Постанова Київський апеляційний суд № 754/14235/20

Постанова Іменем України 22 лютого 2022 року м. Київ провадження № 22-ц/824/5725/2022 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Мазурик О.Ф. (суддя-доповідач), суддів: Желепи О.В., Кравець В.А., за участю секретаря Ратушного А.В., розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал" на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2021 року в складі судді Бабко В.В. у цивільній справі №754/14235/20 Деснянського районного суду м. Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал" до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, В С Т А Н О В И В: 26 жовтня 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал" (далі - ТОВ "Вердикт Капітал", Товариство), посилаючись на те, що до нього на підставі договору перейшло право вимоги до позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_2 за кредитним договором та договором поруки від 19.03.2008, звернувся до суду з позовом, в якому просив солідарно стягнути з відповідачів 3% річних в сумі 223 846,22 грн., нарахованих на підставі ст. 625 ЦК України. Відповідачі позов не визнали та звернулися до суду із заявами про застосування строків позовної давності, в яких посилаючись на те, що оскільки позовна давність щодо основної заборгованості спливла ще 19.03.2018, так як строк дії кредитного договору до 19.03.2015, а за своєю правовою природою, 3% річних, нараховані згідно вимог ст. 625 ЦК України, є похідними вимогами про стягнення основної суми боргу, то і позовна давність також спливла до вимог про стягнення 3% річних, просили відмовити в задоволенні позову. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилався на невідповідність висновків суду обставинам справи, а також на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В обґрунтування апеляційної скарги посилався на те, що суд неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють виниклі між сторонами правовідносини, а також не врахував судову практику вищестоящих судових інстанцій, внаслідок здійснив хибні висновки у рішенні. Судом не враховано, що відповідачами не спростовано розміру заборгованості, який було відступлено первісним кредитором, як і не спростовано розміру заборгованості по 3% річних, згідно ст. 625 ЦК України. Судом першої інстанції необґрунтовано відхилено та не досліджено належним чином, долучені до позовної заяви первинні бухгалтерські документи на підтвердження позовних вимог. Судом необґрунтовано відхилено, належним чином не досліджено, долучені до позовної заяви первинні бухгалтерські документи, а саме: копії договорів з додатками, Витяг з Додатку №2 до Договору про відступлення права вимоги від 10.08.2020, який виступає первинним розрахунком заборгованості та містить суму боргу станом на момент відступлення права вимоги; розрахунок заборгованості щодо здійснення нарахувань, згідно ст. 625 ЦК України. Також зазначив, що суд дійшов помилкового висновку про відсутність у ТОВ "Вердикт Капітал" права вимоги до відповідачів, у зв`язку з відсутністю ліцензії на вчинення валютних операцій, оскільки не врахував, що договір відступлення права вимоги не підпадає під ознаки валютної операції, оскільки за останнім передавалася не заборгованість, предметом якої є валютні цінності, а право вимоги такої заборгованості, тобто відбулося відступлення права вимоги, а не переведення валютного боргу. За вказаних обставин позивач просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22.11.2021 та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Заперечуючи проти апеляційної скарги, відповідачі подали відзиви, в яких посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду, просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Представник позивача - ТОВ "Вердикт Капітал" - Кузів Р.В. в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав та просив задовольнити з підстав, викладених в ній. Представник відповідачів - ОСОБА_3 в судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечував, просив залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, що заявлялися у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 19 березня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту №11317649000. Відповідно до пункту 1.1. Договору про надання споживчого кредиту №11317649000, Банк зобов`язується надати позичальнику кредитні кошти в іноземній валюті, Долар США в сумі 100000,00 (сто тисяч доларів США 00 центів), що дорівнює еквіваленту 505 000,00 грн за курсом НБУ на день укладання Договору, а позичальник зобов`язується прийняти, належним чином використати і повернути Банку кредитні кошти (кредит) та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, зазначених у даному Договорі. Згідно із пункту 1.2.2. Договору про надання споживчого кредиту №11317649000, позичальник зобов`язаний повернути кредит у повному обсязі в терміни та розмірах, що встановлені графіком погашення кредиту згідно Додатку № 1 до Договору, але в будь-якому випадку не пізніше 19 березня 2015 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту відповідно до умов цього Договору та/або згідно умов відповідно угоди сторін. В якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 19 березня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 189258, положеннями п. 1.1. якого встановлено, що поручитель зобов`язується перед кредитором за виконання позичальником зобов`язань по кредитному договору №11317649000 від 19.03.2008. 25 березня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду №1 до договору про надання споживчого кредиту №11317649000 від 19.03.2008, відповідно до якої, у забезпечення виконання грошових зобов`язань в повному обсязі позичальника за договором, позичальник передає в заставу, а Банк приймає транспортний засіб марка «BMW», модель Х5, рік випуску 2008, колір чорний, тип ТЗ легковий універсал, номери агрегатів: шасі НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 . Банк виконав свої зобов`язання за Кредитним договором, надавши відповідачу кредитні кошти в сумі 100 000,00 доларів США, а відповідачі отримали зазначені кошти. З матеріалів справи також вбачається, що 08 грудня 2011 року між Публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк», яке виступає правонаступником АКІБ «УкрСиббанк», та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, за яким АТ "Дельта-Банк" набуло права за кредитним договором до позичальників та/або поручителів, в тому числі за договором кредиту №11317649000 від 19.03.2008 та договором поруки №189258 від 19.03.2008. 10 серпня 2020 року між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та ТОВ «Вердикт Капітал» було укладено договір №2301/К про відступлення прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» відступило ТОВ «Вердикт Капітал», а останнє в свою чергу набуло права за кредитним договором до позичальників та/або поручителів, в тому числі за договором кредиту №11317649000 від 19.03.2008 та договором поруки №189258 від 19.03.2008. Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність у ТОВ "Вердикт Капітал" права грошової вимоги до відповідачів, у зв`язку з відсутністю ліцензії для вчинення валютних операцій. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша стаття 510 ЦК України). Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов`язанні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Згідно зі статями 514, 516 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. Аналіз наведених норм права дає можливість зробити висновок про те, що уступка права вимоги стосується виключно заміни сторони (кредитора) у зобов`язанні, не впливає на зміст самого зобов`язання, і заміна сторони у зобов`язанні ніяким чином не порушує права та інтереси боржника. Дана правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 23.09.2019 у справі №757/40858/17-ц. Як вбачається зі змісту Договору №2301/К про відступлення права вимоги від 10.08.2020, укладеного між ПАТ "ДЕЛЬТА БАНК" та ТОВ "Вердикт Капітал", за цим Договором в порядку та на умовах, Банк відступив новому кредитору належні Банку, а новий кредитор набуває права вимоги Банку до позичальників та/або заставодавців (іпотекодавців) та/або поручителів та/або фізичних осіб та/або фізичних осіб-підприємців та/або юридичних осіб, зазначених у Додатку №1 до цього договору (далі - боржники), включаючи права вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців боржників або інших осіб, до яких перейшли обов`язки боржників, за кредитними договорами (договорами про надання кредиту (овердрафту) та/або договорами поруки та/або договорами іпотеки (іпотечними договорами) та/або договорами застави та/або договорами та/або контрактами, з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них, згідно реєстру у Додатку №1 до цього Договору. Новий кредитор сплачує Банку за права вимоги грошові кошти у сумі та у порядку, визначених цим Договором. З умов договору про відступлення права вимоги випливає, що уступка права вимоги стосується заміни стягувача та не впливає на зміст самого зобов`язання. Крім того, слід враховувати, що Договір №2301/К про відступлення права вимоги від 10.08.2020, укладеного між ПАТ "ДЕЛЬТА БАНК" та ТОВ "Вердикт Капітал" у визначеному законом порядку не визнаний недійсним та у даній справі відповідачі не подавали зустрічного позову про визнання даного договору недійсним. За приписами статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) закріплює презумпцію правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Це означає, що кожний вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватись, а створені обов`язки підлягають виконанню. Також є обґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що оскільки до ТОВ "Вердикт Капітал" перейшло право вимоги заборгованості, то таке право не підпадає під ознаки здійснення валютної операції, для чого потрібна індивідуальна ліцензія НБУ. Верховний Суд у своїй постанові від 23.09.2019 у справі №757/40858/17-ц дійшов наступного висновку. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон держави не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, проте водночас обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України № 15-93 «Про систему валютного реагування та валютного контролю» від 19 лютого 1993 року (далі - Декрет). Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність», кошти є грошима в національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. У статтях 47 та 49 цього Закону визначені операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу. Відповідно до статті 5 Декрету, операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього ж Декрету. З огляду на це, уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті. Відповідно до пункту 1.5 Положення про порядок видачі Національним Банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (затверджено постановою правління Національного Банку України від 14 жовтня 2004 р. № 483; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 09 листопада 2004 року за № 1429/10028), використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний Банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл здійснювати операції з валютними цінностями). Водночас, відповідно до пункту 1.3 Положення про валютний контроль, затвердженого постановою Правління Національного Банку України від 08 лютого 2010 року №49, використання іноземної валюти як засобу платежу - це розрахунок за