Постанова 4857 № 260/4330/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 березня 2022 рокуЛьвівСправа № 260/4330/21 пров. № А/857/21688/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: судді-доповідача: Гінди О.М., суддів: Затолочного В.С., Пліша М.А., за участю секретаря судових засідань - Михальської М.Р., розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Закарпатській області на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 08 листопада 2021 року (головуючий суддя: Скраль Т.В., місце ухвалення - м. Ужгород) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Закарпатській області про визнання протиправною і скасування вимоги, - встановив: ОСОБА_1 , 21.09.2021 звернувся з позовом до суду в якому, просив визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 01.09.2021 № Ф-26492-17. Обґрунтовує позов тим, що з 2002 року по теперішній час позивач постійно та безперервно працює директором ТОВ «Євро-парк» , яке сплачує за нього, як за найманого працівника, всі встановлені законодавством податки та збори, у тому числі і єдиний соціальний внесок, а тому вважає, що сплачувати єдиний соціальний внесок, як особа, яка є фізичною особою-підприємцем не має правових підстав. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 08 листопада 2021 року позов задоволено. Визнано протиправною та скасовано вимогу начальника Ужгородського відділу по роботі з податковим боргом Управління по роботі з податковим боргом Головного управління ДПС у Закарпатській області про сплату боргу (недоїмки) від 01 вересня 2021 року № Ф-26492-17. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Закарпатській області судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 908,00 грн та витрати на правничу допомогу у розмірі 2 000 грн. Із цим рішенням суду першої інстанції не погодився відповідач та оскаржив в апеляційному порядку. Вважає його необґрунтованим, таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому просить скасувати судове рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. Обґрунтовуючи апеляційні вимоги, посилається на те, що станом на 31.01.2021 позивач має недоїмку в розмірі 8495,3 грн. по єдиному соціальному внеску. У зв`язку із зазначеним, ГУ ДПС у Закарпатській області було сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 01.09.2021 № Ф-26492-17. Вказує, що 03.12.2020 по обліковій картці проведено зменшення нарахувань з ЄСВ у розмірі 29288,47 грн та 24.09.2021 по обліковій картці проведено зменшення нарахувань з ЄСВ у розмірі 6295,3 грн, загалом у розмірі 35583,77 грн, що відповідає розміру ЄСВ визнаного протиправним по вимозі № Ф-26492-17 від 19 листопада 2020 року на підставі рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2021 року по справі № 260/4368/20. Станом на 30.09.2021 року заборгованість з ЄСВ складає 2200 грн, що складається з квартальних нарахувань за 4-й квартал 2020 року проведених 19.01.2021. Сторони в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про його дату, час та місце. У відповідності до ч. 4 ст. 229 і ч. 2 ст. 313 КАС України неявка сторін належним чином повідомлених про дату, час, місце розгляду справи не перешкоджає апеляційному розгляду справи і такий проведено у їх відсутності без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких мотивів. Судом апеляційної інстанції встановлено, що 18 січня 2002 року позивача призначено директором ТзОВ «Євро-Парк», відповідно до наказу № 1 (а. с. 10). Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду 18 лютого 2020 року по справі № 260/1818/19, яке набрало законної сили 04 вересня 2020 року, визнано протиправною та скасовано вимогу начальника Ужгородського управління Головного управління ДПС у Закарпатській області про сплату боргу (недоїмки) від 04.11.2019 № Ф-26492-17. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду 08 вересня 2021 року по справі № 260/625/20, яке набрало законної сили 25 листопада 2020 року, визнано протиправною та скасовано вимогу начальника Ужгородського управління Головного управління ДПС у Закарпатській області про сплату боргу (недоїмки) від 19 лютого 2020 року № Ф-26492-17. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду 28 квітня 2021 року по справі № 260/4368/20, яке набрало законної сили 19 серпня 2021 року визнано протиправною та скасовано вимогу Головного управління Державної податкової служби у Закарпатській області про сплату боргу (недоїмки) від 09 листопада 2020 року № Ф-26492-17. Головним управлінням ДПС у Закарпатській області 01 вересня 2021 року сформувало податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-26492-17 про стягнення з позивача боргу зі сплати єдиного внеску на суму 8495,30 грн. (а. с. 6). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне. Згідно п. 2 ч. 1 ст. Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2020 № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI) єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Відповідно до ст. 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Згідно з п. 1, 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI, платниками єдиного внеску є роботодавці, зокрема, підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами; фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Відповідно до абз. 1 п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Згідно ч. 5 ст. 8 Закону № 2464-VI, єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску. У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску. При нарахуванні заробітної плати (доходів) фізичним особам з джерел не за основним місцем роботи ставка єдиного внеску, встановлена цією частиною, застосовується до визначеної бази нарахування незалежно від її розміру. Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 9 Закону № 2464-VI, обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. За приписами ч. 4 ст. 25 Закону № 2464-VI, орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. Проаналізувавши вищенаведені норми права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. На підставі наведеного можливо зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме для досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач з 18 січня 2002 року працює у ТзОВ «Євро-Парк» на посаді директора, що підтверджується наказом № 1 (а. с. 10) та копією трудової книжки № НОМЕР_1 (а. с. 7). Згідно наявної у матеріалах справи довідки про індивідуальні відомості про застраховану особу форми ОК-7, ТзОВ «Євро-Парк» сплачувало за позивача, як за найманого працівника, єдиний внесок з січня 2021 року по червень 2021 року (а. с. 11). Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що за липень 2021 року та серпень 2021 року єдиний внесок за позивача не сплачено, а тому враховуючи вимоги ч. 1 ст. 7 Закону № 2464-VI, оскільки за вказані місяці ОСОБА_1 не отримав доходу від господарської діяльності, як фізична особа-підприємець, він зобов`язаний сплатити єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску, що становить 22% від мінімальної заробітної плати, тобто 2640 грн (6000*22%=1320; 1320*2=2640). Так як, відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» з 1 січня розмір мінімальної зарплати становить 6000 грн. Враховуючи вищенаведене, за встановлених обставин справи, оскільки ТзОВ «Євро-Парк» сплачувало за позивача, як за найманого працівника, єдиний внесок з січня 2021 року по червень 2021 року, а тому ОСОБА_1 за липень 2021 року та серпень 2021 року зобов`язаний сплатити єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в сумі 2640 грн. Отже, оскаржувана вимога про сплату боргу (недоїмки) від 01.09.2021 № Ф-26492-17 підлягає скасуванню на суму 5855, 30 грн. Щодо стягнення витрат на правничу допомогу, то суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Частиною 3 ст. 134 КАС України передбачено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 КАС України). Відповідно до ч. ч. 1, 7 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Аналіз наведених положень законодавства, дає підстави суду апеляційної інстанції для висновку, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. Крім цього, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди досліджують на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи. Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.09.2019 у справі № 810/3806/18, від 10.12.2019 у справі № 10.12.2019. Суд апеляційної інстанції зазначає, що на підтвердження розміру понесених витрат на правничу допомогу, представником позивача подано: договір № 38 про надання правової допомоги від 20 вересня 2021 року; додаток № 1 до договору про надання правової допомоги № 38 від 20 вересня 2021 року з описом наданих адвокатом послуг, квитанцію до прибуткового касового ордеру № 22 від 21 вересня 2021 року на суму 4 000 грн. Відповідно до додатку № 1 до договору про надання правової допомоги № 38 від 20 вересня 2021 року вартість адвокатських послуг складає 4 000 грн, зокрема: - вивчення документів по справі і надання консультацій клієнту (1 год) - 1 000 грн., - підготовка позовної заяви і подання її до суду (3 год.) - 3 000 грн. Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені, договором на правову допомогу, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документи про оплату таких послуг та розрахунком таких витрат. Суд апеляційної інстанції зазначає, що в матеріалах цієї справи наявний належним чином складений договір про надання правової допомоги, оформлені та підписані документи, які містять детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та документи, які свідчать про оплату позивачем послуг адвоката. Однак, суд апеляційної інстанції вважає, що сума судових витрат на професійну правничу допомогу, яку позивач просить стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, підлягає зменшенню у зв`язку з відсутності ознак співмірності, визначених ч. 5 ст. 134 КАС України. Так, враховуючи предмет розглядуваного спору, обсяг наданих послуг адвокатом, виходячи з критерію розумності, пропорційності, співмірності розподілу витрат на професійну правничу допомогу, з огляду на те, що позов підлягає задоволенню частково, а заявлена сума до відшкодування витрат на правничу професійну допомогу є неспівмірною з вимогами, які ставилися в позовній заяві, суд апеляційної інстанції вважає, що розмір вказаних витрат підлягає стягненню в сумі 1000 грн за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Закарпатській області (код ЄДРПОУ ВП 44106694). Відповідно до ч. 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди при розгляді справ, практику Європейського Суду з прав людини, застосовують як джерело права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму. Згідно ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. При поданні позовної заяви на рішення, позивач сплатив судовий збір у розмірі 908 грн (квитанція № 14743 від 21.09.2021). Оскільки, позовні вимоги задоволено частково, то відповідно до вимог ч. 3 ст. 139 КАС України, судовий збір необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Закарпатській області (код ЄДРПОУ ВП 44106694), на користь позивача в сумі 600 грн. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції допустив невідповідність своїх висновків обставинам справи та неправильно застосував норми матеріального права, що відповідно до приписів ст. 317 КАС України є підставою для скасування судового рішення та прийняття постанови про часткове задоволення позову. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції допустив невідповідність своїх висновків обставинам справи та неправильно застосував норми матеріального права, що відповідно до приписів ст. 317 КАС України є підставою для скасування судового рішення та прийняття постанови про часткове задоволення позову. Керуючись ст. ст. 313, 317, 321, 322, 325, 328, КАС України, суд - постановив: апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Закарпатській області задовольнити частково. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 08 листопада 2021 року у справі № 260/4330/21 скасувати та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Закарпатській області про сплату боргу (недоїмки) від 01.09.2021 № Ф-26492-17 в частині боргу на суму 5855, 30 грн. У задоволенні решти позову відмовити. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Закарпатській області (код ЄДРПОУ ВП 44106694) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_2 ) 1000 грн (одну тисячу гривень) витрат на правничу допомогу та судовий збір в розмірі 600 грн (шістсот гривень). Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя О. М. Гінда судді В. С. Затолочний М. А. Пліш Повне судове рішення складено 11.03.2022.