Постанова Північний апеляційний господарський суд № 910/15612/20

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "18" листопада 2021 р. Справа№ 910/15612/20 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Тищенко О.В. суддів: Чорногуза М.Г. Станіка С.Р. за участю секретаря судового засідання Рудь Н.В. за участю представників згідно протоколу судового засідання від 18.11.2021 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" на рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2021 (повний текст рішення складено та підписано 04.08.2021) у справі №910/15612/20 (суддя Приходько І.В.) за позовом Фізичної особи-підприємця Шрівастава Саміра до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" про стягнення 340 048,76 грн та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" до Фізичної особи-підприємця Шрівастава Саміра про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення №1 від 26.02.2019 В С Т А Н О В И В : Фізична особа-підприємець Шрівастава Самір (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" (далі - відповідач) про стягнення 340 048,76 грн. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач всупереч взятим на себе зобов`язанням за договором оренди нежитлового приміщення №1 від 26.02.2019 не повністю розрахувався за оренду вказаного приміщення, у зв`язку з чим позивачем нараховано основний борг у розмірі 320 000, 00 грн, 18 541, 25 грн пені та 1 507, 51 грн інфляційних збитків. 26.02.2021 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшла зустрічна позовна заява до Фізичної особи-підприємця Шрівастава Саміра про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення №1 від 26.02.2019. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.03.2021 прийнято зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" до розгляду з первісним позовом у справі №910/15612/20. Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.08.2021 первісні позовні вимоги - задоволено. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" на користь Фізичної особи-підприємця Шрівастава Саміра основну заборгованість у розмірі 320 000,00 грн, пеню у розмірі 18 541,25 грн, інфляційні збитки у розмірі 1507,51 грн та витрати зі сплати судового збору за подання первісного позову в розмірі 5 100,73 грн. У задоволенні зустрічних позовних вимог - відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не надав суду жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги та свідчили про відсутність у нього обов`язку сплатити заявлену до стягнення суму основного боргу. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції зазначив, що у даному випадку позивачем жодними належними, допустимими та достовірними доказами не доведено реальних підстав недійсності Договору. Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою в якій просить суд повністю скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2021 у справі №910/15612/20 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний позов повністю. Вирішити питання щодо судових витрат. В обґрунтування апеляційної скарги відповідач вказав, що місцевий господарський суд не повно та не об`єктивно з`ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив і не надав правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам, а тому, на думку скаржника, рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не встановив чи дійсно за Договором оренди позивач є власником майна, яке вказано в п. 1.1 Договору, та яке, начебто, було здано в оренду, а саме нежилого приміщення загальною площею 200 кв.м. в будівлі №37 по вул. Уманській в м. Києві. Крім того апелянт зазначав, що суд першої інстанції доводи відповідача не взяв до уваги і надав оцінку лише технічному паспорту будівлі, помилково вважаючи, що це єдиний доказ, на який послався відповідач, не надавши оцінки доказам, які свідчать про перебування майна позивача в іпотеці у третьої особи (Багрія О.І.) та відсутність укладених договорів оренди саме на майно позивача станом на 16.03.2019, тобто після укладання спірного правочину. Відповідач звертав увагу суду апеляційної інстанції, на відсутність права власності у позивача на об`єкт нерухомості, вказаного у Договорі оренди за адресою вул. Уманська, 37, м. Київ, а наявні у власності позивача приміщення за адресою вул. Уманська, буд. №35-37, приміщення №93, поверх цокольний літ. «А», м. Київ не передавалися в оренду, що підтверджено п. 2.1.3 Договору іпотеки від 16.03.202196 та мають іншу адресу та площу. Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями апеляційну скаргу у справі №910/15612/20 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В. судді: Станік С.Р., ОСОБА_1 Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.09.2021 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" на рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2021 у справі № 910/15612/20 залишено без руху. Надано строк для усунення недоліків. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.09.2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" на рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2021 у справі № 910/15612/20. Роз`яснено Фізичній особі-підприємцю Шріваставу Саміру право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом десяти днів з дня вручення копії ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі відповідно, але не пізніше 05.10.2021. Роз`яснено апелянту право подати до суду апеляційної інстанції заперечення на відзив (у разі його надання) в письмовій формі протягом 5 днів з дня його отримання (в разі надання - надати суду докази надсилання (надання) їх іншим учасникам справи), але не пізніше 15.10.2021. Встановлено учасникам справи строк для подачі всіх заяв та клопотань в письмовій формі протягом десяти днів з дня вручення копії даної ухвали, але не пізніше 15.10.2021. Розгляд апеляційної скарги у справі №910/15612/20 призначено на 18.11.2021. У зв`язку зі звільненням судді ОСОБА_1 у відставку, протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 16.11.2021 у справі №910/15612/20 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Станік С.Р., Чорногуз М.Г. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.11.2021 прийнято справу №910/15612/20 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" на рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2021 колегією суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Станік С.Р., Чорногуз М.Г. У судове засідання, яке відбулось 18.11.2021 з`явились представники позивача та відповідача. Представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" у судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги на підставі доводів, зазначених у ній, просив її задовольнити, скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 02.08.2021 у справі №910/15162/20 повністю та ухвалити нове рішення, яким у первісному позові ФОП Шрівастава Саміру відмовити, зустрічний позов ТОВ відповідальністю "Ковальська та партнери" задовольнити повністю. Судові витрати покласти на позивача. Представник ФОП Шрівастава Саміра у судовому засіданні заперечував щодо задоволення апеляційної скарги, просив суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги, оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін. У відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Згідно до ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі. Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав. Як вірно встановлено судом першої інстанції та перевірено судом апеляційної інстанції, 26.02.2019 між позивачем (орендодавець) та відповідачем (орендар) укладений договір оренди нежитлового приміщення №1 (далі - Договір), відповідно до умов якого орендодавець передає орендарю в тимчасове платне користування без права викупу нежитлового приміщення (далі - Приміщення) загальною площею 200 кв.м. для здійснення підприємницької діяльності. Приміщення розташоване в будівлі № 37 по вул. Уманська в м. Києві. Пунктом 1.2. Договору сторони зазначили, що приміщення, що надається в оренду, належить Орендодавцеві на підставі Договору купівлі-продажу та є його приватною власністю. Також у п. 3.2. Договору міститься інформація про те, що приміщення, яке вказано в п. 1.1. Договору, належить Орендодавцю на праві власності. У відповідності до п. 2.1. Договору передача приміщення орендареві здійснюється 27.02.2019 та оформлюється актом приймання-передачі № 1 (Додаток № 1), який підписується сторонами та є невід`ємною частиною даного Договору. Згідно з п. 4.1. Договору приміщення на умовах цього Договору надається Орендарю в оренду строком на 1 рік, починаючи з дати підписання Акту приймання-передачі № 1, тобто строк дії Договору з 27.02.2019 по 27.02.2020. З матеріалів справи вбачається, що в подальшому, 25.02.2020 сторони уклали Додаткову угоду № 1 до Договору, відповідно до якої погодили строк дії Договору з 27.02.2020 по 27.02.2021 включно. Отже, звертаючись до суду позивач зазначав, що відповідач несвоєчасно та не у повному обсязі здійснював орендні платежі, передбачені умовами договору, внаслідок чого виникла прострочена заборгованість. Згідно з п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини. Так, в ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Положеннями статті 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України). Відповідно до встановлених у справі обставин, між сторонами був укладений договір оренди нерухомого майна. Відповідно до ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності. Згідно з ч. 6 ст. 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Відповідно до ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. З матеріалів справи слідує, що відповідно до умов Договору оренди, 27.02.2019 сторонами було складено та підписано акт прийому-передачі приміщення згідно з договором найму (оренди) приміщення № 1 від 26.02.2019. Відповідно до підписаного між сторонами акту відповідачу фактично передано в належному стані нежиле приміщення 200 м.кв., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Уманська, будинок №

37. Зазначений акт прийому-передачі підписано директором відповідача та скріплено печаткою підприємства без жодних заперечень та зауважень, в тому числі щодо розміру приміщення, його стану, правильності адреси розташування об`єкта оренди тощо. Отже, підписуючи вказаний акт, без заперечень, відповідач фактично погодився/підтвердив, яке саме приміщення було передано йому в оренду. Як вже було зазначено судом, 25.02.2020 сторони уклали Додаткову угоду до Договору оренди. Враховуючи зміст додаткової угоди, можна дійти висновку, що сторони дійшли згоди продовжити строк дії Договору на один рік. Отже, що станом на момент укладення додаткової угоди № 1 відповідач вже рік користувався об`єктом оренди та сплачував орендні платежі, однак жодних претензій стосовно відсутності будь-якої істотної умови договору, або ж невідповідності фактичної адреси місцезнаходження об`єкта оренди з зареєстрованою адресою розташування спірного приміщення, не висловлював. Змін до Договору у спірний період відповідачем також ініційовано не було. Беручи до уваги вищенаведене, суд дійшов висновку, що протягом усього періоду спірних правовідносин сторонами не було укладено змін до Договору в частині реквізитів об`єкта оренди (його площі, адреси розташування тощо). Крім того, відомостей про те, що відповідачем ініціювалися такого роду зміни у Договір матеріали справи не містять. Судом першої інстанції було встановлено, що відповідачем не заперечувався факт того, що увесь спірний період він не вчиняв дій щодо повернення спірного нежитлового приміщення за актом приймання-передачі та продовжував частково сплачувати орендні платежі. Відомостей про те, що починаючи з 27.02.2019 та до моменту звернення позивача до суду з даним позовом про примусове стягнення орендних платежів, відповідачем ставилося питання про недійсність Договору (зокрема недотримання істотних умов правочину) матеріали справи не містять. Умовами Договору, а саме п. 12.3., сторони визначили/підтвердили те, що в даний Договір включені всі істотні умови, передбачені чинним законодавством і сторони не мають одна до одної щодо цього ніяких претензій. Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України). З матеріалів справи слідує, що жодних претензій щодо істотних умов Договору, так само як і заперечень стосовно якісних характеристик об`єкта оренди, відповідач не висловлював увесь період договірних правовідносин. Враховуючи вищенаведені обставини, суд дійшов правомірного висновку, що саме підписання Договору та додаткової угоди до нього, виконанням умов правочину та частковою сплатою орендних платежів, відповідач прийняв умови правочину. Таким чином, спірний Договір є укладеним у розумінні статті 638 ЦК України та є обов`язковим для виконання обома його сторонами в розумінні статті 629 ЦК України. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що сторони п. 10.2. Договору сторони визначили, що зміни і доповнення вносяться до нього шляхом укладення сторонами додаткової письмової угоди. Матеріали справи не містять доказів стосовно того, що сторонами укладалися інші додаткові угоди, окрім продовження строку дії правочину на один рік. Зі змісту Договору, а саме, п. 5.1., вбачається, що розрахунки за користуванням приміщенням здійснюються у безготівковому порядку, шляхом щомісячного перерахування орендарем грошових коштів (орендної плати) на розрахунковий рахунок орендодавця. Сторони попередньо погодили, що на строк оренди місячний розмір орендної плати за один квадратний метр складає 330 грн, таким чином, на дату укладення договору, розмір орендної плати за один місяць становив 66 000 грн. Згідно з пунктом 5.3.2. Договору орендар зобов`язаний щомісячно, не пізніше 10 банківських днів розрахункового місяця, сплачувати орендодавцю плату за оренду приміщення шляхом перерахування її на поточний рахунок Орендодавця. Судом було встановлено, що відповідно підтверджується матеріалами справи, у період з липня 2019 року по травень 2020 року відповідач здійснював орендні платежі, частково порушуючи умови Договору стосовно строків та розміру внесення оплати. Однак, починаючи з травня 2020 року відповідач взагалі не здійснював внесення орендної плати, у зв`язку з чим утворилася основна заборгованість у загальному розмірі 320 000,00 грн. Колегія суддів зазначає, що матеріали справи не містять доказів погашення заборгованості відповідачем за Договором на момент звернення позивача до суду. Беручи до уваги вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача основного боргу в сумі 320 000,00 грн є обґрунтовані, а тому правомірно задоволені судом. Крім того, звертаючись до суду позивач просив стягнути з відповідача, у зв`язку з неналежним виконанням зобов`язання, пеню у розмірі 18 541, 25 грн та 1 507, 51 грн інфляційних збитків. В силу ч. ст. 216, ч. 1 ст. 218 ГК України, підставою господарсько-правової відповідальності у вигляді застосування господарських санкцій є вчинене учасником господарських відносин правопорушення у сфері господарювання. Одним з видів господарських санкцій, згідно ч.2 ст.217 ГК України, є штрафні санкції, до яких віднесені, у т.ч. штраф та пеня (ч.1 ст.230 ГК України). Як визначено ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, згідно з п. 2 ч. 1 цієї норми, сплата неустойки. Пунктом 8.2. Договору передбачено, що за прострочення виконання орендарем у встановлений термін грошових зобов`язань він сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несвоєчасно сплаченої суми за кожний день прострочення платежу. Відповідно до ст.ст. 546, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, різновидом якої є штраф та пеня. Пеня, за визначенням частини третьої статті 549 ЦК України, - це вид неустойки, що забезпечує виконання грошового зобов`язання і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожний день прострочення виконання. Згідно з ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано. Нарахування пені починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, при цьому день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення пені. Щодо пені за порушення грошових зобов`язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов`язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції. (п.п. 2.5, 1.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань"). У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань (п. 1.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.13. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань"). Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, щодо стягнення з відповідача пені, за прострочення оплати заборгованості, яка утворилася у період липень 2019 року - липень 2020 року в межах шестимісячного періоду нарахування, в розмірі 18 541,25 грн. Крім того, позивач на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України просить суд стягнути з відповідача 1 507, 51 грн інфляційних збитків. Щодо розміру втрат від інфляції суд зазначає наступне. Згідно із ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. При цьому слід зауважити, що у випадках порушення грошового зобов`язання суд не має правових підстав приймати доводи боржника з посиланням на неможливість виконання грошового зобов`язання через відсутність необхідних коштів (стаття 607 ЦК України) або на відсутність вини (статті 614, 617 ЦК України чи стаття 218 ГК України). За своїми ознаками, індекс інфляції є збільшенням суми основного боргу у зв`язку з девальвацією грошової одиниці України, а 3% річних є платою за користування чужими коштами в цей період прострочення виконання відповідачем його договірного зобов`язання, і за своєю правовою природою вони є самостійними від неустойки способами захисту, цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов`язань, а не штрафною санкцією. Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. Отже, за розрахунком позивача, розмір втрат від інфляції складає 1 507,51 грн. Розрахунок є арифметично вірним, обґрунтованим, відповідає вимогам законодавства та обставинам справи, а тому зазначена вимога підлягає задоволенню. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" звернулось до суду із зустрічним позов про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення №1 від 26.02.2019. В обґрунтування своїх вимог, позивач за зустрічним позовом зазначав, що спірний Договір оренди не містить істотної умови, а саме об`єкта оренди, і як наслідок у Договорі відсутні склад та вартість такого майна. Наполягаючи на тому, що спірний Договір суперечить вимогам ч.1 ст. 761 ЦК України та ч. 3 ст. 283 ГК України, позивач за зустрічним позовом просив визнати недійсним Договір. У відповідності до ст. 180 ГК України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Судом було встановлено, факт укладення Договору оренди нежитлового приміщення №1, предметом якого є передача орендодавцем орендарю в тимчасове платне користування без права викупу нежитлового приміщення загальною площею 200 кв.м. для здійснення підприємницької діяльності. Приміщення розташоване в будівлі № 37 по вул. Уманська в м. Києві. Отже, на переконання суду саме вказане приміщення виступало об`єктом оренди, який було передано позивачем та прийнято відповідачем за актом приймання-передачі без жодних заперечень та зауважень. Крім того, у зазначеному акті відповідач підтвердив, що йому фактично передано в належному стані нежиле приміщення 200 м.кв., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Уманська, будинок №

37. Отже, доводи апелянта, які наведені у скарзі, про відсутність у Договорі об`єкта оренди не підтверджені належними та допустимими доказами, а отже є необґрунтованими. Крім того колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що посилання позивача за зустрічним позовом на технічний паспорт (інв. Справ № 7741) не є підставою для визнання правочину недійсним, оскільки технічний паспорт виданий на групу приміщень № 93 загальною площею 234,2 кв.м., тоді як об`єктом оренди безпосередньо виступало нежитлове приміщення площею 200 кв.м. За положеннями частин 1 та 2 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 Цивільного кодексу України). Згідно із частинами 1, 2, 3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Тобто недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Згідно із статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень. Згідно із статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Колегія суддів зазначає, що у даному випадку фактичної невідповідності об`єкта оренди умовам Договору (його площі, адреси розташування тощо), орендар мав право зазначити про це в якості зауважень до акту приймання-передачі, або ж ініціювати зміни до Договору в частині уточнення реквізитів об`єкта оренди. Однак відомостей про те, що відповідачем ініціювалися такого роду зміни у Договір матеріали справи не містять. При цьому, відповідачем не заперечується, що увесь спірний період він не вчиняв дій щодо повернення спірного нежитлового приміщення за актом приймання-передачі та продовжував частково сплачувати орендні платежі. Відомостей про те, що починаючи з 27.02.2019 та до моменту звернення позивача до суду з даним позовом про примусове стягнення орендних платежів, відповідачем ставилося питання про недійсність Договору (зокрема недотримання істотних умов правочину) матеріали справи також не містять. Крім того, колегією суддів взято до уваги, що за правовою позицією суду касаційної інстанції (постанови від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, від 30.11.2016 у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Крім того Верховний Суд звертав увагу, що як порушення розуміється такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Беручи до уваги вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у даному випадку позивачем жодними належними, допустимими та достовірними доказами не доведено реальних підстав недійсності Договору. Натомість, якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували договір погодженим способом, то незгода позивачів з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання їх прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 506/450/19). Крім того колегія суддів зазначає, що посилання апелянта у своїй скарзі на умови Договору іпотеки, сторонами якого є відповідач за зустрічним позовом та окремий суб`єкт (іпотекодержатель), не можуть бути підставою для визнання спірного Договору недійсним з огляду на те, що договір іпотеки було укладено пізніше дати укладення Договору оренди. До того ж, орендарем не доведено, що укладення договору іпотеки будь-яким негативним чином виплинуло на можливість користування ним об`єктом оренди. Судом також береться до уваги висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц, де суд зазначав, що наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним. Враховуючи вищенаведене та відсутність порушеного права ТОВ "Ковальська та партнери" суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року). Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїс-Матеос проти Іспанії" від 23.06.1993). Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав. У Рекомендаціях R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на удосконалення судової системи, наголошується на тому, що суд повинен, принаймні в ході попереднього засідання, а якщо можливо, і протягом всього розгляду, відігравати активну роль у забезпеченні швидкого судового розгляду, поважаючи при цьому права сторін, в тому числі і їх право на неупередженість. Зокрема, він повинен володіти повноваженнями proprio motu, щоб вимагати від сторін пред`явлення таких роз`яснень, які можуть бути необхідними; вимагати від сторін особистої явки, піднімати питання права; вимагати показань свідків, принаймні в тих випадках, коли мова йде не тільки про інтереси сторін, що беруть участь у справі, тощо. Такі повноваження повинні здійснюватися в межах предмета розгляду. Обов`язок доказування, встановлений статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні "справедливого балансу" між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 33 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів" від 27.10.1993). У відповідності до ст. 42 Господарського процесуального кодексу України учасники справи користуються рівними процесуальними правами. Учасники справи мають право подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи. Відповідно до ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Отже, виходячи з вищевикладеного, як в суді першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції Товариством з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" не було подано належних та переконливих доказів стосовно своїх вимог і заперечнь. Колегія суддів звертає увагу, що доводи, викладені у апеляційній скарзі Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" на рішення суду першої інстанції не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судом апеляційної інстанції. Відповідно до п.1 ч.1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2021 прийнято після повного з`ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, а також у зв`язку з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, є таким що відповідає нормам закону. Таким чином, в задоволенні апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" слід відмовити, а оскаржуване рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2021 - залишити без змін. Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України. Керуючись ст.ст. 129, 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд П О С Т А Н О В И В:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" на рішення Господарського суду м. Києва від 02.08.2021 у справі №910/15612/20 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду м. Києва від 02.08.2021 у справі №910/15612/20 залишити без змін.

3. Судові витрати (судовий збір) за розгляд апеляційної скарги покладаються на Товариство з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери".

4. Матеріали справи №910/15612/20 повернути до Господарського суду міста Києва. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до ст.ст.287-291 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст підписано 24.01.2022 після виходу суддів з лікарняного та відпусток. Головуючий суддя О.В. Тищенко Судді М.Г. Чорногуз С.Р. Станік