Постанова 4813 № 520/7767/19

Номер провадження: 22-ц/813/1401/22 Номер справи місцевого суду: 520/7767/19 Головуючий у першій інстанції Васильків О. В. Доповідач Князюк О. В. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27.01.2022 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії: головуючого Князюка О. В., суддів: Заїкіна А.П., Таварткіладзе О.М., за участю секретаря - Дерезюк В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 треті особи: Київська районного адміністрація Одеської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , про вселення до житлового приміщення, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , про вселення до житлового приміщення, - ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог 10.04.2019 року позивач ОСОБА_3 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовом до відповідачів, в якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Ухвалою суду від 06.05.2019 року провадження по справі відкрито. 24.06.2019 року представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подав відзив на позовну заяву, в якому просив позовну заяву ОСОБА_3 залишити без задоволення. 24.06.2019 року представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подав відзив на позовну заяву, в якому просив позовну заяву ОСОБА_3 залишити без задоволення. 04.07.2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_5 , в якому просила вселити ОСОБА_1 в квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язавши ОСОБА_3 не чинити перешкод у користуванні квартирою. 04.07.2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_5 , в якому просив вселити ОСОБА_2 в квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язавши ОСОБА_3 не чинити перешкод у користуванні квартирою. 15.10.2019 року представник позивача ОСОБА_6 подала відзив на зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 , в якому просила в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі. 15.10.2019 року представник позивача ОСОБА_6 подала відзив на зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 , в якому просила в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити в повному обсязі. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_2 (РНОКПП невідомий, місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 ), треті особи: Київська районна адміністрація Одеської міської ради(код ЄДРПОУ 26303241, адреса: м. Одеса, вул. Ак. Корольова, 9), ОСОБА_7 (РНОКПП невідомий, місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 ), про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням було задоволено, постановлено: визнано ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 ) таОСОБА_2 (РНОКПП невідомий, місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 )такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 ; вказане рішення є підставою для зняття ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 )та ОСОБА_2 (РНОКПП невідомий, місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 ) з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 ; в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 ) доОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) про вселення до житлового приміщення - відмовленно; в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 (РНОКПП невідомий, місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 )до ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) про вселення до житлового приміщення - відмовленно; стягнуто з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 )та ОСОБА_2 (РНОКПП невідомий, місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір в розмірі 768,40 грн./сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок/ в рівних частках. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням 13 лютого 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було подано апеляційну скаргу, де із посиланням на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права ставиться питання про його скасування з подальшим прийняттям нового рішення, яким: Позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи Київська районна адміністрація Одеської міської ради, ОСОБА_7 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - залишити без задоволення. Позовні вимоги за зустрічним позовними заявами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про вселення до житлового приміщення - задовольнити у повному обсязі. При цьому посилаючись на те, що судом першої інстанції не враховані обставини того, що у відповідності до довідки про склад сім`ї, виданої ОСББ «Корольова 14» від 18 березня 2019 року, за адресою: АДРЕСА_1 крім ОСОБА_3 , його доньок ОСОБА_11 та ОСОБА_12 і брата ОСОБА_13 також зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_14 . Невелика площа квартири фактично унеможливлювала спільне проживання такої кількості родичів, таким чином сім`я ОСОБА_2 разом з дітьми та нині померлими батьками була вимушена тимчасово проживати за іншою адресою. Таким чином існували поважні причини, які унеможливлювали проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у житловому приміщенні за адресою АДРЕСА_1 . Довідкою про склад сім`ї №1803 від 18.03.2019 року за вказаною адресою зареєстрована малолітня донька ОСОБА_2 - ОСОБА_14 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Однак позивач вимагає виселення та зняття з реєстрації лише ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , чим хоче унеможливити спілкування відповідача з його дитиною ОСОБА_14 . Також звертає увагу суду апеляційної інстанції, що в судовому засіданні під час допиту свідка ОСОБА_16 , остання повідомила суду, що фактично підставою для зняття з реєстрації в примусовому порядку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є те, що ОСОБА_3 має бажання приватизувати спірну квартиру. Апелянти наголошують, що несплата ними комунальних платежів не є підставою для зняття з реєстрації у примусовому порядку. Навіть проживаючи за іншою адресою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 продовжували користуватись квартирою, про що, зокрема, свідчить реєстрація ОСОБА_2 - ІНФОРМАЦІЯ_2 та його малолітньої доньки - ОСОБА_14 ІНФОРМАЦІЯ_3 . 17 серпня 2020 року на адресу Одеського апеляційного суду від ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. При цьому посилаючись на те, що доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм матеріального права не відповідають дійсності, оскільки позовні вимоги стосовно неповнолітньої дитини не заявлялись. Крім того, з наявних в матеріалах справи письмових доказів вбачається, що малолітня дитина ОСОБА_14 проживає з батьками за іншою адресою. Наголошує, що фактично відповідачі вибули до іншого житлового приміщення, яке перебуває у власності сім`ї за адресою: АДРЕСА_3 , що письмово підтверджено. Заяви апелянтів про те, сім`я що ОСОБА_2 неодноразово здійснювали спробу знову заселитись у спірну квартиру, а ОСОБА_3 фізично та усно чинить перешкоди є голослівними заявами та не підтверджені жодним доказом. Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції Ухвалою Одеського апеляційного суду від 29.04.2020 року справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2020 року у цивільній справі за позовом за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 треті особи: Київська районного адміністрація Одеської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , про вселення до житлового приміщення, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , про вселення до житлового приміщення було призначено до розгляду. На підставі Розпорядження щодо повторного автоматизованого розподілу справи між суддями № 3520 від 06.08.2021 року відповідно до рішення Вищої ради правосуддя №1612/0/15-21 від 20.07.2021 "Про звільнення ОСОБА_17 з посади судді Одеського апеляційного суду у зв`язку з поданням заяви про відставку" та з врахуванням пунктів 2.3.49., 2.3.50. Положення про автоматизовану систему документообігу суду за вказаною цивільною справою було призначено повторний автоматизований розподіл судової справи. Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи від 06.08.2021 року визначено колегію суддів Одеського апеляційного суду в складі: головуючого - О. В. Князюка, суддів: Колеснікова Г.Я., Сєвєрової Є.С. для розгляду справи №520/7767/19 за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2020 року у цивільній справі за позовом за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 треті особи: Київська районного адміністрація Одеської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , про вселення до житлового приміщення, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , про вселення до житлового приміщення. Розпорядженням № 4111 Щодо повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 13.08.2021 року у відповідності до п. 3.12. Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду в Одеському апеляційному суді, затвердженими рішенням зборів суддів Одеського апеляційного суду 28.12.2018 року з подальшими змінами було проведено автоматизований розподіл справи та визначено колегію суддів Одеського апеляційного суду в складі: головуючого -Князюка О. В., суддів: Заїкіна А.П. та Погорєлової С. О. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 13.08.2021 року вказану цивільну справу було прийнято до провадження головуючого судді Князюка О.В. та призначено до розгляду. Встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини. Відповідно до Розпорядження на право переоформлення договору найму від 10.08.2015 року №29671035, виданого Київською районною адміністрацією Одеської міської ради, позивач ОСОБА_3 є наймачем житлової площі, що складається із двох кімнат, жилою площею 30,70 кв.м., загальною площею 49,10 кв.м. ізольованої квартири АДРЕСА_1 . Склад родини шість осіб: він, донька - ОСОБА_11 - 2013 р.н., донька - ОСОБА_12 - 2014 р.н., брат - ОСОБА_13 - 1972 р.н., сестра - ОСОБА_1 - 1994 р.н., племінник - ОСОБА_2 - 1994 р.н. /а.с.6/. З довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб №1803 від 18.03.2019 року, виданої ОСББ «Корольова 14», вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 , до складу сім`ї /зареєстрованих/ входять: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована з 16.05.1980 року; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрований з 26.09.2001 року; ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрований з 29.07.1988 року; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстрований з 31.07.2006 року; ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована з 18.07.2018 року; ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , зареєстрована з 25.07.2014 року; ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , зареєстрована з 26.02.2014 року /а.с.7/. Судом досліджено Довідку №2001 від 08.04.2019 року, посвідчену ОСББ «Корольова 14» та ОСББ «Жукова 11», про те, що громадянка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , родинні зв`язки - мати, та громадянин ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , родинні зв`язки - син, зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , але фактично проживають за адресою: АДРЕСА_3 станом на теперішній час /а.с.8/. На підтвердження позовних вимог суду також надано: - Акт про не проживання особи за місцем реєстрації від 18.03.2019 року, складений ОСОБА_18 , ОСОБА_16 , ОСОБА_19 про те, що за адресою: АДРЕСА_1 , починаючи з 1994 року фактично не проживає ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Підписи осіб, що склали акт засвідчено головою ОСББ «Корольова 14» /а.с.10/. - Акт про не проживання особи за місцем реєстрації від 18.03.2019 року, складений ОСОБА_18 , ОСОБА_16 , ОСОБА_19 про те, що за адресою: АДРЕСА_1 , починаючи з 1994 року фактично не проживає ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 . Підписи осіб, що склали акт засвідчено головою ОСББ «Корольова 14» /а.с.11/. За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна станом на 24.03.2019 року квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_3 з 17.11.2005 року належить на праві приватної власності ОСОБА_20 /а.с.9/. Відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу, серії НОМЕР_3 , виданого Палацем урочистих подій м. Одеси 14.07.1989 року /а.с.13/, відповідач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є дружиною ОСОБА_20 , ІНФОРМАЦІЯ_9 . Відповідно до свідоцтва про народження, серії НОМЕР_4 , виданого 04.10.2016 року Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є донькою відповідача ОСОБА_2 та третьої особи ОСОБА_7 /а.с.51/. На ухвалу суду про забезпечення доказів суду надано: - Лист КНП «Дитяча міська поліклініка №6» ОМР вих. №01-03/640 від 19.09.2019 року, з якого вбачається, що 31.10.2018 року батьками підписано декларацію на медичне обслуговування дитини ОСОБА_14 , у декларації вказана адреса проживання: АДРЕСА_4 /а.с.102/; - Лист Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області від 18.09.2019 р. №4/6-137, з якого вбачається, що ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , була зареєстрована: АДРЕСА_5 . Знята з обліку 20.03.2019 року: АДРЕСА_6 . На підтвердження доводів сторони позивача ОСОБА_3 щодо здійснення оплати комунальних послуг позивачем, в тому числі і за зареєстрованих, але не проживаючих за спірною адресою відповідачів, суду надані відповідні копії квитанцій /а.с.133-151/. Судом досліджено Довідку СВ Київського ВП в м. Одесі ГУ НП в Одеській області про результати розгляду звернення, відповідно до якої 18.06.2019 року до чергової частини Київського ВП в м. Одесі ГУ НП в Одеській області надійшла заява ОСОБА_1 про те, що її брат ОСОБА_3 , перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1 , погрожує їй та не пускає в квартиру, де вона прописана. Заява зареєстрована до ЄЛ №16811 від 18.06.2019 року. Враховуючи викладене, був здійснений дзвінок за номером телефону: НОМЕР_5 до ОСОБА_3 , який пояснив, що його сестра ОСОБА_1 не проживає за вищевказаною адресою вже на протязі 5-ти років, в неї є своя власна квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , з приводу цього питання конфліктів в них ніколи не виникало. ОСОБА_3 з`явитись до Київського ВП для написання пояснення не може, так як на даний час знаходиться за кордоном /а.с.163/. З відповіді Київського ВП в м. Одесі ГУ НП в Одеській області від 02.07.2019 року №37-вик5157 на адресу ОСОБА_1 вбачається, що за заявою №16811 від 18.06.2019 року було проведено перевірку. Свідків чи очевидців вчинених неправомірних дій зі сторони ОСОБА_3 до відношенню до ОСОБА_1 виявлено не було. ОСОБА_1 рекомендовано вирішувати спірні питання мирним шляхом або в судовому порядку самостійно /а.с.162/.

Мотивувальна частина Застосовані норми права та висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з наступних підстав. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. Згідно зіст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповіднихнорм права, викладені в постановахВерховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до статті 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Між сторонами виникли правовідносини з права користування жилим приміщенням у житловому будинку членом сім`ї власника нерухомого майна, які регулюються нормами ЦК України і ЖК Української РСР. Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції з таких підстав. Кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше, як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством. За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Згідно з статтею 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Відповідно до статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Порядок користування жилими приміщеннями у будинках державного та громадського житлового фонду регулюють положення статей 71, 72 ЖК Української РСР. Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Відсутність члена сім`ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім`ї права користування житлом. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKAANDKRYVITSKYYv. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року). У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок щодо застосування статей71,72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановленістаттею 71 ЖК Української РСРстроки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, в зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві». Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43). Колегія суддів звертає увагу на те, що при тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності, а також ставлення відповідача до спірного житла. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року). ЄСПЛ неодноразово зазначав про те, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому, чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків із конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Умовою реалізації принципу верховенства права при вирішенні спорів, у тому числі, щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є принцип пропорційності. ЄСПЛ розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема, й у питаннях захисту права власності. Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції. Отже, врахування принципу пропорційності, який є також і принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідачів та загальними інтересами. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві», тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути співмірним переслідуваній легітимній меті (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56). Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідача із житла, суд має оцінити, чи існує загальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті. Крім того, принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. З урахуванням зазначених норм права та практики ЄСПЛ колегія суддів дійшла до висновоку про те, що принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв`язків. Перевіряючи рішення суду першої інстанції в частині виселення відповідачів - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на дотримання норм чиного законодавства України, а також практики ЄСПЛ колегія зазначає, що це є втручанням у право на повагу до житла у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ колегія дійшла наступних висновків. Згідно з статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (ст. 77 ч.ч.1-3 ЦПК України). Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 78 ч.ч.1,2 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ч.1 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 81 ч.ч.1,5,6 ЦПК України). Учасники справи зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи і подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (ст. 43 ч.2 п.п.2,4 ЦПК України). Позивач має надати суду належні, допустимі, достовірні та достатні докази того, що відповідач не проживає у спірному жилому приміщенні саме без поважних причин понад один рік. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Предметом доказування у справі, з урахуванням змісту позовних вимог та правових підстав, за якими позивач заявив вимоги, є відсутність або не проживання відповідачівОСОБА_1 та ОСОБА_2 без поважних причин у квартирі АДРЕСА_1 . Як вбачається з матеріалів справи, що на ухвалу суду про забезпечення доказів суду було надано: -Лист КНП «Дитяча міська поліклініка №6» ОМР вих. №01-03/640 від 19.09.2019 року, з якого вбачається, що 31.10.2018 року батьками підписано декларацію на медичне обслуговування дитини ОСОБА_14 , у декларації вказана адреса проживання: АДРЕСА_4 /а.с.102/ . - Лист Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області від 18.09.2019 р. №4/6-137, з якого вбачається, що ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , була зареєстрована: АДРЕСА_5 . Знята з обліку 20.03.2019 року: АДРЕСА_6 . З довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб №1803 від 18.03.2019 року, виданої ОСББ «Корольова 14», вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 , до складу сім`ї /зареєстрованих/ входять: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована з 16.05.1980 року; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрований з 26.09.2001 року; ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрований з 29.07.1988 року; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстрований з 31.07.2006 року; ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована з 18.07.2018 року; ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , зареєстрована з 25.07.2014 року; ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , зареєстрована з 26.02.2014 року /а.с.7/. Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 пред`явив позов до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням посилаючись на те, що останні не проживають у спірній квартирі починаючи з 1994 року. Задовольняючи первісний позов суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено належними та допустимими доказами факт відсутності відповідачів понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, надано критичну оцінку доводам відповідачів щодо наявності у них перешкод з боку ОСОБА_3 щодо проживання у спірній квартирі. Судом першої інстанції не прийнято до уваги: - довідку СВ Київського ВП в м. Одесі ГУ НП в Одеській області про результати розгляду звернення, відповідно до якої 18.06.2019 року до чергової частини Київського ВП в м. Одесі ГУ НП в Одеській області надійшла заява ОСОБА_1 про те, що її брат ОСОБА_3 , перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1 , погрожує їй та не пускає в квартиру, де вона прописана. Заява зареєстрована до ЄЛ №16811 від 18.06.2019 року. Враховуючи викладене, був здійснений дзвінок за номером телефону: НОМЕР_5 до ОСОБА_3 , який пояснив, що його сестра ОСОБА_1 не проживає за вищевказаною адресою вже на протязі 5-ти років, в неї є своя власна квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , з приводу цього питання конфліктів в них ніколи не виникало. ОСОБА_3 з`явитись до Київського ВП для написання пояснення не може, так як на даний час знаходиться за кордоном /а.с.163/. - відповідь Київського ВП в м. Одесі ГУ НП в Одеській області від 02.07.2019 року №37-вик5157 на адресу ОСОБА_1 вбачається, що за заявою №16811 від 18.06.2019 року було проведено перевірку. Свідків чи очевидців вчинених неправомірних дій зі сторони ОСОБА_3 до відношенню до ОСОБА_1 виявлено не було. ОСОБА_1 рекомендовано вирішувати спірні питання мирним шляхом або в судовому порядку самостійно /а.с.162/. Крім того, судом першої інстанції було надано оцінку факту непроживання малолітньої дитини ОСОБА_14 у спірній кваартирі, посилаючись на медичну довідку КНП «Дитяча міська поліклініка №6» ОМР, не визначаючи її процесуальний статус у справі. Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. За змістом частини другоїстатті 18 Закону України "Про охорону дитинства"діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. У силу ч. 4 ст. 29 Цивільного кодексу України дитина, яка не досягла 10 років, може бути зареєстрована лише за місцем проживання батьків або одного з них, тому у разі зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 за вищезазначеною адресою, залишилися би зареєстрована малолітня дітина без батьків, що суперечить діючому законодавству. Апеляційний суд звертає увагу, що п. 24 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 №207, унеможливлює реєстрацію малолітньої дитини окремо від батьків або одного з них та навіть у разі, якщо б зняття реєстрації місця проживання ОСОБА_2 і було б проведено, то таке зняття підлягало б скасуванню відповідно до вимог п. 28 Правил, як таке, що проведено з порушенням законодавства. Крім того, у силу п. 18, 26 Правил чітко визначено, що малолітня дитина обов`язково повинна бути зареєстрована разом з одним з батьків і зняття з реєстрації місця проживання малолітньої дитини здійснюється виключно разом з одним із батьків. Отже, чинним законодавством України визначено, що місце проживання дитини має бути місцем проживання її батьків або одного з них. Відповідно достатті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Як зазначено устатті 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20 листопада 1989 року № 44/25, ратифікованоїПостановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Закон України «Про охорону дитинства» визначає охорону дитинствав Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що грунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини. Відповідно до статті 18 цього Закону Держава забезпечує право дитинина проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. У випадку наявності будь-якої правової колізії, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції, пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. З листа Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області від 18.09.2019 р. №4/6-137 вбачається, що ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , була зареєстрована: АДРЕСА_5 . Знята з обліку 20.03.2019 рокум. АДРЕСА_6 , тобто на даний проміжок часу ОСОБА_7 не зареєстрована за жодною адресою. Таким чином, зняття з реєстрації ОСОБА_2 за вищезазначеною адресою, позбавляє його неповнолітню дочку права на житло регламентовано конституцією та законодавством України. Не зазначивши в якості відповідача - ОСОБА_14 та її законого представника, що діє в її інтересах, судом першої інстанції було помилково задоволено позовні вимоги у зв`язку з тим, що виконання рішення першої інстанції призведе до вирішення питання щодо зняття з обліку неповнолітньої дитини, що є недопустимим. Колегія суддів критично ставиться до довідки №2001 від 08/04/2019 року виданної ОСББ «Корольова 14», яка надана гр. ОСОБА_3 про те, що громадянка ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 , родині зв`язки - мати та громадянина ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_6 , родинні зв`язки - син зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , але фактично проживають за адресою: АДРЕСА_3 станом на теперішній час. У зв`язку з тим, що дана довідка записана зі слів гр. ОСОБА_3 , та не може бути врахована як допустимий і належний доказ, того, що позивач ОСОБА_3 не чинив перешкоди відповідачам. Крім того, втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», 2009 року, пункт 56). Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітня ОСОБА_14була право власності або право постійного користування іншим житлом, позивач не надав, хоча це є його процесуальним обов`язком. Позивач не надав належних, допустимих і достатніх доказів, які б у своїй сукупності дали змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог. Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про вселення колегія зазначає наступне. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Відповідно до статті 64 Житлового кодексу УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. Стаття 65 Житлового кодексу УРСР встановила, що наймач може за згодою всіх членів сім`ї, які з ним проживають, вселити в займане ним приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної вище згоди не потрібно. Особи, яких вселили в житлове приміщення як членів сім`ї наймача, набувають такі ж права на користування житловим приміщенням, як і інші члени сім`ї, якщо не було письмової домовленості про інше. Враховуючи, що суд першої інстанції дійшов висновку щодо задоволення первісного позову з порушенням норм матеріального права, за результатами перегляду справи в апеляційному порядку колегія суддів не вбачає підстав для задоволення вимог в частині виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , то вимоги зустрічних позовів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 підлягають задоволенню. Доводи ОСОБА_3 що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не сплачували житлово-комунальні послуги, не мають значення для вирішення спору, при цьому спір щодо заборгованості за житлово-комунальні послуги може бути вирішений в межах іншої цивільної справи. Відтак, з огляду на те, що доказів наявності підстав для виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , передбачених ч.1 ст.116 ЖК, матеріали справи не містять, апеляційний суд дійшов висновку про те, що судом першої інстанції під час розгляду вказаної цивільної справи не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, що підлягають застосуванню, дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для задоволення первинного позову та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог. РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - задовольнити. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2020 року - скасувати. Постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 треті особи: Київська районного адміністрація Одеської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням - відмовити у повному обсязі. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , про вселення до житлового приміщення - задовольнити. Вселити ОСОБА_1 в квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язавши ОСОБА_3 не чинити перешкод у користуванні квартирою. Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , про вселення до житлового приміщення - задовольнити. Вселити ОСОБА_2 в квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язавши ОСОБА_3 не чинити перешкод у користуванні квартирою. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 04 лютого 2022 року. Головуючий: О. В. Князюк Судді: А. П. Заїкін О.М. Таварткіладзе