Постанова 4824 № 757/27034/19-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 757/27034/19-ц Головуючий у суді І інстанції Матійчук Г.О. Провадження № 22-ц/824/1/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 січня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 1 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в с т а н о в и в: У травні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним вище позовом, обґрунтовуючи його тим, що 11 серпня 2015 року ОСОБА_1 взяв у неї в борг 62 000 доларів США, а 12 серпня 2015 року - 8 000 євро, із зобов`язанням повернути вказані суми грошових коштів до 31 грудня 2015 року, про що власноручно написав відповідні розписки. Відповідачем була повернута частина коштів в загальній сумі 2 000 доларів США за розпискою від 11 серпня 2015 року та в загальній сумі 500 євро за розпискою від 12 серпня 2015 року. Таким чином сума основної заборгованості за розпискою від 11 серпня 2015 року становить 60 000 доларів США, а за розпискою від 12 серпня 2015 року - 7 500 євро. Вона неодноразово в усному порядку зверталась до відповідача з вимогою повернути їй позичені гроші, однак він на такі вимоги не реагував та ухиляється від повернення залишку боргу. Позивач вважає, що на підставі частини першої статті 1048 ЦК України вона має право на одержання від відповідача процентів від суми позики на рівні облікової ставки НБУ до визначеного дня повернення позики - 31 грудня 2015 року, а також трьох процентів річних від суми позики за весь час прострочення відповідно до вимог частини другої статті 625 ЦК України. Посилаючись на порушення відповідачем зобов`язань щодо своєчасного повернення грошових коштів, з урахуванням зменшеного розміру позовних вимог позивач просила суд стягнути з останнього на свою користь заборгованість в розмірі 72 528,22 доларів США, з яких 60 000,00 доларів США - сума основного боргу, 5 761,75 доларів США - проценти за користування позикою, 6 766,47 доларів США - 3% річних, та в розмірі 9 092,56 євро, з яких 7 500,00 євро - сума основного боргу, 736,88 євро - проценти за користування позикою, 855,68 євро - 3% річних, та витрати по сплаті судового збору в розмірі 9 605,00 грн. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 1 лютого 2021 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 72 528,22 доларів США, з яких 60 000,00 доларів США - сума основного боргу, 5 761,75 доларів США - проценти за користування позикою, 6 766,47 доларів США - 3% річних. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 9 092,56 євро, з яких 7 500,00 євро - сума основного боргу, 736,88 євро - проценти за користування позикою, 855,68 євро - 3% річних. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в розмірі 9 605,00 грн. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач через представника - адвоката Гріденко Т.В. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати, з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Аргументи апеляційної скарги зводяться до того, що позовні вимоги про стягнення заборгованості за договорами позики пред`явленні із пропуском загального трирічного строку позовної давності, про застосування якого просив відповідач в суді першої інстанції, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки кінцевою датою повернення грошових коштів є 31 грудня 2015 року, а до суду позивач звернулась лише 27 травня 2019 року. Розписки про повернення частини боргу, датовані 2017 роком, не можуть свідчити про переривання перебігу позовної давності з огляду на те, що визнані судом першої неналежними доказами виконання позичальником взятих на себе боргових зобов`язань за договорами позики у формі розписок. У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не заперечується і визнається факт написання власноруч розписок від 11 та 12 серпня 2015 року про отримання у борг обумовленої суми грошових коштів в іноземній валюті та надання цих розписок позивачу, однак не надано належних і допустимих доказів на підтвердження повного погашення боргу у визначений строк до 31 грудня 2015 року, що свідчить про порушення умов взятого на себе зобов`язання щодо своєчасного повернення суми позики, а тому з нього на користь позивача підлягає стягненню основна сума заборгованості, проценти за визначений у договорі період користування коштами на рівні облікової ставки НБУ та 3 % річних за весь період прострочення виконання грошового зобов`язання. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, аджевін ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України також дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Відповідні правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України містяться в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13, від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, та в постановах Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 658/689/17, від 15 листопада 2018 року у справі № 361/5718/16-ц. Суд першої інстанції установив, що 11 серпня 2015 року та 12 серпня 2015 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були укладені договори позики на суму 62 000 доларів США та 8 000 євро відповідно, про що відповідач написав (склав) розписки, копії яких наявні в матеріалах справи (а. с. 13-14). За змістом зазначених розписок відповідач взяв в борг у позивача вказані суми грошових коштів в іноземній валюті та зобов`язався повернути їх у строк до 31 грудня 2015 року. В судовому засіданні суду першої інстанції, у відзиві на позовну заяву та в заяві про застосування строку позовної давності ОСОБА_1 підтвердив факт отримання коштів на суму 62 000 доларів США та 8 000 євро від ОСОБА_2 за розписками, які він власноручно написав та визнав, що за умовами наданої позики він повинен був повернути борг до 31 грудня 2015 року (а. с. 32, 88). З вказаних розписок також вбачається, що 22 грудня 2016 року відповідачем була частково повернута позивачу сума боргу у розмірі 600 доларів США за розпискою від 11 серпня 2016 року та у розмірі 80 євро за розпискою від 12 серпня 2016 року, що сторони засвідчили своїми підписами. Дослідженням зазначених розписок установлено, що вони містять необхідні умови договору позики, зокрема, дату їх складання, сторін правочину, отримання грошових коштів в борг у конкретно визначеному розмірі та зобов`язання щодо їх повернення, строк повернення, при цьому написані власноручно відповідачем із зазначенням його паспортних даних. З огляду на викладене, наявні в матеріалах справи розписки на підтвердження укладених договорів позики у сукупності із встановленими районним судом обставинами щодо передачі відповідачу від позивача грошових коштів містять умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення, що становить основний зміст та істотні обставини позичкового зобов`язання, передбаченого частиною першою статті 1046 ЦК України і є належними доказами укладення між сторонами позики вищевказаних грошових сум. За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що під час укладення договорів позики були дотримані вимоги частини першої статті 1047 ЦК України щодо письмової форми договору позики і що складання позичальником розписок, які засвідчили передання йому позикодавцем визначеної грошової суми є правом, а не обов`язком сторін договору позики. Ураховуючи наведене вище, у даній справі суд першої інстанції надав належну правову оцінку борговим розпискам, встановив їх правову природу та дійшов правомірного висновку про наявність між сторонами відносин, що виникли з договору позики, оскільки матеріалами справи підтверджується і не заперечувалося сторонами як сам факт отримання відповідачем грошових коштів за договором позики, так і зобов`язання їх повернути у встановлений строк. Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання, що визначені у розписках від 11 та 12 серпня 2015 року належним чином не виконав, грошові кошти вчасно та в повному обсязі ОСОБА_2 не повернув, що також підтверджується долученими до відзиву на позовну заяву розписками, написаними і складеними позивачем про отримання від відповідача в рахунок погашення боргу грошових коштів (а. с. 38, 39). Так, за змістом першої розписки ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 частину коштів в погашення боргу згідно розписки на загальну суму 8 000 євро: в сумі 2 280 грн, що в еквіваленті становить 80 євро 22 грудня 2016 року; в сумі 6 500 грн, що в еквіваленті становить 220 євро 3 лютого 2017 року; в сумі 5 840 грн, що в еквіваленті становить 200 євро 13 червня 2017 року. Згідно із другою розпискою ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 частину коштів в погашення боргу по розписці із загальною сумою 62 000 доларів США: в сумі 16 200 грн, що в еквіваленті становить 600 доларів США 22 грудня 2016 року; в сумі 11 000 грн, що в еквіваленті становить 400 доларів США 3 лютого 2017 року; в сумі 13 000 грн, що в еквіваленті становить 500 доларів США 13 червня 2017 року; в сумі 13 350 грн, що в еквіваленті становить 500 доларів США 16 листопада 2017 року. Таким чином, пред`явивши позов про стягнення залишку боргу в примусовому порядку, позивач належним чином підтвердила своє право вимоги до відповідача виконання боргового зобов`язання за розпискою від 11 серпня 2015 року на суму 60 000 доларів США, а за розпискою від 12 серпня 2015 року - 7 500 євро, районний суд правильно застосував положення статей 1046, 1047 ЦК України та, встановивши наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов, дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог. За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). А відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця) згідно з положеннями статті 545 ЦК України свідчить, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано. У відповідності до статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. При цьому припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку користування позиченими грошовими коштами. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України (частина перша статті 1050 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з урахуванням наведених норм закону, дійшов правильного висновку, що відповідачем порушено зобов`язання щодо своєчасного повернення суми боргу за договором позики, а тому з нього на користь позивача підлягають до стягнення грошові кошти в сумі, яка дорівнює загальному розміру основного зобов`язання, а також 5 761,75 доларів США відсотків за користування позикою та три проценти річних від простроченої суми у розмірі 6 766,47 доларів США за договором від 11 серпня 2015 року, 736,88 євро відсотків за користування позикою та три проценти річних від простроченої суми у розмірі 855,68 євро за договором від 12 серпня 2015 року. Вищевказані суми були обраховані позивачем у розрахунках, що містяться у заяві про зменшення розміру позовних вимог (а. с. 57-59), перевірені судом першої інстанції,їх розмір та порядок нарахування не оспорюється відповідачем в апеляційній скарзі, а також не викликає сумнівів в їх правильності і обґрунтованості, тому відсутні підстави їх наводити в судовому рішенні суду апеляційної інстанції. При цьому слід врахувати, що свобода договору полягає у вільному виявленні волі сторін на вступ у договірні відносини. Волевиявлення учасників договору передбачає відсутність жодного тиску з боку контрагента або інших осіб. Згідно із статтею 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. В разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц). Відповідач під час розгляду справи таку презумпцію не тільки не спростував, а й сам підтвердив укладення договорів позики та отримання в борг грошових коштів від позивача, тобто укладені між сторонами правочини не оспорювалися як по суті, так і у зв`язку з доводами про те, що позичальник погасив борг у повному обсязі (стаття 1051 ЦК України).Таким чином право вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 за договорами позики, яке виникло у неї на підставі чинного правочину, презюмується. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Європейський суд з прав людини зауважує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути порушені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Відповідно до норм статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 5 червня 2019 року у справі № 905/1562/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, від 26 лютого 2020 року у справі № 910/4391/19. Зі змісту боргових розписок вбачається, що позивачу стало відомо про порушення свого права 1 січня 2016 року, тобто після закінчення визначеного сторонами кінцевого строку повернення позики - 31 грудня 2015 року. З даним позовом про стягнення заборгованості за договорами позики ОСОБА_2 звернулась до суду 27 травня 2019 року. Разом з тим, з обставин справи, установлених судом першої інстанції, вбачається, що 22 грудня 2016 року мало місце часткове погашення позичальником боргу за договорами позики, що засвідчено відповідними записами і підписами сторін на розписках від 11 та 12 серпня 2015 року, а до відзиву на позовну заяву сам же відповідач надав розписки позивача про отримання від нього в рахунок погашення боргу грошових коштів 22 грудня 2016 року, 3 лютого 2017 року, 13 червня 2017 року та 16 листопада 2017 року, тобто відповідач вчиняв дії, що свідчить про визнання ним боргу перед позивачем. Отже, мало місце переривання перебігу позовної давності, про що обґрунтовано зазначено судом першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Виходячи з наведеного, колегія суддів відхиляєдоводи апеляційної скарги про необхідність застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог у даній справі, оскільки в суді першої інстанції відповідач підтвердив написання ним власноруч боргових розписок, а також розписок, що написані позивачем про отримання коштів за договорами позики, що свідчить про те, що позичальник вчиняв дії на підтвердження визнання ним свого боргу перед кредитором, тобто мало місце переривання строку позовної давності. Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду. За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за розгляд справи в апеляційному суді відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 1 лютого 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній