Окрема думка КЦС ВС № 755/13075/20

ОКРЕМА ДУМКА судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Бурлакова С. Ю. 19січня 2022 року м. Київ справа № 755/13075/20 провадження № 61-12666св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 03 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року скасував та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 25 000,00 дол. США та 3 % річних у розмірі 263,01 дол. США. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 500, 00 (п`ять тисяч п`ятсот) гривень 00 копійок. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг 31 717 (тридцять одна тисяча сімсот сімнадцять) гривень 66 копійок. Постанову колегія суддів мотивувала тим, що під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_2 набула грошові кошти за існування достатніх правових підстав, у спосіб, передбачений письмовою розпискою, яка сторонами не оспорюється. Розглядаючи справу, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що за життя батьків сторін - власників квартири, 17 квітня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 досягнуто згоди щодо переходу в майбутньому частки спірної квартири. У зв`язку із досягненням усної домовленості щодо умов переходу майбутньої частки у спадщині на квартиру, позивач передала відповідачу 25 000,00 дол. США, про що остання написала розписку. Відповідно до цієї розписки відповідач отримав від позивача 25 000,00 дол. США за частину її майбутньої частки у спадщині на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 зобов`язалась на майбутнє перед ОСОБА_1 про те, що «претензій на частку у спадщині - у квартирі не матиме». ОСОБА_2 зобов`язалась перед ОСОБА_1 про те, що вона зніметься з реєстраційного обліку у квартирі, а також зніме з реєстраційного обліку чоловіка та доньку та звільнить квартиру до 30 вересня 2015 року. Отже, правова підстава щодо отримання коштів між сторонами не виникала, частка у спадщині до позивачки, якою вона розпорядилась та за яку отримала гроші, не перейшла й не могла перейти, оскільки спадщина не відкрилась. Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що оспорювана сума вважається отриманою відповідачем безпідставно у розумінні статті 1212 ЦК України та є такою, що підлягає поверненню. З такими доводами погодитись не можу з огляду на таке. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21) вказано, що суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. На суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Проте суди попередніх інстанцій зазначених вимог закону не врахували та дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правові норми, які підлягають застосуванню, на що мали повноваження згідно з положеннями ЦПК України. Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широку сферу застосування: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення, чи вибуло майно з володіння власника за його волею або всупереч його волі, чи є набувач добросовісним або недобросовісним. Результат аналізу статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: а) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); б) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності достатньої правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом глави 83 цього Кодексу, свідчить про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору. Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі. Тобто кондикція - це позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави. Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна (носія іншого цивільного права), підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця (набувача майна) з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності цивільних відносин безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливо здійснити шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати у набувача таке майно. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-100цс15, від 24 вересня 2014 року у справі № 6-122цс14, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-582цс15, від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 6-2978цс15, від 2 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15, від 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2723цс16, від 4 жовтня 2017 року у справі № 6-1216цс17, від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17 та у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 757/42443/15-ц (провадження № 61-38890св18). Підстав для ініціювання відступу від наведених висновків Верховного Суду України не вбачається. Отже, положення глави 83 застосовуються незалежно від того, безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у разі якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього. Висновок про можливість застосування до спірних правовідносин статті 1212 ЦК України викладений також у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18. Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18. Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати лише після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі у виді розірвання договору. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 22 березня 2016 року у справі № 6-2978цс15 та від 3 червня 2016 року у справі № 6-100цс15. У постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 668/7704/15-ц (провадження № 61-14244св18) зроблено висновок про те, що суди невірно встановили правову природу розписки, оскільки за її змістом відповідач отримала як завдаток грошові кошти у рахунок укладання в майбутньому договору купівлі-продажу нежитлової кімнати. Отже, зміст розписки свідчить про наявність між сторонами договірних правовідносин щодо купівлі-продажу у майбутньому нерухомого майна, а тому суди неправильно застосували положення статті 1212 ЦК України. Судова практика у цих правовідносинах є сталою. Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Системне тлумачення статті 6, частини першої статті 627 ЦК України у поєднанні з частиною першою статті 628 зазначеного Кодексу дає підстави для висновку про те, що сторони євільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності, добросовісності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони можуть укласти як передбачені, так і не передбачені законом або іншим нормативно-правовим актом договори. До договору, що не передбачений законом, за відсутності ознак, вказаних в частині другій статті 628 ЦК України, правила про окремі види договорів не застосовуються. Це не перешкоджає можливості застосувати правила про аналогію закону до окремих відносин сторін договору. Сенс кваліфікації договора як поіменованого полягає в тому, щоб застосувати певні правові норми, що регулюються правовідносини між сторонами такого договору. Якщо таких норм немає, то неможливо вести мову про поіменованість такого договору. Закон має передбачати будь-яке позитивне регулювання договорів, наприклад в частині вимог щодо форми, істотних умов, прав та обов`язків сторін тощо. Непоіменованим договором може вважатися домовленість, стосовно якої в законодавстві не передбачено жодного позитивного регулювання. Регулювання такого договору має відбуватися нормами цивільного законодавства і відповідати ознакам, вказаним в частині першій статті 1 ЦК України. В цивільному праві визначальну роль відіграє не назва, яка указана сторонами в договорі або правочині, а справжня суть укладеного договору. Кваліфікація договору має здійснюватись судом на підставі змісту умов договору та спрямованості волі сторін. Для того щоб визнати договір непоіменованим, необхідно попередньо виключити можливість визнання його поіменованим. Встановивши спрямованість волі сторін та сутність прав та обов`язків, що нею породжуються, необхідно співставити зміст цього договору з визнаними у позитивному праві договірними моделями. Суд має здійснити аналіз змісту укладеного договору на предмет його відповідності усім поіменованим у законах договірним конструкціям за кваліфікаційними ознаками. У разі коли укладений договір не належить до жодної із поіменованих моделей договорів, то такий договір є непоіменованим, що тягне за собою неможливість застосування спеціальних імперативних і диспозитивних норм цивільного законодавства і підпорядкування такого договору загальним положенням зобов`язального та договірного права. Відповідність укладеного договору усім кваліфікаційним ознакам поіменованого договору дозволяє віднести такий договір до поіменованого договірного типу і відповідно встановити щодо такого договору спеціальне нормативне регулювання. Невідповідність хоча б одній з таких кваліфікаційних ознак означає, що такий договір є непоіменованим. Кваліфікуючі норми слід відрізняти від імперативних норм, що встановлюють формальні вимоги до процесу укладення договору, до форми договору, до державної реєстрації договору або права тощо. Такі імперативні норми застосовуються до договору, що вже пройшов первинну кваліфікацію і на підставі певних кваліфікаційних ознак віднесений до відповідної спеціальної категорії. Суди першої та апеляційної інстанції правильно встановили, що між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 у простій письмовій формі був укладений договір, оскільки сторони такою домовленістю встановили взаємні цивільні права та обов`язки на майбутнє. Формою вираження такої домовленості була розписка, що підписана позивачем і відповідачем, тобто сторонами такого договору. Аналізуючи зміст умов договору та спрямованості волі його сторін, колегія суддів зазначає таке. ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 25 000,00 дол. США за частину її майбутньої частки у спадщині на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 зобов`язалась на майбутнє перед ОСОБА_1 про те, що «претензій на частку у спадщині - у квартирі не матиме». ОСОБА_2 зобов`язалась перед ОСОБА_1 про те, що вона зніметься з реєстраційного обліку у квартирі, а також зніме з реєстраційного обліку чоловіка та доньку та звільнить квартиру до 30 вересня 2015 року. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦК України особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Із зазначеного договору відомо, що сторони домовились про відмову ОСОБА_2 від її майбутньої гіпотетичної частки у спадщині щодо квартири, але не всього обсягу спадщини. Тобто сторони домовились про порядок дій на майбутнє, передбачивши зокрема відмову відповідачки від її майнового права, а також її подальшу бездіяльність у реалізації нею права на спадкування квартири у разі відкриття спадщини з метою набуття права власності на неї позивачкою. Сторони також домовились, що за таку відмову від майнового права на квартиру ОСОБА_2 отримує від ОСОБА_1 плату як певну грошову компенсацію. Також за цю плату ОСОБА_2 взяла на себе зобов`язання забезпечити зняття з реєстраційного обліку себе та членів своєї сім`ї, а також зобов`язання зі звільнення квартири. Виходячи зі змісту договірних умов, кваліфікаційних ознак при їх порівнянні з моделями поіменованих договорі, що містяться у цивільному законодавстві, що договір, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у формі розписки домовленість є непоіменованим договором, яким сторони врегулювали відносини про порядок відмови від майнового права на здійснення спадкування та про припинення користування квартирою. Специфікою такої домовленості є той факт, що вона є сукупністю негативних зобов`язань (зобов`язання не діяти певним чином) та позитивних зобов`язань (знятися з реєстраційного обліку, звільнити квартиру від речей). Висновок про непоіменованість такого договору випливає з того, що серед поіменованих договорів немає жодного, до ключових кваліфікованих ознак якого входило одночасно негативне та позитивне зобов`язання. З викладеного вище можна дійти висновку про те, що основне правило регулювання непоіменованих договорів полягає в тому, що до них напряму застосовуються лише загальні положення про правочин, зобов`язання та договір, у той же час як спеціальні норми про поіменовані договори можуть застосовуватися лише за аналогією закону. Свобода сторін непоіменованого договору визначати його умови обмежена загальними імперативними нормами договірного права. Якщо виходити з відсутності підстав вважати наявність незаконного збагачення ОСОБА_2 за рахунок ОСОБА_1 , оскільки це відповідає принципу «домовленість створює право», який проявляється у тому, що закон зобов`язує сторони виконувати те, про що вони домовилися. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень про кондикційні зобов`язання, з огляду на договірну природу цих правовідносин. Тому колегії суддів Верховного Суду слід було касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 03 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року залишити без змін. Суддя С. Ю. Бурлаков