Постанова 4855 № 640/13281/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/13281/20 Головуючий у І інстанції - Кузьменко А.І. Суддя-доповідач - Мельничук В.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 квітня 2022 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: Головуючого-судді: Мельничука В.П. суддів: Кучми А.Ю., Лічевецького І.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 листопада 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань про визнання протиправними та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - В С Т А Н О В И Л А: ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державного бюро розслідувань, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ виконуючого обов`язки Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. від 04 травня 2020 року № 49-ос/дск «Про звільнення ОСОБА_1 » в частині звільнення ОСОБА_1 з посади оперуповноваженого третього відділу управління спеціального призначення Державного бюро розслідувань рядового Державного бюро розслідувань; - поновити ОСОБА_1 на посаді, що є рівнозначною посаді оперуповноваженого третього відділу управління спеціального призначення Державного бюро розслідувань рядового державного бюро розслідувань; - стягнути з Державного бюро розслідувань на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу. Позовні вимоги мотивовано тим, що на думку Позивача, Відповідачем порушено процедуру звільнення, не виконано обов`язку щодо наступного працевлаштування, з урахуванням переважного права Позивача на залишення на роботі, чим порушено конституційне право останнього на працю, яке має бути поновлено у заявлений ним спосіб. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 листопада 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов задовольнити повністю. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті. Доводи апеляційної скарги аналогічні, заявленим у позовній заяві, та містять посилання на неповне з`ясування обставин справи судом першої інстанції та невідповідність його висновків таким обставинам. Відзиву Відповідача на апеляційну скаргу ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції не надходило, що не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що наказом Державного бюро розслідувань від 02 грудня 2019 року № 2-ос/дск Позивача з 03.12.2019 призначено на посаду державної служби, а саме оперуповноваженого третього відділу управління спеціального призначення Державного бюро розслідувань рядового Державного бюро розслідувань. Указом Президента України від 05 лютого 2020 року № 41/2020 затверджено нову організаційну структуру Державного бюро розслідувань. Наказом Державного бюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 затверджено нову структуру системи Державного бюро розслідувань та визнано таким, що втратив чинність наказ Державного бюро розслідувань від 21 грудня 2017 року № 1 «Про затвердження організаційної структури Державного бюро розслідувань». Так, наказом в.о. Директора Державного бюро розслідувань від 27.02.2020 № 21ДСК "Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік" затверджено та введено в дію з 03 березня 2020 року штатний розпис центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік. 03.03.2020 Позивачу направлено попередження про наступне вивільнення за підписом Т.в.о Директора ДБР Ірини Венедіктової, у якому зазначено, що у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Державного бюро розслідувань та відповідно до наказів Державного оюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 "Про затвердження структури вентрального апарату Державного бюро розслідувань" та від 27 лютого 2020 року № 21ДСК "Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік" Позивача буде звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Наказом Державного бюро розслідувань «Про звільнення ОСОБА_1 » від 04.05.2020 № 49-ос/дск, зокрема Позивача звільнено з посади оперуповноваженого третього відділу управління спеціального призначення Державного бюро розслідувань рядового Державного бюро розслідувань з 04.05.2020 у зв`язку зі скороченням посади внаслідок зміни структури та штатного розпису на підставі п. 9 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», п. 1 ч. 1 ст. 40 та ст. 44 Кодексу законів про працю. Вважаючи вказаний наказ протиправним, а свої права порушеними, Позивач звернувся з даним адміністративним позовом до адміністративного суду. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що спірний наказ є таким, що прийнятий у межах повноважень, у спосіб та у порядку, що визначенні чинним законодавством, а тому підстави для його скасування відсутні. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Відповідно до статті 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, окрім іншого: вільний вибір виду діяльності; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Таким чином, саме на державу покладено обов`язок забезпечувати рівність трудових прав усіх громадян та гарантувати правовий захист від незаконного звільнення. Відповідно, оскільки держава здійснює свої функції через систему державних органів (законодавчих, виконавчих, судових), відповідні обов`язки (їх неухильне додержання та виконання) покладаються на такі державні органи. 12 листопада 2015 року Верховною Радою України прийнято Закон «Про Державне бюро розслідувань», згідно статті 1 якого за своїм правовим статусом Державне бюро розслідувань (далі - ДБР) було центральним органом виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції. Так, постановою Кабінету Міністрів України № 127 від 29 лютого 2016 року утворено Державне бюро розслідувань. Наказом Державного бюро розслідувань від 21 грудня 2017 року № 1 затверджено структуру Державного бюро розслідувань. 03 грудня 2019 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 305-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань», який набрав чинності 27 грудня 2019 року та яким внесено зміни до Закону України «Про Державне бюро розслідувань». Згідно статті 1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (у редакції, чинній з 27 грудня 2019 року) Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції. Тобто, відбулась зміна правового статусу Державного бюро розслідувань з центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган. Отже, з 27 грудня 2019 року ДБР є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції. Відповідно до пунктів 3, 4 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 305-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» директори територіальних управлінь та інші працівники Державного бюро розслідувань продовжують здійснювати свої повноваження до їх звільнення з посади або припинення їхніх повноважень на посаді відповідно до Закону України «Про Державне бюро розслідувань» з урахуванням внесених цим Законом змін. Працівники Державного бюро розслідувань, які перемогли у конкурсах для призначення на посади слідчих, оперуповноважених, продовжують здійснювати свої повноваження до їх звільнення з посади або припинення повноважень на посаді відповідно до Закону України «Про Державне бюро розслідувань» з урахуванням внесених цим Законом змін, у тому числі у разі визначення цих посад посадами рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань. Відповідно до абзацу другого частини першої статті 9 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (в редакції зі змінами, внесеними Законом № 305-ІХ) організаційна структура Державного бюро розслідувань визначається Президентом України. На виконання зазначених положень Закону Указом Президента України від 05 лютого 2020 року № 41/2020 затверджено нову організаційну структуру Державного бюро розслідувань. Наказом Державного бюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 затверджено нову структуру системи Державного бюро розслідувань та визнано таким, що втратив чинність, наказ Державного бюро розслідувань від 21 грудня 2017 року № 1 «Про затвердження організаційної структури Державного бюро розслідувань». Зазначений наказ в судовому порядку оскаржено не було, є чинним, а тому є обов`язковим для застосування. Так, наказом в.о. Директора Державного бюро розслідувань від 27.02.2020 № 21ДСК "Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік" затверджено та введено в дію з 03 березня 2020 року штатний розпис центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік. Відповідно до частин 1-4 статті 14 Закону № 794-VIII до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань. Служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державному бюро розслідувань зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону. На службу до Державного бюро розслідувань приймаються на конкурсній основі в добровільному порядку (за контрактом) громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров`я ефективно виконувати відповідні службові обов`язки. Прийняття громадян України на службу до Державного бюро розслідувань без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом. Кваліфікаційні вимоги та критерії професійної придатності для зайняття посад у підрозділах Державного бюро розслідувань затверджуються Директором Державного бюро розслідувань. Призначення на посади у Державному бюро розслідувань, крім посад Директора Державного бюро розслідувань, керівника підрозділу внутрішнього контролю центрального апарату Державного бюро розслідувань та керівників підрозділів внутрішнього контролю територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, здійснюється за результатами відкритих конкурсів, що проводяться конкурсними комісіями з проведення конкурсів на зайняття посад працівників Державного бюро розслідувань. Відповідно до частини 5 статті 14 Закону № 794-VIII трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). Відповідно до частини 1 статті 1 КЗпП Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. За приписами ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Відповідно до ч. 4 ст. 36 КЗпП України у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників. Частиною 6 статті 43 КЗпП України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Водночас, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина 2 статті 40 КЗпП України). Частиною 1 статті 42 КЗпП України визначено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. Відповідно до частини 1-3 статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. Згідно з частиною 2 статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Таким чином, нормативне тлумачення наведених положень Кодексу законів про працю України дає підстави для висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, вжити заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу. Відповідно до роз`яснень пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 року № 9, розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення (абзац перший). Відповідно до правової позиції викладеної в постанові Верховного Суду від 05 липня 2018 року (справа № 820/5176/16) власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. При скороченні штату чи чисельністю працівників, встановлено наступний алгоритм дій: - врахування переважного права залишення працівника на роботі; - врахування кваліфікації, компетентності, продуктивності праці, тощо поряд з іншими працівниками, які не мають переважного права залишення на роботі; - при відмові від запропонованих посад, працівник підлягає звільненню. Верховний Суд у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 753/3889/17 зазначив, що при вивільненні працівників, у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці в першу чергу підлягає оцінці кваліфікація та продуктивність праці працівників. що підлягають скороченню. І лише за умови рівноцінності кваліфікації та продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені у частині другій статті 42 КЗпП України. Позивачу з урахуванням його освіти та досвіду роботи на керівній посаді було запропоновано посаду оперуповноваженого в Управлінні спеціальних операцій Головного оперативного управління, що цілком відповідає його рівню кваліфікації та освіті. Проте, від запропонованої пропозиції Позивач відмовився, що підтверджується актом Державного бюро розслідувань, складеним 04 травня 2020 року. (т. 2 а.с. 161). Викладені обставини та додані докази свідчать про відсутність порушень норм Закону України «Про Державне бюро розслідувань» та Кодексу законів про працю України при прийнятті оскаржуваного наказу від 04 травня 2020 року № 49-ос/дск, відтак колегія суддів вважає, що звільнення Позивача відбулося з дотриманням вимог чинного законодавства. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 06 жовтня 2021 року у справі № 160/3884/20. Колегія суддів при розгляді апеляційної скарги вказує на імперативні приписи ч. 5 ст. 242 КАС України, якими передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Позивачем в доводах апеляційної скарги належно не обґрунтовано наявність підстав для відступу від вищевказаної правової позиції Верховного Суду, яка під час розгляду справи була правомірно врахована на виконання ч. 5 ст. 242 КАС України. Щодо доводів Позивача про поширення на нього передбачених пп.пп. 3 та 4 п. 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 03 грудня 2019 року № 305-IX "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань" гарантій, колегією суддів встановлено наступне. Згідно з вказаних положень, з дня набрання чинності цим Законом: директори територіальних управлінь та інші працівники Державного бюро розслідувань продовжують здійснювати свої повноваження до їх звільнення з посади або припинення їхніх повноважень на посаді відповідно до Закону України "Про Державне бюро розслідувань" з урахуванням внесених цим Законом змін (пп. 3); працівники Державного бюро розслідувань, які перемогли у конкурсах для призначення на посади слідчих, оперуповноважених, продовжують здійснювати свої повноваження до їх звільнення з посади або припинення повноважень на посаді відповідно до Закону України "Про Державне бюро розслідувань" з урахуванням внесених цим Законом змін, у тому числі у разі визначення цих посад посадами рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань (пп. 4). Так, встановлена пп. 3 гарантія безпосередньо застосована до Позивача, оскільки після набрання чинності Законом України № 305-IX "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань" він продовжував здійснювати свої повноваження до його звільнення з підстав, які наведені вище. Проте, передбачена пп. 4 гарантія на Позивача не розповсюджується, оскільки стосується слідчих та оперуповноважених, які перемогли у відповідних конкурсах. Згідно з ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача. На підставі наведеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що оскаржуваний наказ Відповідача від 04.05.2020 № 49-ос/ДСК «Про звільнення ОСОБА_1 » в частині звільнення Позивача виданий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому позовні вимоги у вказаній частині задоволенню не підлягають. Також не підлягають задоволенню і позовні вимоги в частині поновлення Позивача на роботі зі стягненням на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як похідні. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги не спростовують правомірності висновків суду першої інстанції. Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Розглянувши доводи ОСОБА_1 , викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування не вбачається, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню, відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий-суддя: В.П. Мельничук Судді: А.Ю. Кучма І.О. Лічевецький