 2 частини 1 статті 5 Закону України Про житлово-комунальні послуги ). Згідно із статтею 1 Закону України «Про теплопостачання» сфера теплопостачання - це сфера діяльності з виробництва, транспортування, постачання теплової енергії споживачам; - постачання теплової енергії (теплопостачання) - господарська діяльність, пов`язана з наданням теплової енергії (теплоносія) споживачам за допомогою технічних засобів транспортування та розподілом теплової енергії на підставі договору. Відповідно до абзацу сьомого статті 6 Закону України «Про природні монополії» до суміжних ринків, що регулюються відповідно до цього Закону, належить виробництво теплової енергії (крім випадків, коли вона використовується виключно для внутрішньовиробничих потреб) в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності з виробництва теплової енергії (ліцензійними умовами) та постачання теплової енергії. Постачання теплової енергії складається з: - постачання теплової енергії для опалення (централізоване опалення), - постачання теплової енергії, яка йде на підігрів води (гаряче водопостачання). Позивачем Львівським міським комунальним підприємством «Львівтеплоенерго» надаються послуги з централізованого опалення та підігріву холодної води для потреб гарячого водопостачання, тобто надаються послуги з постачання теплової енергії, а відповідач, в свою чергу, споживає зазначені послуги, що свідчить про наявність між сторонами у справі взаємних зобов`язань. Тому колегія суддів вважає безпідставним покликання відповідача про те, що судом не прийнято до уваги та не було дано належної оцінки у рішенні тій обставині, що послуги з централізованого опалення та відповідно їх оплата - не можуть надаватись мешканцям будинку у якому встановлено та функціонує індивідуальний тепловий пункт. Відповідач неправильно трактує визначення з постачання теплової енергії та централізованого опалення, яке входить в склад постачання теплової енергії. Відповідно, безпідставним є пояснення відповідача, що розрахунок оплати повинен здійснюватися лише за надання послуг з постачання теплової енергії. Частиною 1 статті 24 Закону України «Про теплопостачання» передбачено, що споживач теплової енергії має право на отримання обсягів теплової енергії згідно з параметрами відповідно до договорів, а також норм і правил. Згідно із частиною 6 статті 19 Закону України «Про теплопостачання» споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію. Статтею 67 ЖК УРСР визначено, що плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, теплова енергія та інші послуги) береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно (частина перша статті 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»). Згідно із п. 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк. Відповідно до п. 20 Правил надання послуг із централізованого опалення, плата за надані послуги вноситься споживачем відповідно до показань засобів обліку води і теплової енергії або затверджених нормативів (норм) споживання на підставі платіжного документа (розрахункової книжки, платіжної квитанції, тощо) або відповідно до умов договору. Згідно із положеннями частини першої, п`ятої, шостої ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Сторона має довести ті обставини, на які вона посилається, і саме, такі належним чином вчинені дії позивача, за загальним правилом, є підставою для задоволення його позову. Натомість відсутність належного спростування іншою стороною обставин, на які посилається сторона без належного їх доведення, а сама по собі не є підставою для задоволення позову, оскільки суперечить загальним принципам доказування у цивільних справах, встановлених процесуальним законом. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас, цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18 (пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18). Відповідно до п. 6 ч. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII споживач має право на неоплату вартості комунальних послуг (крім постачання теплової енергії) у разі їх невикористання (за відсутності приладів обліку) за період тимчасової відсутності в житловому приміщенні (іншому об`єкті нерухомого майна) споживача та інших осіб понад 30 календарних днів, за умови документального підтвердження відповідно до умов договорів про надання комунальних послуг. Згідно із розрахунком заборгованості за надані послуги по особовому рахунку № НОМЕР_1 , що по АДРЕСА_1 , за період з 07.2014 по 04.2021 нарахована плата за опалення, ПТН (приєднане теплове навантаження) та за опалення місць загального користування на суму 39 381 грн. 37 коп. Правильність нарахування суми боргу, у визначений позивачем період, підтверджується даними особового рахунку № НОМЕР_1 , яким підтверджено розмір боргу та факт не внесення у повному обсязі за спірний період оплати за централізоване опалення. У матеріалах справи відсутнє документальне підтвердження тимчасової відсутності відповідача у квартирі АДРЕСА_1 понад 30 календарних днів. Крім того, у матеріалах справи відсутні докази про ненадання ЛМКП «Львівтеплоенерго» послуг з постачання теплової енергії або надання не в повному обсязі, звернення відповідача щодо проведення перерахунку за період тимчасової відсутності в житловому приміщенні. Водночас, судом першої інстанції обґрунтовано враховано, що квартиру АДРЕСА_1 відповідач набув у власність 12 грудня 2017 року, і саме з цього часу слід обраховувати заборгованість за надані послуги позивачем. Мотиви апеляційної скарги про те, що рішення суду в частині нарахування боргу з грудня 2017 року є протиправним, таким, що не базується на вимогах закону, враховуючи те, що він постійно стверджував про порушення строків позовної давності та обчислення таких повинно здійснюватися з дня звернення позивача до суду, тобто з 20.05.2018 колегією суддів відхиляються, з огляду на таке. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Згідно із частиною п`ятою статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов`язку з внесення щомісячного платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим. Позивачем не надано доказів погодження між сторонами іншого строку. Європейський суд з прав людини зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути порушені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу (рішення Європейського суду з прав людини у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року, заява № 14902/04). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Отже, переривання перебігу позовної давності передбачає, що внаслідок вчинення певних дій (або підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку) перебіг відповідного строку, що розпочався, припиняється. Після такого переривання перебіг позовної давності розпочинається заново з наступного дня після підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку або після подання кредитором позову до одного чи кількох боржників. Як свідчать матеріали справи, зокрема відомість про нарахування та оплату послуг, відповідач з часу набуття права власності у грудні 2017 року на квартиру періодично сплачував кошти за надані комунальні послуги, при сплаті коштів за комунальні послуги відповідач не зазначав період за який саме сплачує комунальні платежі, також відповідач не надав суду жодних доказів, які б підтверджували показники, по яких здійснювалась оплата за надані послуги. Тому перевірити правильність оплачуваної суми не надається можливим. Окрім того, із внесених сум на оплату послуг вбачається, що такі суми були не періодичними, а оплачувались то в більшому, то в меншому розмірі, ніж було нараховано. Відповідно колегія суддів не приймає до уваги пояснення відповідача про те, що сплачена сума покриває заборгованість до 12.2019 року, оскільки з розрахунку не вбачається, яка саме сума була зарахована в рахунок погашення боргу. В той же час, пояснення відповідача про те, що він оплачував суму, яку лише визнавав, а тому це не перериває строку позовної, колегією суддів відхиляються, як такі, що не ґрунтуються на вимогах закону. У постанові Верховного Суду від 22.01.2019 по справі №437/2726/23 проаналізовано аналогічну ситуацію, при якій відповідачами (споживачами комунальних послуг) здійснювалась часткова оплата заборгованості за рахунок оплат більшого розміру ніж поточні нарахування за житлово-комунальні послуги. По вказаній справі Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що відповідачі, сплативши частково заборгованість за житлово-комунальні послуги, перервали позовну давність. Тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в тій частині, щовідповідачем вчинялись дії, які свідчать про визнання ними свого боргу, а отже позовна давність є перерваною, відтак відсутні визначені законом підстави для застосування наслідків спливу позовної давності. Зважаючи на обставини справи, відповідно провівши розрахунок заборгованості згідно відомостей про нарахування, наданої позивачем, за період з грудня 2017 року по квітень 2021 року, з урахуванням нарахувань, корекцій, пільг, субсидій та проведених відповідачем оплат у даний період в сумі 4495 грн. 10 коп., загальний розмір заборгованості становить 8881 грн. 33 коп., а не 9 813 грн. 42 коп., як вважав суд першої інстанції. Тому мотиви апеляційної скарги в означеній частині є частково обґрунтованими. Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно із змістом статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню, як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання. Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно із ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором чи законом. За змістом частини першої статті 901, частини першої статті 903 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. Зобов`язання боржника сплатити певну грошову суму на користь кредитора відповідно до цивільно-правового договору або з інших підстав, визначених законом, є грошовим зобов`язанням. Отже, правовідношення, в якому замовник зобов`язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору, є грошовим зобов`язанням. Враховуючи викладене, слід дійти висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами, є грошовим зобов`язанням, у якому, серед інших прав та обов`язків сторін, на боржників покладено певний цивільно-правовий обов`язок з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, якому відповідає право вимоги кредитора (частина перша статті 509 ЦК України) - вимагати сплати грошей за надані послуги. З огляду на юридичну природу правовідносин сторін, як грошових зобов`язань, на них поширюється також дія частини другої статті 625 ЦК України, як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов`язання. Покликання апелянта на те, що правозастосування ст. 625 ЦК України стосується розгляду справ щодо укладених договорів між суб`єктами господарювання, а не між виконавцем та споживачами комунальних послуг - фізичними особами є помилковим, оскільки відповідно до ст.13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», договір про надання комунальної послуги укладається між виконавцем відповідної послуги та споживачем. Закріплена в пункті 10 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування правових норм, установлених у частині другій статті 625 ЦК України. Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов`язання, вираженого в національній валюті, та трьох відсотків річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утриманими грошовими коштами, що підлягають сплаті кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов`язання. За відсутності оформлених договірних відносин, але в разі прострочення виконання грошового зобов`язання з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, на боржника покладається відповідальність, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 користуючись житлово-комунальними послугами, повинен здійснювати оплату за отримані послуги. Разом з тим, відповідач ОСОБА_1 , як споживач комунальних послуг в порушення вищевказаних норм діючого законодавства належним чином не виконував свої зобов`язання щодо оплати послуг за спожиту теплову енергію, у зв`язку з чим утворилась заборгованість в сумі 8881 грн. 33 коп. Вказана сума заборгованості відповідачем не спростована, як і не надано доказів того, що за особовим рахунком існує переплата. Перевіряючи законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в частині стягнення інфляційних втрат та 3% річних колегія суддів доходить висновку, що рішення в означеній частині є помилковим, оскільки сума інфляційних втрат та 3% річних обрахована з суми заборгованості, яка охоплюється періодом з липня 2014 року по квітень 2021 року, тоді як суд сам дійшов висновку, що заборгованість слід обраховувати з грудня 2017 року по квітень 2021 року. Провівши власний розрахунок, згідно відомості на нарахування та оплату послуг, колегія суддів дійшла висновку про необхідність стягнення 798 грн. 40 коп. інфляційних втрат та 344 грн. 87 коп. - 3% річних за кожен місяць прострочення, з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення за період з травня 2018 по квітень 2021 року. Разом з тим, колегія суддів не може погодитись з мотивами апеляційної скарги про те, що інфляційні нарахування втрат та 3% річних може проводитись на нарахування, які були проведені в період від 01.2020 (з періоду, коли сплачена сума покрила існуючий борг) до 03.2020 (початок карантинних обмежень в Україні), оскільки відповідач не надав власного розрахунку, який би міг такі обставини підтвердити. Покликання в апеляційній скарзі на те, що всупереч нормам, зазначеним у Прикінцевих та перехідних положеннях Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби - COVID-19» від 17.03.2020 №530-IX, суд повністю задовольнив вимоги позивача щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат з відповідача, в тому числі і за період з 11.03.2020 по 30.04.2021, що є протиправним та протирічить вимогам зазначеного Закону, вимогам матеріального права, колегією суддів відхиляються, виходячи з наступного. Відповідно до п. 4 ч. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 17.03.2020 №530-IX на період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), та протягом 30 днів з дня його відміни забороняється: нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги. Тобто, даний закон забороняє нарахування та стягнення неустойки (штрафу, пені). У справі, що переглядається, позивач просив про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, що не є тотожним штрафу та пені, оскільки передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат та 3% річних має компенсаційний, а не штрафний характер, так як виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі №723/304/16-ц. З позовом про стягнення неустойки (штрафу, пені) ЛМКП «Львівтеплоенерго» не зверталось. Таким чином, проценти та інфляційні втрати, передбачені статтею 625 ЦК України, не є штрафними санкціями, а отже на них не поширюються обмеження, встановлені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 17.03.2020 №530-IX. Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що в даному випадку позов Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» підлягає до задоволення частково, з ОСОБА_1 необхідно стягнути заборгованість за спожиту теплову енергію (центральне опалення) за період з грудня 2017 року по квітень 2021 року в розмірі 8881 грн.33 коп., інфляційні втрати за період з травня 2018 по квітень 2021 року в сумі 798 грн. 40 коп. та 3% річних - 344 грн. 87 коп., разом - 10 024 грн. 60 коп. Зважаючи на те, що рішення суду оскаржується тільки відповідачем та лише в частині задоволених позовних вимог, колегія суддів враховуючи принцип диспозитивності судового процесу та ст. 367 ЦПК України, законність оскаржуваного рішення в іншій частині не перевіряє. Виходячи з викладеного, надавши належну оцінку представленим у справі доказам, у їх сукупності, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, однак дійшов висновків, що не відповідають дійсним обставинам справи, у зв`язку з чим рішення суду підлягає зміні з наведених вище мотивів. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові -на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України). Згідно із ч. 10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. Беручи до уваги, що за розгляд справи в суді першої інстанції з ОСОБА_1 в користь ЛМКП «Львівтеплоенерго» необхідно стягнути 463 гривень 26 копійок судового збору, визначеного пропорційно розміру задоволених позовних вимог, при цьому у зв`язку із задоволенням частково вимог апеляційної скарги, із позивача ЛМКП «Львівтеплоенерго» на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути 656 грн. 31 коп., відтак на підставі ч. 10 ст. 141 ЦПК України ЛМКП «Львівтеплоенерго» необхідно зобов`язати сплатити ОСОБА_1 різницю в сумі 193 грн. 05 коп. Керуючись ст.ст. 258, 259, 367, 368, 372, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383 ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 20 жовтня 2021 року змінити, зменшити розмір заборгованості за спожиту теплову енергію (центральне опалення), яку необхідно стягнути ОСОБА_1 на користь Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» до 8881 грн.33 коп., інфляційні втрати за період з травня 2018 по квітень 2021 року - 798 грн. 40 коп. та 3% річних 344 грн. 87 коп., а разом 10024 (десять тисяч двадцять чотири) гривень 60 копійок. Стягнути з Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» в користь ОСОБА_1 193 (сто дев`яносто три) гривень 05 копійок судового збору пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Врешті рішення залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складено 26 квітня 2022 року. Головуючийа А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк