Постанова 4818 № 643/19150/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД _________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А іменем України 04 лютого 2022 року м. Харків справа № 643/19150/20 провадження № 22ц/818/963/22 Харківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Котелевець А.В., суддів - Бурлака І.В., Маміної О.В., імена (найменування) сторін: позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін апеляційну скаргу Крилової Олени Леонідівни - представника Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 березня 2021 року в складі судді Сугачової О.О., у с т а н о в и в: В грудні 2020 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») в особі свого представника Дашко Володимира Миколайовича звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 21 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір шляхом підписання Заяви, відповідно до умов якого остання отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту в розмірі 1 000,00 грн на картковий рахунок. Умови кредитного договору відповідачка не виконала, допустила заборгованість, яка станом на 12 жовтня 2020 року склала суму в загальному розмірі 11 810,80 грн (заборгованість за тілом кредиту - 8 451,19 грн, заборгованість за простроченими відсотками за користування кредитом - 3 309,61 грн, пеня - 50,00 грн), яку позивач просив стягнути з відповідачки на свою користь. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 23 березня 2021 року позов АТ «КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 21 грудня 2007 року в розмірі 8 451,19 грн та 1 503,99 грн судового збору. В задоволенні позову в іншій частині відмовлено. Задовольняючи частково позов та стягуючи заборгованість за тілом кредиту, суд першої інстанції послався на правову позицію, що міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, відповідно до якої Тарифи банку, Умови та правила надання банківських послуг, які не підписувались при заповненні заяви-анкети позичальником, не можуть вважатись складовою частиною кредитного договору, а встановлені цими документами відсоткова ставка, пеня та штрафи не можуть бути застосовані при визначенні кредитної заборгованості. 09 липня 2021 року Крилова Олена Леонідівна - представник АТ КБ «ПриватБанк» подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просила скасувати рішення суду першої інстанції в частині залишення без задоволення позову про стягнення прострочених відсотків та ухвалити в цій частині нову постанову про задоволення позову в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не мав правових підстав для відмови в задоволенні позову в указаній частині, оскільки банк надав ОСОБА_1 кредит, а відповідачка його не повернула. Зазначає, що в Заяві, яка була підписана ОСОБА_1 , зазначено розмірі базової процентної ставки - 3% на місяць, отже сторонами були узгоджені істотні умови договору, а тому висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача прострочених відсотків є помилковим. ОСОБА_1 рішення суду першої інстанції не оскаржила, правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційних скарг має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (пункт 2 частини 1 статті 374 ЦПК України). Рішення суду першої інстанції в частині вирішення спору про стягнення тіла кредиту та пені не оскаржується, тому в апеляційному порядку не переглядається. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України - в межах доводів і вимог апеляційної скарги - судова колегія вважає, що апеляційна скарга Крилової О.Л. - представника АТ КБ «ПриватБанк» підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції в частині вирішення спору про стягнення прострочених процентів за користування кредитом не відповідає. Матеріали справи свідчать, що 21 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір шляхом підписання Заяви, відповідно до умов якого остання отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту в розмірі 1 000,00 грн на картковий рахунок. Умови кредитного договору відповідачка не виконала, допустила заборгованість, яка станом на 12 жовтня 2020 року склала суму в загальному розмірі 11 810,80 грн (заборгованість за тілом кредиту - 8 451,19 грн, заборгованість за простроченими відсотками за користування кредитом - 3 309,61 грн, пеня - 50,00 грн), яку позивач просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь. Термін дії картки № НОМЕР_1 - листопад 2011 року. Картка декілька разів перевипускалась. Строк дії останньої картки - № НОМЕР_2 - квітень 2022 року. Початковий кредитний ліміт в подальшому змінювався, що підтверджується довідкою про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки, оформленої на ім`я ОСОБА_1 . Остання зміна кредитного ліміту відбулася 12 грудня 2019 року. ОСОБА_1 користувалася кредитним коштами, що підтверджується випискою банку. Останній платіж на погашення заборгованості внесено 24 липня 2019 року в сумі 400,00 грн. Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Згідно з частинами першою-другою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) викладено правову позицію про те, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 55 днів пільгового періоду» і Витяг з Умов та Правил, які містяться в матеріалах цієї справи, не визнаються відповідачем та не містять його підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання анкети-заяви. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати комісії, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої , про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності і розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді наявність у кредитора права на самостійне списання грошових коштів і зміну процентної ставки, а також сплату комісії та відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення строків виконання договірних зобов`язань. Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що банк вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів. У постановах від 20 червня 2018 року у справі № 755/4365/16-ц (провадження № 22701св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 356/1635/16-ц (провадження № 61-25342св18), від 11 вересня 2019 року у справі № 642/5533/15-ц (провадження № 61-13458св18), від 19 вересня 2019 року у справі № 127/7543/17 (провадження № 61-26680св18) Верховний Суд дійшов таких висновків: - у справі № 755/4365/16-ц: залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, яким відмовлено в позові банку, апеляційний суд не врахував, що відповідач не оспорювала факт укладення чи неукладення кредитного договору, а з розрахунку кредитної заборгованості та виписки з рахунку вбачається, що позичальник частково сплачувала заборгованість, користувалася кредитними коштами, тобто погоджувалася з умовами кредитування. При цьому апеляційним судом не перевірено, чи містили чинні на момент укладення правочину Умови зобов`язання позичальника зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов`язання з повернення кредиту, чи саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мала на увазі відповідач, підписуючи анкету-заяву, та відповідно, чи брала вона на себе зобов`язання зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов`язання з повернення кредиту; - у справі № 356/1635/16-ц: на підтвердження заявлених вимог банк надав суду: підписану позичальником анкету-заяву, розрахунок заборгованості за кредитним договором, довідку про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки клієнта, виписку по картці/рахунку, фотокартку отримання відповідачем картки. За таких обставин, висновок суду апеляційної інстанції про недоведеність факту отримання відповідачем платіжної картки із встановленим лімітом кредитування та отримання позичальником кредитних коштів, а також про відсутність кредитних правовідносин між сторонами не може вважатись обґрунтованим, а є таким, що суперечить вимогам положень статті 12 ЦПК України. Не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Отже, апеляційним судом неповно досліджені зібрані у справі докази; - у справі № 642/5533/15-ц: задовольняючи позов, суди правильно виходили з того, що у зв`язку з невиконанням позичальником своїх договірних зобов`язань у нього перед банком виникла заборгованість, яка підтверджується відповідним розрахунком. Відповідачем не надано суду належних доказів на спростування розміру заборгованості та не заявлено клопотання щодо проведення судової економічної експертизи. В судовому засіданні відповідач не заперечував, що користувався та користується платіжною карткою; - у справі № 127/7543/17: вирішуючи спір, суди правильно встановили, що банк виконав умови договору та надав позичальнику кредит, а відповідач умови кредитного договору не виконувала, унаслідок чого утворилася заборгованість. Доводи касаційної скарги про те, що судами не доведено та не встановлено обставин, чи надавалися взагалі кошти за анкетою-заявою, чи випускалися картки, чи відкривався відповідний картковий рахунок, не заслуговують на увагу, оскільки в матеріалах справи наявні довідка про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки та виписка за рахунком позичальника, які доводять факт отримання відповідачем кредитної картки та її використання. Доказів про наявність у відповідача іншої картки суду не надано. Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Відмовляючи в задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» в частині вирішення спору про стягнення заборгованості за простроченими відсотками, суд першої інстанції виходив з того, що в підписаній ОСОБА_1 заяві відсутні відомості про процентну ставку та відповідальність боржника у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання, які підлягають застосуванню до укладеного договору, а надані банком Умови та Правила не містять підпису відповідача про ознайомлення з ними, у зв`язку з чим їх не можна вважати складовою частиною кредитного договору та досягненням між сторонами згоди щодо всіх його істотних умов, що відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17. Однак судом першої інстанції неправильно застосований вищенаведений правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, оскільки, на відміну від справи № 342/180/17, в цій справі з боку відповідачки не надходило заперечень щодо непогодження між сторонами наданих банком Умов та Правил. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) зазначено, що у межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. У постановах Великої Палати Верховного Суду вже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання. Позивач, обгрунтовуючи право вимоги, посилався на Заяву, яка була підписана відповідачкою. В Заяві зазначена базова процентна ставка по кредиту - 3% в місяць на остаток заборгованості. Із розрахунку заборгованості, доданого банком до позовної заяви, вбачається, що заборгованість за простроченими відсотками за користування кредитом складає суму в розмірі 3 309,61 грн, який відповідачкою не спростовано. За таких обставин правові підстави для залишення позову АТ КБ «ПриватБанк» в частині вирішення спору про стягнення заборгованості за простроченими відсотками відсутні. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (частина 1 статті 376 ЦПК України). Рішення суду першої інстанції в частині вирішення спору про стягнення заборгованості за простроченими відсотками підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нової постанови про задоволення позову та стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» суми в розмірі 3 309,61 грн. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Частиною 1 статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За правилами пунктів «б», «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Судові витрати, понесені позивачем, документально підтверджуються - за подачу позовної заяви - 2102 грн, апеляційної скарги - в розмірі 3 153,00 грн (а. с. 38, 93). Між тим, відповідно до пункт 1.1.2 частини другої статті 4 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI) якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум). Враховуючи, що позов було задоволено частково, то судовий збір за подання апеляційної скарги було сплачено надмірно, а тому при вирішенні питання про стягнення судових витрат суд апеляційної інстанції виходить з тих сум, які підлягали сплаті (883,47 грн), а не які фактично було сплачено. Оскільки апеляційна скарга підлягає задоволенню, а позов - частковому задоволенню, а саме - на 99,58%, з ОСОБА_2 на користь АТ «Акцент-Банк» підлягає стягненню судовий збір, в загальному розмірі 2976,64 грн, з яких: 2093,17 грн - судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції, 883,47 грн - судові витрати, понесені при перегляді справи в апеляційному порядку. Керуючись ст. ст. 367, 374 ч. 1 п. 2, 376 ч. 1, 382, 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Крилової Олени Леонідівни - представника Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» - задовольнити. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 березня 2021 року в частині вирішення спору про стягнення заборгованості за простроченими відсотками та розподілу судових витрат скасувати та ухвалити в цій частині нову постанову. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН: НОМЕР_3 ) на користь Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» (01001, м. Київ вул. Грушевського, буд. № 1Д, код ЄДРПОУ 14360570, рах. № НОМЕР_4 , МФО № 305299) заборгованість за кредитним договором від 21 грудня 2007 року в розмірі 3 309,61 грн (три тисячі триста дев`ять грн 61 коп.) та судовий збір в розмірі 2976,64 грн (дві тисячі девятсот сімдесят шість грн 64 коп.). В іншій частині рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повне судове рішення складено 04 лютого 2022 року. Головуючий А.В.Котелевець Судді І.В.Бурлака О.В.Маміна