Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/20649/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/20649/21 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Кузьменко В.А., Суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 лютого 2022 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Костюк Л.О., Степанюка А.Г. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста від 27 жовтня 2021 року в справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі по тексту - відповідач, ГУ ПФУ в місті Києві) в якому просила: - визнати протиправними дій пенсійного органу щодо відмови в призначенні позивачці дострокової пенсії, відповідно до пункту 3 частини першої статті 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», починаючи з моменту досягнення пенсійного віку, а саме з 09 червня 2021 року; - зобов`язання ГУ ПФУ в місті Києві призначити ОСОБА_2 дострокову пенсію, відповідно до пункту 3 частини першої статті 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», починаючи з моменту досягнення пенсійного віку, а саме з 09 червня 2021 року. Рішенням Окружного адміністративного суду міста від 27 жовтня 2021 року зазначений позов задоволено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідно до п. 3 ч. 1ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні. Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні. В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова. З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 2 ст. 309 КАС України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п`ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу. Пунктом 1 статті 6 ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини та основних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку. Згідно п. 26 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень ухвалення рішення в розумні строки відповідно до статті 6 Конвенції також можна вважати важливим елементом його якості. Проте можливе виникнення суперечностей між швидкістю проведення процесу та іншими чинниками, пов`язаними з якістю, такими як право на справедливий розгляд справи, яке також гарантується статтею 6 Конвенції. Оскільки важливо забезпечувати соціальну гармонію та юридичну визначеність, то попри очевидну необхідність враховувати часовий елемент слід також зважати й на інші чинники. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про продовження строку розгляду апеляційної скарги ГУ ПФУ в місті Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста від 27 жовтня 2021 року на розумний строк. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного. Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою від 28 лютого 2019 року №3001-5000050549, виданою Управлінням праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації. Згідно зі свідоцтвом про народження від 25 серпня 1993 року серії НОМЕР_1 батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є батько - ОСОБА_4 та мати - ОСОБА_1 . Відповідно до довідки ЛКК від 03 березня 2020 року №175, виданою Комунальним некомерційним підприємством «Сосницька центральна районна лікарня» зазначено, що дитина ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , страждає захворюванням дитячий церебральний параліч, резидуальна стадія, нижній спастичний парапарез з помірними стійкими руховими порушеннями. За станом здоров`я мала медичні показання для встановлення групи інвалідності до 6 років. Інвалід з дитинства, група інвалідності встановлена з 1995 року (1 рік 8 місяців), консультована ЛОДКЛ. По стану здоров`я мала б право на одержання соціальної допомоги до шестирічного віку згідно наказу МОЗ України від 08 листопада 2001 року №454/471/516 «Про затвердження Переліку медичних показань, що дають право на одержання державної соціальної допомоги на дітей-інвалідів віком до 18 років»; розділ І пункт 2 підпункт 2.1 (а.с.8). 09.06.2021 ОСОБА_1 звернулася до ГУ ПФУ в місті Києві із заявою про призначення пенсії за віком, як мати особи з інвалідністю з дитинства, до якої додала, зокрема, довідку ЛКК №175, що підтверджується розпискою-повідомленням ГУ ПФУ в м. Києві від 09 червня 2021 року. За результатом розгляду вказаної заяви, листом від 01.07.2021 року №2600-0213-8/106758 ГУ ПФУ в місті Києві відмовило ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком, як матері інваліда з дитинства, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», оскільки відсутній документ про визнання дитини інвалідом (а.с.7). Також, відповідачем зазначено, що за наданими документами до страхового стажу зараховано всі періоди роботи; страховий стаж становить 17 років 08 місяців 20 днів. Вважаючи дії відповідача протиправними, позивачка звернулася з даним позовом до суду за захистом своїх прав та законних інтересів. Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що пенсійним органом протиправно відмовлено позивачці у призначенні пенсії за віком, відповідно існує наявність для призначення дострокової пенсії позивачці за віком, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», як матері особи з інвалідністю з дитинства. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Статтею 64 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Спірні правовідносини регулюються Конституцією України та Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», що регулюються виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян. Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу, зокрема, з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років. Пунктом третім частини 1 статті 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що право на призначення дострокової пенсії за віком мають жінки, які народили п`ятьох або більше дітей та виховали їх до шестирічного віку, матері осіб з інвалідністю з дитинства, які виховали їх до зазначеного віку, - після досягнення 50 років та за наявності страхового стажу не менше 15 років. При цьому до числа осіб з інвалідністю з дитинства належать також діти з інвалідністю віком до 16 років. За вибором матері або в разі її відсутності, якщо виховання п`ятьох або більше дітей чи дитини з інвалідністю здійснювалося батьком, йому призначається дострокова пенсія за віком після досягнення 55 років та за наявності страхового стажу не менше 20 років. Отже, право на дострокову пенсію мають, зокрема, матері осіб з інвалідністю з дитинства, які виховали їх до шестирічного віку після досягнення 50 років для матері та за наявності страхового стажу не менше 15 років. До осіб з інвалідністю з дитинства належать також діти з інвалідністю віком до 16 років. Відповідно до абзацу 11 підпункту 5 пункту 2.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного Фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1 (далі по тексту - Порядок №22-1) в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, до заяви про призначення пенсії за віком додаються такі документи: документи, які засвідчують особливий статус особи: документи про народження дитини, виховання її до шестирічного віку, про визнання дитини заявника особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю (при призначенні пенсії згідно з абзацом першим пункту 3 частини першої статті 115 Закону). Пунктом 2.17 Порядку №22-1 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зазначено, що при призначенні пенсій, зокрема, матерям осіб з інвалідністю з дитинства, які виховали їх до шестирічного віку, факт народження дитини встановлюється на підставі свідоцтва про народження, а її виховання до зазначеного віку - на підставі свідоцтва про народження чи паспорта дитини. Згідно із пунктом 2.18 Порядку №22-1 визнання особи інвалідом з дитинства або дитиною-інвалідом засвідчується випискою з акта огляду в МСЕК, медичним висновком закладів охорони здоров`я, посвідченням одержувача допомоги, довідкою органу, що призначає допомогу, про період призначення допомоги. У разі якщо дитина визнана дитиною-інвалідом після досягнення шестирічного віку або інвалідом з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, надається відповідно висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку, та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою 18-ти років (висновок про час настання інвалідності). Тобто, вищезазначені документи, а саме: виписка з акта огляду в МСЕК, медичний висновок закладів охорони здоров`я, посвідчення одержувача допомоги, довідка органу, що призначає допомогу, про період призначення допомоги, висновок лікарсько-консультаційної комісії дають можливість опосередковано підтвердити факт догляду матері за дитиною, яка мала право на отримання статусу особи з інвалідністю з дитинства до досягнення шестирічного віку, як це передбачено положеннями Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Загальний підхід до змістовного наповнення поняття «особа з інвалідністю» встановлений статтею 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», а також статтею 1 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні». Зокрема, такий статус має особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, унаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. Відповідно до абзацу третього статті 1 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» дитина з інвалідністю - особа до досягнення нею повноліття (віком до 18 років) зі стійким обмеженням життєдіяльності, якій у порядку, визначеному законодавством, встановлено інвалідність. Визначення терміну «особа з інвалідністю з дитинства» не міститься ні в Законі України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», ні в Законі України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні». При цьому, за змісту абзацу другого пункту 26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року №1317 (далі по тексту - Положення №1317), інвалідність з дитинства розглядається як причина інвалідності. Згідно з пунктом 14 цього Положення №1317 причинний зв`язок інвалідності з хворобами, перенесеними у дитинстві, установлюється за наявності документів лікувально-профілактичних закладів, що свідчать про початок захворювання або травму, перенесену до вісімнадцятирічного віку. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з довідки ЛКК від 03 березня 2020 року №175, дитина ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , страждає захворюванням дитячий церебральний параліч, резидуальна стадія, нижній спастичний парапарез з помірними стійкими руховими порушеннями, за станом здоров`я мала медичні показання для встановлення групи інвалідності до 6 років, інвалід з дитинства, група інвалідності встановлена з 1995 року (1 рік 8 місяців). Крім того, в матеріалах справи міститься копія трудової книжки від 06 серпня 1985 року серії НОМЕР_2 , відповідно до якої, ОСОБА_1 12 липня 1999 року звільнена з Акціонерного товариства закритого типу «Луганське інструментальне виробниче об`єднання» за статтею 38 Кодексу законів про працю України за доглядом за дитиною інвалідом дитинства. Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що доводи апелянта про відсутність, на момент звернення позивачки за призначенням пенсії, документа щодо визнання дитини позивачки дитиною інвалідом є необґрунтованими та спростовується доказами, наявними в матеріалах справи. Так, матеріалами справи підтверджується наявність встановлення інвалідності дитині позивачки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у віці 1 рік 8 місяців, тобто до досягнення нею шестирічного віку та, відповідно, виховання позивачкою дитини з інвалідністю до шестирічного віку. Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 травня 2019 року у справі 330/2181/16-а дійшла висновку, що при вирішенні питання про наявність права на призначення пенсії відповідно до пункту 3 частини першої статті 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» визначальною умовою для призначення дострокової пенсії за віком як матері особи з інвалідністю з дитинства є виховання до шестирічного віку саме дитини - інваліда з дитинства, а не дитини без такого роду медичних показань. Тобто при вирішенні питання про наявність права на призначення такого виду пенсії враховується не тлумачення поняття «інваліда з дитинства», а момент настання медичних показань для встановлення інвалідності. Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що ОСОБА_1 , є матір`ю особи з інвалідністю з дитинства, виховувала дитину до шестирічного віку, досягла 50 років та має 17 років 08 місяців 20 днів страхового стажу, що є підставою для призначення їй дострокової пенсії за віком, як матері особи з інвалідністю з дитинства відповідно до пункту 3 частини першої статті 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Відповідно, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що дії ГУ ПФУ в м. Києві щодо відмови у призначенні позивачці дострокової пенсії, відповідно до пункту 3 частини першої статті 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», є протиправними. Щодо позовних вимог про зобов`язання пенсійного органу призначити ОСОБА_1 дострокову пенсію, відповідно до пункту 3 частини першої статті 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», починаючи з 09 червня 2021 року, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне. Як зазначено вище, Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» визначено право особи на отримання дострокової пенсії, як матері особи з інвалідністю з дитинства, яка виховала її до шестирічного віку, після досягнення 50 років та за наявності страхового стажу не менше 15 років, тобто при дотриманні всіх перерахованих умов відповідач зобов`язаний призначити особі дострокову пенсію. З урахуванням тієї обставини, що під час розгляду справи встановлено факт протиправної відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком, як матері особи з інвалідністю з дитинства, наявні підстави для призначення такої пенсії останній. При цьому, колегією суддів апеляційної інстанції враховується, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 року у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 року у справі №804/14800/14. Отже, у даному випадку, повним та ефективним захистом порушеного права позивачки є зобов`язання ГУ ПФУ в м. Києві призначити ОСОБА_1 дострокову пенсію за віком, відповідно до пункту 3 частини першої статті 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», як матері особи з інвалідністю з дитинства, починаючи з 09.06.2021 року. Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України). Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України. Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року). Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції. В зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. В іншій частині позовних вимог колегія суддів апеляційної інстанції не надає оцінку спірним правовідносинам, оскільки судом першої інстанції відмовлено в їх задоволенні, а позивач не є апелянтом по справі. Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі. Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності. Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста від 27 жовтня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: Л.О. Костюк А.Г. Степанюк Повний текст виготовлено 09.02.2022 року