Постанова Київський апеляційний суд № 756/5928/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД єдиний унікальний номер справи: 756/5928/2020 номер апеляційного провадження: 22-ц/824/6046/2021 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 02 листопада 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді доповідача Білич І.М. суддів Коцюрби О.П., Слюсар Т.А. при секретарі Довгополій А.В. за участі: позивача - ОСОБА_1 представника позивача - ОСОБА_2 відповідача - ОСОБА_3 представника відповідача - ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 листопада 2020 року, ухваленого під головуванням судді Оболонського районного суду м. Києва Белоконної І.В., у цивільній справі № 756/5928/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа Служба у справах дітей та сім`ї Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні майном, - в с т а н о в и л а: У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому просив зобов`язати ОСОБА_3 не чинити йому перешкоди у здійсненні права користування та розпоряджання належною йому на праві власності квартирою АДРЕСА_1 та усунути йому перешкоди у користуванні та розпорядженні належною на праві власності квартирою шляхом виселення ОСОБА_3 та будь-яких третіх осіб, які незаконно без будь-якої правової підстави фактично перебувають в квартирі АДРЕСА_1 . Обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що позивач з 03 лютого 2020 року є власником квартири АДРЕСА_1 . У зазначеній квартирі без правових підстав продовжує проживати колишній власник квартири ОСОБА_3 разом зі своїм неповнолітнім сином ОСОБА_5 . Незаконне проживання відповідача разом зі своєю дитиною створює позивачу перешкоди у користуванні, розпорядженні та володінні своєю квартирою. Враховуючи, що добровільно відповідач виселятися з квартири відмовляється, звертаючись до суду просив задовольнити заявлені позовні вимоги в повному обсязі. Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 25 листопада 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Зобов`язано ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування та розпоряджання належною йому на праві власності квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . Усунено перешкоди у користуванні та розпорядженні ОСОБА_1 належною на праві власності квартирою за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 та будь-яких третіх осіб, які незаконно без будь-якої правової підстави фактично перебувають в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 листопада 2020 року залишено без задоволення. Не погоджуючись із заочним рішенням суду, відповідач подала апеляційну скаргу, за результатами розгляду якої просила суд скасувати рішення та ухвалити нове судове рішення, за яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильним застосуванням норм матеріального права та неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи. Так, суд першої інстанції зазначаючи в мотивувальній частині заочного рішення про те, що вона (як відповідач) у судове засідання не з`явилася і доказів поважності причин неявки суду не надала, не взяв до уваги її клопотання яке було подано до суду про відкладення розгляду справи що була призначена на 25 листопада 2020 року та довідку на підтвердження поважності причин неявки ( а.с. 102). Тим самим порушивши п.2 ч.1 ст. 280 ЦПК України, внаслідок чого відповідач була позбавлена можливості на судовий захист. Зауважуючи також про те, що відповідач отримала право власності на спірну квартиру на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 виданого Головним управлінням житлового забезпечення КМДА від 05 червня 2000 року. 18 липня 2000 року відповідач зареєструвала своє місце проживання в зазначеній квартирі, що підтверджується відміткою про реєстрацію в паспорті. ІНФОРМАЦІЯ_1 у неї народився син, котрий отримав право користування спірним житлом відповідно до ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 160 СК України, ст. 29 ЦК України. У 2008 році вона передала в іпотеку дану квартиру в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором в іноземній валюті укладеним з ПАТ «Райфайзен Банк Аваль». 30 січня 2014 року Оболонським районним судом м. Києва у справі №756/16790/13-ц було ухвалено заочне рішення про реалізацію зазначеної квартири з прилюдних торгів в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором. На даний час відповідачем здійснюється оскарження заочного рішення у справі № 756/16790/13-ц. Позивач же набув право власності на спірну житлову квартиру шляхом її придбання з прилюдних торгів. Здійснюючи придбання нерухомості котра реалізовувалася приватним виконавцем у примусовому порядку позивач мав можливість виявити наявність права користування житлом у попереднього власника та членів його сім`ї. У той же час, на момент проведення прилюдних торгів та придбання позивачем даної квартири, в ній була зареєстрована та фактично проживала відповідач разом з неповнолітнім сином. Інша нерухомість у власності та/або в користуванні відповідача відсутня. Таким чином, вбачається, що відповідач, разом із членами своєї сім`ї являється добросовісним користувачем, житлової нерухомості. Відтак, позбавлення права власності відповідача на житлову нерухомість вчинено з порушенням норм чинного законодавства. Після реалізації зазначеної квартири, Оболонською районною в місті Києві державною адміністрацією, було скасовано запис про реєстрацію місця проживання відповідача та її неповнолітнього сина за адресою: АДРЕСА_1 . Скасування місця реєстрації здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, що підтверджується зокрема актом та листом Державної міграційної служби України. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просив залишити скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. У судовому засіданні відповідач та її представник підтримали доводи, викладені в апеляційній скарзі, просили її задовольнити, заочне рішення суду першої інстанції скасувати, постановивши нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Позивач та його представник доводів апеляційної скарги не визнали, просили залишити скаргу без задоволення, а заочне рішення суду першої інстанції - без змін. Третя особа в судове засідання не з`явилася про дату час та місце судового розгляду повідомлялась належним чином. Колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у відсутність осіб, що не з`явилися в силу вимог передбачених положеннями ст. 372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що подана апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач є одноособовим власником квартири, у якій проживає відповідач зі своєю дитиною без його згоди, чим створює позивачу перешкоди у користуванні, розпорядженні та володінні ним своєю квартирою. А відтак враховуючи положення ст.ст. 319, 321, 391 ЦК України, а також правову позицію Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року в справі № 754/15589/14-Ц вважав, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Проте, повністю погодитись з таки висновком суду колегія судді не може виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Так, судом при розгляді справи встановлено, що 19 вересня 2008 року ОСОБА_3 було укладено з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» кредитний договір №22033127468, згідно якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 61 855,00 доларів США, а відповідач добровільно передала квартиру за адресою: АДРЕСА_1 в іпотеку банку. 30 січня 2014 року заочним рішенням Оболонського районного суду м. Києва у справі №756/16790/13-ц в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором в сумі 808729,40 гривень було звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . 09 січня 2020 року ДП «СЕТАМ» проведено електронні торги з реалізації предмету іпотеки на підставі рішення Оболонського районного суду від 30 січня 2014 року у справі № 756/16790/13-ц, лот № 395329, а саме квартири АДРЕСА_1 . Відповідно до протоколу ДП «СЕТАМ» за № 459702 про проведені електронні торги від 09 січня 2020 року ОСОБА_1 визнано переможцем торгів по лоту № 395329 (іпотека, двокімнатна квартира № 101, загальною площею 57.30 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ). 03 лютого 2020 року після сплати ОСОБА_1 1 015 612,00 грн. та отримання акту реалізації предмету іпотеки, позивачем оформлено свідоцтво на право власності, що також підтверджується витягом з Реєстру прав власності на нерухоме майно. Проведені електронні торги з реалізації предмету іпотеки на підставі вказаного рішення від 09 січня 2020 року не є такими, що визнані недійсними, а свідоцтво про право власності не є скасованим. У той же час судом встановлено, що у квартирі позивача станом на день розгляду справи фактично проживає відповідач разом зі своїм неповнолітнім сином ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зазначена квартира не була придбана за кредитні кошти банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Вирішуючи спір, суд першої інстанції керувався тим, що до спірних правовідносин про усунення перешкод у користуванні майном підлягають застосування положення ст. 319 ЦК України, оскільки між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. У зв`язку з проведенням прилюдних торгів право власності відповідача на цю квартиру припинилося. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Відповідно до ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Новий власник (позивач), який придбав житло на прилюдних торгах, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього. Разом з тим з усталеної практики Верховного Суду вбачається, що у такому випадку необхідно також захистити права колишнього власника, застосувавши положення ст. 109 ЖК Української РСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого жилого приміщення. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до п.1 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири, так і на наймача. Не є підставою для виселення та визнання особи такою, що втратила право користування житлом, членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом зобов`язання ОСОБА_3 не чинити перешкоди у здійсненні права користування та розпоряджання належною йому на праві власності квартирою та усунути перешкоди шляхом виселення відповідача та будь - яких третіх осіб, які незаконно без будь - якої правової підстави фактично перебувають у квартирі, з підстав, передбачених ст.ст. 319, 321, 405 ЦК України та ст.ст. 109, 116 ЖК Української РСР, посилаючись на втрату права власності на спірну квартиру попереднім власником ОСОБА_3 , що за своїм змістом є вимогами про втрату відповідачем права на житло, наслідком чого є його виселення. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі №643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК Української РСР. Частиною 1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст.109 ЖК Української РСР Так, ч.ч. 1,2 ст. 109 ЖК Української РСР визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Згідно з ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналогічні норми містяться в ч. 3 ст. 109 ЖКУкраїнської РСР. Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі ст.109 ЖК Української РСР та ст.40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними. Згідно з наведеними нормами права особам, яких виселяють з жилого приміщення, що є предметом іпотеки, придбаного не за рахунок отриманих у борг грошових коштів і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. З урахуванням зазначеного, вбачається, що відповідач може бути позбавлений права на спірне житло лише із забезпеченням іншим житловим приміщенням у порядку, визначеному ст. 109 ЖК Української РСР, про що повинно бути зазначено у рішенні суду. Відтак, колегія суддів вважає, що звертаючись до суду з вимогами про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, позивачем на виконання ст. 109 ЖК Української РСР не було надано доказів того, що відповідач має інше житло, та не зазначено обставин щодо її виселення в інше житлове приміщення. Хоча у відповідності до вимог ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. При порушенні прав нового власника необхідно також враховувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання в ній її власника разом із членами сім`ї, в тому числі і неповнолітньої дитини. Банк при наданні згоди на реалізацію предмету іпотеки мав виконати вимоги ч. 2 ст. 109 ЖК Української РСР, оскільки вона на той час уже містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого жилого приміщення. При цьому Верховний Суд зазначав, що новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повно інформування можливих покупців про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків. Відтак, зазначене вище свідчить про наявність альтернативних способів захисту прав нового власника. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважала, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування ст.40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі №6-197 цс16 від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс 16, є законним та обґрунтованим, враховує як вимоги вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статі 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника вставнолені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміні судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків суду, викладеним у рішенні суду першої інстанції обставинам справи; порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що заочне рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог позивача до ОСОБА_3 щодо усунення перешкод у користуванні та розпорядженні ОСОБА_1 належною йому на праві власності квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 та будь-яких інших третіх осіб, які незаконно без будь-якої правової підстави фактично перебувають в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 підлягає скасуванню з постановленням нового в цій частині рішення за правилами ст. 376 ЦПК України про відмову у задоволенні цих вимог з зазначених вище підстав. У той же час беручи до уваги, що набуте позивачем право власності на час розгляду справи в суді ніким не скасовано і є дійсним, то заочне рішення в іншій частині слід залишити без змін. Керуючись ст.ст. 368, 376, 381-383, 384, 387 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 листопада 2020 року скасувати в частині задоволення вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 щодо усунення перешкод у користуванні та розпорядженні ОСОБА_1 належною йому на праві власності квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 та будь - яких інших третіх осіб, які незаконно без будь-якої правової підстави фактично перебувають в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , та постановити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. В іншій частині заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складено 11 січня 2022 року. Суддя - доповідач: Судді: