Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 140/10522/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 січня 2022 рокуЛьвівСправа № 140/10522/21 пров. № А/857/19158/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді Обрізко І.М., суддів Сеника Р.П., Шинкар Т.І., за участю секретаря судового засідання Хабазні Ю.Є., за участю позивача ОСОБА_1 , за участю представника позивача Грушицького О.І., за участю представника відповідача Будь С.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2021 року, прийняте суддею Каленюк Ж.В. у місті Луцьку у справі за позовом ОСОБА_1 до Луцького відділу державної виконавчої служби у Луцькому районі Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) про визнання протиправною та скасування постанови,- встановив: ОСОБА_1 (надалі позивач) звернулася з адміністративним позовом до Луцького відділу державної виконавчої служби у Луцькому районі Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) (надалі відповідач) про визнання протиправною та скасування постанови від 09 вересня 2021 року ВП №51540270 про стягнення виконавчого збору. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2021 року відмовлено у задоволенні позову. Суд першої інстанції виходив з того, що виконавче провадження №51540270 було відкрите під час дії Закону №606-XIV та продовжено під час дії Закону №1404-VIII. Законом №606-XIV, який був чинний станом на час відкриття виконавчого провадження ВП №51540270, стягнення виконавчого збору пов`язувалось з моментом невиконання виконавчого документа у встановлений державний виконавцем строк. Водночас винесення постанови від 09 вересня 2021 року ВП №51540270 по стягненню з позивачки виконавчого збору здійснювалось на підставі Закону №1404-VIII. Суд вважав хибним твердження позивачки про те, що положення статті 27 Закону №1404-VIII у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року, зменшували її відповідальність як боржника у порівнянні з нормами статті 27 Закону №1404-VIII у редакції, яка була чинна після 28 серпня 2018 року. Також зазначив, що відсутність фактичного стягнення коштів в рамках примусового виконання виконавчого документа, не заперечує наявності підстав для стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що підлягала стягненню за цим (поверненим) виконавчим документом, що й було зроблено (маються покликання на постанову Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі №300/3260/20). Помилковим є посилання позивачки на правову позицію, викладену Верховним Судом у постановах від 20 травня 2021 року у справі №640/32814/20, від 28 січня 2021 року у справі №420/769/19, від 22 січня 2021 року у справі №400/4023/19, від 21 січня 2021 року у справі №640/3430/19, від 12 серпня 2020 року у справі №1340/5053/18, від 28 жовтня 2020 року у справі №400/878/20, оскільки нормативне регулювання у цій справі та у справах, зазначених позивачем, здійснювалось різними редакціями Закону України «Про виконавче провадження». Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. Вважає, що судом першої інстанції ухвалено рішення із неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Просить скасувати рішення суду та ухвалити постанову, якою задовольнити позов. В обґрунтування апеляційної скарги звертає увагу на те, що з урахуванням п.4 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону 1404-VIII, державний виконавець мав вчинити виконавчу дію щодо винесення постанови про стягнення виконавчого збору відповідно до положень нового закону, тобто Закону 1404-VIII, в редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року. Вважає, що державний виконавець мав винести постанову на підставі положень закону, які є найкращими з точки зору відповідальності для боржника. Луцький відділ державної виконавчої служби у Луцькому районі Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) у відзиві на апеляційну скаргу, в якому погоджується із висновками суду першої інстанції, викладеними в оскарженій постанові та просить апеляційну скаргу залишити без задоволення. Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено, що 06 квітня 2010 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області видано судовий наказ №2н-287/2010 щодо стягнення солідарно з боржників ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь стягувача ПАТ «Брокбізнес банк» - Волинської філії - кредитної заборгованості в розмірі 344600,13 грн, судових витрат в сумі 850,00 грн та 30,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, а всього 345480,13 грн (а.с.30). 01 липня 2016 року старший державний виконавець Луцького районного відділу ДВС ГТУЮ у Волинській області Будь С.Л. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження №51540270 з примусового виконання судового наказу від 06 квітня 2010 року №2н-287/2010 (а.с.4). Цією постановою боржнику встановлено семиденний термін з моменту відкриття виконавчого провадження для самостійного виконання судового наказу та попереджено про його примусове виконання зі стягненням виконавчого збору у випадку невиконання рішення в наданий для добровільного виконання строк. Постановою головного державного виконавця Луцького районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Будя С.Л. від 08 липня 2020 року на підставі ухвали Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 листопада 2019 року замінено стягувача ПАТ «Брокбізнес банк» на Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Депт Фінанс» (а.с.7), а постановою від 02 серпня 2021 року на підставі ухвали цього суду від 10 листопада 2020 року - на ОСОБА_2 (а.с.26). За заявою стягувача від 01 вересня 2021 року головний державний виконавець Луцького відділу ДВС у Луцькому районі Будь С.Л. 09 вересня 2021 року виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (а.с.5). В цей же день прийнято також постанову про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 34548,01 грн з посиланням на положення статей 3, 27, 40 Закону України «Про виконавче провадження» (а.с.8). Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною другою статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Станом на момент відкриття виконавчого провадження з примусового виконання судового наказу від 06 квітня 2010 року №2н-287/2010 та на момент закінчення строку для добровільного виконання виконавчого документа розмір виконавчого збору визначався, виходячи з 10 відсотків суми, що підлягає стягненню за виконавчим документом умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначав Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1991 року № 606-XIV (надалі - Закон № 606-XIV). За змістом частин першої та другої статті 25 Закону № 606-XIV державний виконавець зобов`язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред`явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред`явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови <…> та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. <…> У разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення (частина перша статті 27 Закону № 606-XIV). Згідно з частиною першою статті 28 Закону № 606-XIV у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. <…> Виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом. Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься під час першого надходження виконавчого документа державному виконавцю. Під час наступних пред`явлень до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання (частина третя статті 28 Закону № 606-XIV). Відповідно до частин шостої, восьмої статті 28 Закону № 606-XIV у разі завершення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 47, пунктами 2 і 8 частини першої статті 49 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору. Постанова про стягнення виконавчого збору надсилається боржнику не пізніше наступного робочого дня після її винесення і може бути оскаржена до суду в десятиденний строк. Закон № 606-XIV втратив чинність 05 жовтня 2016 року у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про виконавче провадження» 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII). Відповідно до пункту 6 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII рішення, які виконувалися органами державної виконавчої служби до набрання чинності цим Законом, продовжують виконуватися цими органами до настання підстав для завершення виконавчого провадження. Виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону (пункт 7 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII). Згідно зі статтею 10 Закону № 1404-VIII заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом. Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону №1404-VІІІ, у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року, виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом. За приписами пунктів 1-6 частини п`ятої статті 27 Закону № 1404-VIII, у цій же редакції, виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії», а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом. Виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження (частина дев`ята статті 27 Закону № 1404-VIII у цій же редакції). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа. За правилами частини п`ятої статті 37 Закону № 1404-VIII повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону. Приписами статей 40, 42 Закону № 1404-VІІІ передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору. Так, частиною третьою статті 40 Закону №1404-VІІІ встановлено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом. Згідно з частиною четвертою статті 42 Закону № 1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження (до яких частина перша статті 42 Закону відносить також виконавчий збір) виконавцем виноситься постанова про їх стягнення. Між тим Законом № 2475-VIII, який набрав чинності 28 серпня 2018 року, внесено зміни до статті 27 Закону № 1404-VІІІ. Так, з урахуванням наведених змін, за змістом статті 27 Закону №1404-VІІІ виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв`язку із винесенням державним виконавцем у межах виконавчого провадження № 51540270 постанови від 09.09.2021 року про стягнення виконавчого збору. Судом першої інстанції встановлено, що у межах цього виконавчого провадження державним виконавцем вживались заходи щодо забезпечення виконання вказаного виконавчого документа, про що видно з інформації про виконавче провадження (09 березня 2017 року надіслано запити в органи реєстрації майнового стану; 09 березня 2017 року винесено постанову про арешт майна боржника; двічі було здійснено виїзди за адресою проживання боржника, однак майна на праві власності, на яке згідно із законом можливо звернути стягнення, не виявлено; також 02 серпня 2018 року винесено постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника), проте стягнення коштів (заборгованості за судовим наказом) на користь стягувача фактично не було, навіть частково (а.с.21-27). Після другої заміни стягувача у виконавчому провадженні останній відкликав виконавчий документ, який відповідно до пункту 1 частини першої статті 37 Закону №1404-VIII йому повернуто. Тобто, в межах цього виконавчого провадження державним виконавцем було вчинено дії, спрямовані на фактичне стягнення заборгованості щодо виконання виконавчого документа (направлення запитів до відповідних органів з метою встановлення наявності будь-якого майна, що зареєстроване за боржником та розшук майна боржника), що є заходами, які спонукають боржника до виконання своїх зобов`язань, передбачених виконавчим документом. За змістом спірної постанови, виконавчий збір (у розмірі 10 відсотків) державний виконавець розрахував від суми, що підлягала примусовому стягненню. Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції керувався правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 28 жовтня 2010 року у справі № 640/21075/19. Верховний Суд у постанові від 28.10.2020 року у справі № 640/21075/19 в аналогічних за змістом правовідносинах, коли виконавче провадження з примусового виконання рішення було відкрито під час дії Закону № 606-XIV, а постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору винесена під час дії Закону № 1404-VІІІ зі змінами, внесеними Законом №1404-VІІІ, дійшов висновку, що з урахуванням редакції Закону № 606-XIV, яка була чинною у період існування заборгованості позивача, база обрахунку виконавчого збору становила 10 відсотків суми, що підлягає стягненню. На час прийняття оскаржуваної у справі № 640/21075/19 постанови про відкриття виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору чинним нормативно-правовим актом, який регулював спірні правовідносини, був Закон № 1404-VІІІ. Верховний Суд наголосив, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 1404-VІІІ врегульований порядок вчинення саме «виконавчих дій», а не «виконавчого провадження», і тому кожна окрема виконавча дія завершується відповідно до того закону, в період дії якого вона розпочата. Урахувавши, що на момент подання стягувачем заяви про повернення виконавчого документу, прийняття оскаржуваної у справі № 640/21075/19 постанови про відкриття виконавчого провадження щодо стягнення виконавчого збору діяли «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VІІІ, Верховний Суд дійшов висновку, що постанова про стягнення виконавчого збору (винесена 21 травня 2019 року) була прийнята у відповідності до статті 28 Закону № 606-XIV. Верховний Суд у вказаній справі також звернув увагу, що відповідно до частини дев`ятої статті 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Однак у ході судового розгляду означеної справи встановлено, що боржником не було фактично виконано зобов`язання, визначені в постанові про відкриття виконавчого провадження, щодо самостійного виконання рішення. Тож за описаних вище обставин, враховуючи правове регулювання спірних відносин, Верховний Суду у постанові від 28 жовтня 2010 року у справі № 640/21075/19 визнав правильним висновок судів попередніх інстанцій, що відповідач, приймаючи спірні постанови про стягнення виконавчого збору та про відкриття виконавчого провадження по стягненню виконавчого збору, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені чинним законодавством України. Така правова позиція була підтримана Верховним Судом, зокрема, у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 300/3260/20 в аналогічних за змістом правовідносинах, у якій Верховний Суд сформував правовий висновок, згідно з яким у разі відкриття виконавчого провадження за правилами, передбаченими Законом № 606-XIV, при визначенні розміру виконавчого збору, який підлягає стягненню з боржника, треба керуватися положеннями статті 28 Закону № 606-XIV (чинного на той час), які передбачають, з-поміж іншого, стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню (якщо йдеться про примусове виконання рішення майнового характеру). Виходячи із буквального аналізу положень указаної статті у зіставленні з обставинами справи № 300/3260/20 Верховний Суд констатував, що відсутність фактичного стягнення коштів в рамках примусового виконання виконавчого документа (який державний виконавець повернув стягувачу за його заявою), не заперечує наявності підстав для стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що підлягала стягненню за цим (поверненим) виконавчим документом, що й було зроблено. Верховний Суд у постанові від 09 грудня 2021 року у справі № 400/5321/20 врахував правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2010 року у справі № 640/21075/19 та від 11 серпня 2021 року у справі № 300/3260/20 та зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку, що, оскільки і чинна на момент відкриття виконавчого провадження та визначення розміру виконавчого збору стаття 28 Закону № 606-XIV, і чинна станом на час винесення відповідачем спірної постанови частина друга стаття 27 Закону № 1404-VIII, передбачали, що виконавчий збір стягується у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, то на момент винесення спірної постанови державний виконавець діяв відповідно до норм законодавства, а отже підстави для скасування його рішення відсутні. З приводу покликання апелянта на постанови Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі №640/32814/20, від 28 січня 2021 року у справі №420/769/19, від 22 січня 2021 року у справі №400/4023/19, від 21 січня 2021 року у справі №640/3430/19, від 12 серпня 2020 року у справі №1340/5053/18, від 28 жовтня 2020 року у справі №400/878/20, колегія суддів зазначає наступне. Велика Палата Верховного Суду надала роз`яснення як треба розуміти подібність правовідносин. Розглядаючи це питання, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/7, пункт 40 постанов від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16). Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц). Однак, нормативне регулювання у цій справі та у справах, зазначених позивачем, здійснювалось різними редакціями Закону України «Про виконавче провадження», тому таке покликання є помилковим. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ґрунтується на повно встановлених обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, відтак, підстав для задоволення позову немає. Судові витрати розподілу не підлягають з огляду на результат вирішення апеляційної скарги та виходячи з вимог ст. 139 КАС України. З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення. Керуючись ст.ст. 272, 287, 310, 315, 316, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Волинського окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2021 року у справі №140/10522/21 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя І. М. Обрізко судді Р. П. Сеник Т. І. Шинкар Повне судове рішення складено 17.01.2022 року.