Постанова 4823 № 750/8260/21

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 19 липня 2022 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 750/8260/21 Головуючий у першій інстанції Логвіна Т. В. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/664/22 Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого-судді Висоцької Н.В. суддів: Мамонової О.Є., Онищенко О.І., із секретарем Патук А.А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Комунальне підприємство «ЖЕК-13» Чернігівської міської ради, розглянувши у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 24 січня 2022 року (місце ухвалення м. Чернігів, повний текст рішення складено 31.01.2022) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, В С Т А Н О В И В : У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. В обґрунтування позову посилався на те, що він є квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 28,5 кв.м., має реєстрацію за вказаною адресою та фактично там проживає. Разом з позивачем в квартирі зареєстровані його колишня дружина ОСОБА_2 та їх спільний син ОСОБА_3 . Основним квартиронаймачем в документах КП «ЖЕК-13» зазначена відповідач ОСОБА_2 . Позивач зазначає, що після розірвання шлюбу відповідачі певний час проживали з позивачем у вказаній вище квартирі, але з 23.05.2020 виїхали з квартири і вже понад рік в ній не проживають. Крім того, ОСОБА_2 з 07.03.2019 має житло на праві приватної власності за адресою: АДРЕСА_2 , де вона фактично проживає. У позові ОСОБА_1 посилається, що відповідачі не знімаються з місця реєстрації в квартирі позивача, чим порушують його права, створюють ряд перешкод, тому позивач змушений нести додаткові витрати на сплату житлово-комунальних послуг, які нараховуються на кількість зареєстрованих осіб, наявність реєстрації відповідачів впливає на отримання житлових соціальних пільг. На підставі викладеного вище ОСОБА_1 у позові просить визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 . Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 24.01.2022 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відмовлено. В обґрунтування рішення суд послався на те, що позивачем не доведено факт відсутності відповідачів у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, при цьому судом встановлено, що між сторонами існують конфліктні відносини з приводу користування спірною квартирою і відповідачі позбавлені можливості проживати за місцем реєстрації та не втрачали інтерес до цього житла. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 -адвокат Кручек О.О. подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. За доводами апеляційної скарги оскаржуване рішення суду прийнято внаслідок неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, встановлені судом обставини не були доведені належними та допустимими доказами, а висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, рішення ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права. Посилається на те, що відповідачкою належними доказами не підтверджено її пояснень, що квартира, яка є у її власності, була придбана її братом, який не зміг приїхати на момент її купівлі в м. Чернігів та виступити в якості покупця, а тому вона і виступила покупцем даної квартири, однак реальним власником являється її брат. ОСОБА_1 зазначає, що відповідачка навмисно не реєструється у квартирі за адресою АДРЕСА_2 власником якої вона є та проживає ній, проте стверджує, що проживає за спірною адресою, та приходить до квартири у відсутність чоловіка. Заявник зазначає, що хоча відповідачка ще в 1996 році, до вступу у шлюб з позивачем, як співробітник Чернігівської обласної лікарні, отримала дозвіл на заселення до кімнати АДРЕСА_1 , що відносилась на той час до гуртожитку Чернігівської обласної лікарні, проте позивач ОСОБА_1 особисто писав заяву в 2019 році на ім`я керівника Чернігівської обласної лікарні. Таким чином, як вважає апелянт, у відповідності до ч. 3 ст. 64 ЖК України, якщо особи, зазначені в ч. 2 цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. І відповідно до ст. 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У скарзі заявник посилається на те, що суд безпідставно взяв до уваги посилання відповідачів на вирок Деснянського районного суду м. Чернігова від 18.12.2018, при цьому не звернув увагу на те, що відповідно до ст.75 КК України ОСОБА_1 було звільнено від відбування призначеного судом покарання з випробуванням, встановивши іспитовий строк 2 роки, оскільки відповідачі проживали в спірній квартирі до 23.05.2020, а після переїхали в придбану 3-кімнатну квартиру і не навідували спірну квартиру. Апелянт посилається, що твердження відповідачки про те, що з часу розлучення з позивачем, останній постійно вчиняє сварки та конфлікти з нею та погрожує фізичною розправою, не відповідає дійсності, оскільки з часу настанні події, згідно якої винесено вирок, і з того часу конфліктів, на які посилається сторона відповідачів, між сторонами спору не було. Після вироку відповідачка більше не зверталась до органів поліції з приводу неправомірної поведінки з боку позивача, що судом при розгляді даної справи не було враховано. За доводами скарги пояснення свідків зі сторони відповідачів не свідчить про проживання в квартирі відповідачів. Апелянт наголошує, що відповідачі підтвердили факт, що 23.05.2020 вони з усіма речами виїхали зі спірної квартири, встановленим є факт, що з 23.05.2020 відповідачі не проживають в спірній квартирі, а «відвідування» квартири не тотожне поняттю «проживання. Крім того, ОСОБА_1 у скарзі як на підставу скасування рішення суду посилається на те, що відповідачка ОСОБА_2 добровільно не сплачує кошти на утримання спірної квартири, такі витрати стягуються згідно судового рішення, тобто відрахування здійснюються із заробітної плати відповідачки в примусовому порядку. У скарзі ОСОБА_1 посилається на незаконність прийнятого судом першої інстанції відзиву на позовну заяву, поданого стороною відповідачів, оскільки його подано з пропуском процесуального строку, передбаченого ст.178 ЦПК України, та який не є підтвердженим заявником. А долучені до відзиву документи не могли бути прийняті судом до уваги, оскільки подані з порушенням норм процесуального права: ч. 8 ст. 43, ч. 9 ст. 83 ЦПК України, крім того, зміст документів, доданих до відзиву не є доказами проживання відповідачів в спірній квартирі після 23.05.2020 та перешкоджання в користування цим житлом з боку позивача, а тому такі докази є неналежними та недопустимими, про що зазначав позивач. Разом з тим, судом не взято до уваги акти подані позивачем як підтвердження про не проживання в квартирі АДРЕСА_1 відповідачів. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідачів ОСОБА_4 просить апеляційну скаргу відхилити, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24.01.2022 - залишити без змін. В обґрунтування посилається на законність та обґрунтованість судового рішення, та безпідставність апеляційної скарги. Заявник посилається, що твердження позивача про виїзд відповідачів зі спірної квартири та не проживання в ній рік є недоведеними та спростовуються показами свідків, відповідачі мають ключі від спірної квартири та постійно здійснюють користування нею у відсутності позивача, оскільки останній ображає їх, погрожує фізичною розправою та шантажує, крім того відповідачі постійно несуть витрати на утримання спірної квартири. Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції протокольною ухвалою суду від 28.06.2022 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, було залучено КП «ЖЕК-13» Чернігівської міської ради. На виконання вимог ст. 361 ЦПК України учасникам справи було надіслано копії апеляційної скарги та додані до неї матеріали справи, проте відзив на апеляційну скаргу від КП «ЖЕК-13» Чернігівської міської ради до суду подано не було. Згідно з ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Вислухавши суддю-доповідача, учасників судового процесу, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, враховуючи наступне. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з 1999 року, який розірвано 08.12.2014 на підставі рішення Деснянського районного суду м. Чернігова. Від шлюбу мають повнолітнього сина - співвідповідача по справі - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 8, 9). З копії довідки КНП «Чернігівська обласна лікарня» від 21.09.2021 № 3- 04/2368, вбачається, що ОСОБА_2 у 1996 році, до вступу в шлюб з відповідачем, отримала дозвіл на заселення до кімнати АДРЕСА_1 , що відносилась на той час до гуртожитку Чернігівської обласної лікарні. У 2014 році квартири гуртожитку, серед яких є вказана квартира, були передані на приватизацію працівникам Чернігівської обласної лікарні, та змінено статус квартир на житлові і закріплено за зареєстрованими особами та поживаючими у них, в тому числі однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 закріплено за сестрою медичною Чернігівської обласної лікарні ОСОБА_2 з сім`єю з трьох чоловік (вона, чоловік та син) (а.с. 68). Згідно копії витягу із рішення №134 від 30.05.2014 виконавчого комітету Чернігівської міської ради, змінено статус кімнати АДРЕСА_1 на квартиру та закріплено її за медичною сестрою Чернігівської обласної лікарні, ОСОБА_2 з сім`єю з трьох чоловік (вона, чоловік та син) (а.с. 67). Матеріали справи містять копію особового рахунку № НОМЕР_1 , виданого 19.05.2021, згідно якого власником/наймачем квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 з 17.12.1996, син ОСОБА_3 , прописка якого значиться з 03.05.2012, та колишній чоловік ОСОБА_1 прописка 15.11.2012 (а.с. 6). Згідно копії довідки від 19.05.2021 № 2659 про зареєстрованих у житловому приміщенні за спірною адресою осіб вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрована 17.12.1996, ОСОБА_3 03.05.2012, ОСОБА_1 15.11.2012 (а.с. 7). Згідно довідки КНП «Чернігівська обласна лікарня» від 17.09.2021 № 3-08/2357, з доходів ОСОБА_2 проводяться щомісячні утримання у розмірі 20 % на виконання постанов про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника ВП № 61537348 від 10.05.2021 (стягувач - ОТКЕ) та ВП № 61794111 від 10.05.2021 (стягувач КП «Чернігівводоканал» ЧМР) (а.