продукцію, роботи, послуги, об`єкти права інтелектуальної власності та інші майнові права. Тобто, укладення договору відступлення права вимоги не підпадає під ознаки здійснення валютної операції, оскільки за вказаним договором передавалась не заборгованість, предметом якої є валютні цінності, а право вимоги такої заборгованості з третьої особи, тобто, відбулось відступлення права вимоги, а не переведення валютного боргу. Такого ж висновку щодо правової природи спірного договору дійшов і Верховний Суд у постанові від 13 лютого 2019 року у справі №522/18180/15-ц. За вказаних обставин, колегія суддів вважає, що у суду першої інстанції були відсутні підстави для висновку, що ТОВ "Вердикт Капітал" не наділені правом вимоги до відповідачів, як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову. Разом з тим, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування рішення, враховуючи наступне. Звертаючись до суду з позовом, ТОВ "Вердикт Капітал" посилалося на те, що позичальник має заборгованість в розмірі 306 584,89 доларів США, що за курсом НБУ станом на 22.09.2020 становить 8 646 368,39 грн, з яких: заборгованість за кредитом (тіло кредиту ) - 88 088,53 доларів США, що за курсом НБУ станом на 22.09.2020 становить 2 484 290,34 грн; заборгованість за відсотками на дату відступлення права вимоги - 217 096,72 доларів США, що за курсом НБУ станом на 22.09.2020 становить 6 122 605,12 грн; заборгованість за нарахованими відсотками згідно кредитного договору (з моменту відступлення права вимоги по дату виготовлення розрахунку заборгованості) - 1399,64 доларів США, що за курсом НБУ станом на 22.09.2020 становить - 39 472,93 грн. В той же час, обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що позичальник прострочив грошове зобов`язання по поверненню кредиту, а тому у кредитора виникло право на нарахування трьох відсотків річних, які розраховано, виходячи із суми 88 088,53 доларів США, що за курсом НБУ станом на 22.09.2020 становить 2 484 290,34 грн (сума заборгованості за кредитом (тіло кредиту), за період з 22.09.2017 по 22.09.2020 і складає 223 846,11 грн. Також зазначив, що загальний розмір заборгованості, що підлягає стягненню станом на 22.09.2020, відповідно до розрахунку заборгованості, становить 223 846,11 грн. Отже, у даній справі позивач, посилаючись на обставини наявності у ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором в сумі 88 088,53 доларів США, що за курсом НБУ станом на 22.09.2020 становить 2 484 290,34 грн, заявив вимоги про солідарне стягнення з відповідачів 3% річних, нарахованих на цю суму заборгованості, згідно статті 625 ЦК України. За приписами ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Оскільки позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення 3% від простроченої суми заборгованості за кредитним договором, то він повинен довести, що внаслідок неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором виникла заборгованість; розмір такої заборгованості; дату виникнення заборгованості, зокрема, день коли позичальник вніс останній платіж на погашення боргу; період, за який виникла така заборгованість. Також, позивач повинен надати суду розрахунок заборгованості із зазначенням цих необхідних складових та надати докази на підставі яких здійснено розрахунок заборгованості за кредитом. Тобто, позивач повинен довести, що ПАТ "Дельта Банк", який відступив Товариству право вимоги, мав право такої і довести розмір цієї вимоги. Відповідно до частини 2 статті 76 ЦПК України ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Положеннями ч. 2 ст. 78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. В свою чергу, суд у відповідності до вимог статті 89 ЦПК України повинен перевірити розрахунок заборгованості, наданий позивачем на підтвердження позовних вимог, надавши такому розрахунку оцінку в сукупності з іншими доказами, що містяться в матеріалах справи. Як правильно встановлено судом першої інстанції, позивачем не надано належних та допустимих доказів, які підтверджують наявність або відсутність заборгованості у ОСОБА_1 за кредитним договором. Також судом правильно зауважено, що встановлювати розмір заборгованості можуть виключно документи первинної бухгалтерської документації, оформлені згідно норм статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Колегія суддів вважає обґрунтованими такі висновки суду першої інстанції з наступних підстав. Як вбачається зі змісту позовної заяви та зазначено позивачем в апеляційній скарзі, що позовні вимоги підтверджуються первинними бухгалтерськими документами, якими є копії Договорів з додатками, Витяг з Додатку №2 до Договору №2301/К про відступлення прав вимоги від 10.08.2020, який на думку позивача, виступає первинним розрахунком заборгованості та містить суму боргу станом на момент відступлення права вимоги; розрахунок заборгованості щодо здійснення нарахувань, згідно ст. 625 ЦК України. Згідно з положеннями ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі. Законодавцем визначено, що первинні бухгалтерські документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, які містять відомості про господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення. З наведеного слідує, що договори кредиту та поруки, договір відступлення права вимоги та додатки до них, не є належними та допустимими доказами, які підтверджують розмір заборгованості за кредитним договором, оскільки за своєю суттю не є первинними бухгалтерськими документами. З огляду на викладені положення закону не є первинним бухгалтерським документом і Витяг з Додатку №2 до договору про відступлення права вимоги, як помилково вважає позивач. Щодо розрахунку заборгованості, в якому зазначено, що розрахунок здійснено станом на 22.09.2020, то такий доказ теж не можна вважати належним та допустимим доказом на підтвердження розміру заборгованості, з огляду на таке. З розрахунку заборгованості, долученого ТОВ "Вердикт Капітал" до позовної заяви, вбачається, що останній складено станом на 22.09.2020 (том 1, а.с. 30). В розрахунку зазначено, що заборгованість за кредитним договором ОСОБА_1 перед ТОВ "Вердикт Капітал" по основній сумі становить 88 088,53 доларів США, заборгованість за відсотками на дату відступлення права вимоги - 217 096,72 доларів США, що разом складає суму 305 185,25 доларів США. Також в розрахунку зазначено, що виходячи з суми кредиту в розмірі 88 088,53 доларів США нараховано відсотки в сумі 699,82 доларів США за період з 10.08.2020 по 31.08.2020 та в такій же сумі за період з 01.09.2020 по 22.09.2020. Водночас, у вищевказаному розрахунку не зазначено коли виникла заборгованість по основній сумі кредиту та за який саме період; відсутні відомості про те, коли позичальник перестав виконувати зобов'язання за основним договором, тобто коли було внесено останній платіж на погашення кредиту та відсотків. Також в розрахунку не зазначено відомостей щодо дат та розміру платежів, згідно Додатку №2 до кредитного договору - Графіку платежів, визначення сукупної вартості кредиту. До того ж, не зазначено в розрахунку і як нараховувалася заборгованість по відсотках на дату відступлення права вимоги, враховуючи, що строк дії договору закінчився 19.03.2015, після чого відсотки та неустойка за умовами договору не можуть нараховуватися, що передбачено ч. 2 ст. 1050 ЦК України. Отже, матеріали справи не містять доказів надання позивачем суду первинних бухгалтерських документів, як то виписки по рахункам, платіжні доручення, меморіальні ордери, розписки, чеки, на підтвердження розміру заборгованості за кредитним договором. З наведеного слідує, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження розміру заборгованості за тілом кредиту. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07.04.2020 у справі №910/4590/19 висловила наступний правовий висновок: "Зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3% річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних втрат 3% річних є додатковою до основної вимоги". Оскільки позивачем не доведено розміру заборгованості за тілом кредиту, то не підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з відповідачів на користь 3% річних від простроченої суми заборгованості, які передбачені статтею 625 ЦК України, як похідні вимоги про стягнення основної суми боргу. Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, установивши не надання позивачем первинних бухгалтерських документів на підтвердження розміру заборгованості за кредитним договором, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення 3% річних, які передбачені ст. 625 ЦК України, як похідні вимоги про стягнення основної суми боргу. До того ж, судом першої інстанції враховано, що відповідачі фактично визнали наявність у позичальника ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, оскільки звернулися до суду першої інстанції із заявами про сплив позовної давності, в яких зазначили, що позивачем пропущено строк позовної давності на звернення до суду з даним позовом, оскільки строк дії основного договору закінчився 19.03.2015, а первісний кредитор або його правонаступники у строк до 19.03.2018 не зверталися до суду з позовом про стягнення заборгованості. В той же час, суд першої інстанції обґрунтовано не поклав в основу рішення висновки про відмову в задоволенні позову з підстав пропуску позивачем строку позовної давності, оскільки, як вказувалося вище, позивачем не доведено належними доказами розміру існуючої заборгованості. Доводи апеляційної скарги, що відповідачами не спростовано заборгованості, який відступлено первісним кредитор, та не спростовано розрахунку заборгованості по 3% річних, не свідчать про неправильність висновку суду першої інстанції щодо відсутності в матеріалах справи первинних бухгалтерських документів на підтвердження розміру заборгованості за кредитним договором. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову. З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог є законним та обґрунтованим, ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому відсутні підстави для його скасування. Разом з тим, оскільки під час розгляду справи суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та неповно з'ясував обставини справи щодо наявності у позивача права грошової вимоги до відповідачів за валютним кредитом, то у суду були відсутні підстави для висновку, що ТОВ "Вердикт Капітал" не наділений правом грошової вимоги до відповідачів у даній справі. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що в силу ст. 376 ЦПК України рішення суду підлягає зміні шляхом виключення з мотивувальної частини висновку суду про відмову в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю у позивача права грошової вимоги до відповідачів. Зважаючи на те, що колегія суддів дійшла висновку про зміну рішення суду в частині мотивів відмови у задоволенні позову, то апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 375, 383, 384, 389 ЦПК України, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал" - задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2021 року - змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення висновок про відмову в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю у позивача права грошової вимоги до відповідачів. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду. Повний текст постанови складено 22 лютого 2022 року. Головуючий О.Ф. Мазурик Судді О.В. Желепа В.А. Кравець