с. 64-66). Матеріали справи містять копію акту про не проживання особи за місцем реєстрації, складеного 20.05.2021, та згідно якого зі слів заявника ОСОБА_1 та свідків (мешканців) ОСОБА_5 та ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_4 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають з 23.05.2020 за місцем реєстрації (а.с. 13). З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що з 07.03.2019 ОСОБА_2 має право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 14). З матеріалів справи вбачається, що вироком Деснянського районного суду м. Чернігова від 18.12.2018 ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України та призначено йому покарання у виді 2 (двох) років позбавлення волі. Відповідно до ст. 75 КК України, звільнено ОСОБА_1 від відбування призначеного судом покарання з випробуванням, встановивши іспитовий строк 2 (два) роки (а.с. 49-52). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов до висновку про недоведеність позивачем факту відсутності відповідачів у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, при цьому судом встановлено, що між сторонами існують конфліктні відносини з приводу користування спірною квартирою і відповідачі позбавлені можливості проживати за місцем реєстрації та не втрачали інтерес до цього житла. З таким висновком суду першої інстанції погоджується і апеляційний суд, оскільки судом першої інстанції обставини справи з`ясовані в обсягу, необхідному для правильного вирішення спору, відповідно до встановлених обставин, правильно визначено суть і характер правовідносин сторін та норми матеріального права, що їх регулюють. Доводи апеляційної скарги цей висновок суду не спростовують. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України. У відповідності до приписів ст.ст. 3, 4 ЦПК України захисту підлягають порушене, невизнане або оспорюване право особи чи інтерес, а також державний чи суспільний інтерес. Статтею 41 Конституції України встановлено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Згідно з статтею 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Відповідно до статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Порядок користування жилими приміщеннями у будинках державного та громадського житлового фонду регулюють положення статей 71, 72 ЖК Української РСР. Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, N 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року). У постанові Верховного Суду від 24.10.2018 у справі N 490/12384/16-ц зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, в зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Колегія суддів звертає увагу на те, що при тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності, а також ставлення відповідача до спірного житла. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання "вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав" (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.90). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року). ЄСПЛ неодноразово зазначав про те, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому, чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків із конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63). Умовою реалізації принципу верховенства права при вирішенні спорів, у тому числі, щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є принцип пропорційності. ЄСПЛ розглядає принцип "пропорційності" як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема, й у питаннях захисту права власності. Дотримання принципу "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети. З урахуванням зазначених норм права та практики ЄСПЛ можна зробити висновок про те, що принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв`язків. Згідно з статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Як встановлено судом під час розгляду справи в суді першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції, відповідачі мають ключі від спірної квартири та здійснюють користування квартирою у відсутність позивача, оскільки останній створює перешкоди у користуванні спірним житлом. Судом першої інстанції під час розгляду справи правильно взято до уваги вирок Деснянського районного суду м. Чернігова від 18.12.2018, згідно якого ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України та призначено йому покарання у виді 2 (двох) років позбавлення волі. Відповідно до ст. 75 КК України, звільнено ОСОБА_1 від відбування призначеного судом покарання з випробуванням, встановивши іспитовий строк 2 (два) роки (а.с. 49-52). Таким чином, судом встановлено, що зі сторони позивача відповідачам створюються перешкоди у користування спірною квартирою, що в свою чергу спростовують доводи заявника в апеляційній скарзі про відсутність конфліктних ситуацій між колишнім подружжям. Крім того, користування квартирою відповідачами підтверджено показами свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 . Як вбачається з матеріалів справи, з доходів ОСОБА_2 проводяться щомісячні утримання у розмірі 20% на виконання рішення суду про стягнення коштів на користь КП «Чернігівводоканал» за надані послуги водопостачання за адресою: АДРЕСА_4 . На підставі судового наказу Деснянського районного суду м. Чернігова від 29.03.2021 (справа № 750/2967/21) з ОСОБА_2 та позивача ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за послуги з водопостачання та водовідведення за квартиру АДРЕСА_1 за період з 01.08.2018 до 01.03.2021 в сумі 9326 грн. 64 коп. На підставі судового наказу від 26.12.2018 (справа №750/13768/18) з ОСОБА_2 стягнуто на користь ПАТ "Облтеплокомуненерго" заборгованість за отримані послуги з централізованого теплопостачання за квартиру АДРЕСА_1 . На підставі судового наказу Деснянського районного суду м. Чернігова від 14.07.2021 (справа №750/7420/21) з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 стягнуто заборгованість на користь ПАТ "Облтеплокомуненерго" за отримані послуги з централізованого теплопостачання за квартиру АДРЕСА_1 за період з 01.11.2018 до 30.04.2021 у сумі 13548.64 грн., та заборгованість за послуги з централізованого постачання гарячої води в розмірі 26145,92 грн. З врахуванням встановлених обставин справи вбачається, що відповідачі несуть витрати за утримання спірної квартири на виконання судових рішень, разом з тим позивачем не надано суду доказів щодо сплати комунальних платежів у добровільному порядку. Враховуючи викладене вище, спростованими є доводи апеляційної скарги про те, що відповідачі не проживають у спірній квартирі понад більш як шість місяців та не беруть участі в утриманні спірної квартири, оскільки, як встановлено судом, відрахування здійснюються із заробітної плати відповідача. Не є підставою для скасування правильного по суті рішення суду доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо наявності у відповідачки ОСОБА_2 на праві власності квартири за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки наявність права власності не є підставою для задоволення позову в даному випадку, оскільки у даній справі не встановлено обставин, що відповідачі не користувалась житловим приміщенням за спірною адресою понад строк встановлений законом для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Судом апеляційної інстанції перевірені посилання апелянта на незаконність прийнятого судом першої інстанції відзиву на позовну заяву, поданого стороною відповідачів, проте відповідно до ч. 2 ст. 374 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це призвело до неправильного вирішення справи. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з правильним висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт відсутності відповідачів понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, разом з тим, судом встановлено, що не проживання відповідачів у спірній квартирі протягом тривалого часу було зумовлено саме наявністю у них перешкод з боку позивача ОСОБА_1 . Крім того, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що відповідачка ОСОБА_2 , яку позивач просить визнати такою, що втратила право користування житловим приміщенням, у 1996 році, ще до вступу в шлюб з позивачем, отримала дозвіл на заселення до кімнати АДРЕСА_1 , яка була виділена їй як сестрі медичній ревматологічного відділення для проживання та вказана кімната відносилась на той час до гуртожитку Чернігівської обласної лікарні. Згідно рішення Виконавчого комітету Чернігівської міської ради № 134 від 30.05.2014 «Про затвердження списків громадян, поставлених на квартирний облік, виділення житла підприємствам, громадянам міста, видачу ордерів» квартири у житловому будинку АДРЕСА_5 , що мали статус гуртожитку, змінили статус на житлові і закріпили за зареєстрованими особами та проживаючими у них, в тому числі, однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 закріпили за сестрою медичною Чернігівської обласної лікарні ОСОБА_2 з сім`єю з трьох чоловік (вона, чоловік, син). Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що відповідачка ОСОБА_2 зареєстрована у спірній квартирі з 17.12.1996, шлюб було укладено 27.04.1999, а позивач зареєстрований лише 15.11.2012. Зазначені обставини підтверджуються даними листа № 3/05/365 від 29.06.2022 КНП «Чернігівська обласна лікарня» ЧОР (а.с. 192-194). У статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України). За ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України). З врахуванням викладеного вище та правильно встановлених обставин справи судом першої інстанції, з чим погоджується апеляційний суд, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є необґрунтованими та не спростовують висновків місцевого суду. Суд правильно встановив характер правовідносин сторін у справі та застосував норми матеріального права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених позовних вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення суду - без змін. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 24 січня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту. Повний текст судового рішення складено 21.07.2022. Головуючий Судді: