Постанова 4850 № 200/6096/21

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 січня 2022 року справа №200/6096/21 приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді Міронової Г.М., суддів: Гайдара А.В., Блохіна А.А., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 липня 2021 р. (повний текст рішення було складено та підписано 26 липня 2021 у м. Слов`янськ) у справі № 200/6096/21 (головуючий І інстанції суддя Кониченко О.М.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправною відмови вчинити дії та зобов`язання вчинити дії ВСТАНОВИВ: Позивач 19.05.2021 року звернувся до суду з позовною заявою до відповідача, в якій просив визнати протиправною фактичну відмову відповідача у здійсненні їй виплати суми пенсії, що належала ОСОБА_2 і залишилась недоотриманою у зв`язку із його смертю та оформлена листом від 18.11.2020 № 0500-0304-8/21694, який складено за наслідком повторного розгляду заяви від 04.12.2019 на виконання рішення суду від 07.07.2020 у справі № 200/256/20-а; зобов`язати відповідача здійснити їй виплату суми пенсії, що належала ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ) і залишилась недоотриманою у зв`язку із його смертю (а.с. 1-10). Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 26 липня 2020 року у справі № 200/6096/21 позов задоволено повністю. Визнано протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області у здійсненні виплати ОСОБА_1 суми пенсії, що належала ОСОБА_2 і залишилась недоотриманою у зв`язку з його смертю, та оформлену листом від 18.11.2020 року № 0500-0304-8/21694, який складено за наслідком повторного розгляду заяви від 04.12.2019 року на виконання рішення суду від 07.07.2020 року у справі № 200/256/20-а. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області здійснити виплату ОСОБА_1 , суми пенсії, що належала ОСОБА_2 і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю. Вирішено питання судових витрат (а.с. 49-53). Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволення позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги вказує на те, що спірні правовідносини регулюються Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року № 2262 та Порядком від 30.01.2007 року № 3-1. Апелянт вважає, що за унормуванням вищезазначених актів основними умовами для отримання сум недоодержаної пенсії є проживання членів сім`ї разом із пенсіонером та відповідне звернення до уповноваженого органу Пенсійного фонду України, де померлий пенсіонер перебував на обліку на день його смерті не пізніше 6 місяців після смерті. Зважаючи на наведене вище положення ст. 61 Закону № 2262 для отримання недоодержаної ОСОБА_2 пенсії позивач повинен був звернутись до відповідача з відповідною заявою до 10.12.2019. Однак, із заявою про виплату недоотриманої пенсії позивач до Головного управління у відповідний строк не звернувся. Також, апелянт вказує на те, що позивачу з 01.11.2014 не здійснювалось нарахування пенсії. Тобто, у позивача відсутнє право на спадкування права на нарахування пенсії померлого. За визначенням ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження. З матеріалів справи вбачається наступне. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є громадянкою України, про що свідчить паспорт громадянина України № НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації за даними Єдиного державного демографічного реєстру: АДРЕСА_1 та донькою ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Донецьку (а.с. 13-17). 4 грудня 2019 року позивач звернулась до відповідача з заявою про виплату їй недоотриманої пенсії її померлого батька ОСОБА_2 21 грудня 2019 року позивач отримала лист відповідача від 16.12.2019 № 5911-с-01, яким повідомлено, що виплата недоотриманої пенсії ОСОБА_2 не буде здійснена через те, що її батько не зареєструвався як внутрішньо переміщена особа. Не погоджуючись із відмовою ГУ ПФУ в Донецькій області та такими діями відповідача, позивач оскаржила їх до Донецького окружного адміністративного суду. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 07 липня 2020 року у справі № 200/256/20-а суд визнав протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, яка пов`язана з нездійсненням виплати ОСОБА_1 суми пенсії, що належала ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю та зобов`язав Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 04 грудня 2019 року про виплату недоотриманої пенсії померлого батька ОСОБА_2 , з урахуванням висновків суду по цій справі (а.с. 24-29). В грудні 2020 року позивач отримала лист відповідача від 18.11.2020 року № 05000304-8/21694, яким повідомлено, що його складено на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 07.07.2020 року у справі № 200/256/20-а, та яким відмовлено у здійсненні виплати недоотриманої за життя ОСОБА_2 пенсії у зв`язку з тим, що факт спільного проживання заявниці - ОСОБА_1 з померлим ОСОБА_2 не підтверджено належними документами, а засвідчений на неконтрольованій території (а.с. 34-35). Позивач вважає відмову відповідача у виплаті недоотриманої її батьком пенсії протиправною та просить зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області здійснити виплату суми пенсії, що належала її батькові і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю. Колегія суддів вважає вимоги апеляційної скарги такими, що не підлягають задоволенню з огляду на наступне. Стаття 3 Конституції України, відповідно, гарантує, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Частинами першою та другою статті 46 Конституції України унормовано, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Приписи ст. 61 Закону № 2262-ХІІ визначають, що суми пенсії, які підлягали виплаті пенсіонерові з числа військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, та членів їх сімей і залишилися недоодержаними у зв`язку з його смертю, не включаються до складу спадщини і виплачуються тим членам його сім`ї, які належать до осіб, що забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника. Проте батьки і дружина (чоловік), а також члени сім`ї, які проживали разом із пенсіонером на день його смерті, мають право на одержання цих сум і в тому разі, якщо вони не належать до осіб, які забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника. Зазначені суми відповідно до ч. 3 ст. 61 Закону № 2262-ХІІ, виплачуються, якщо звернення за ними надійшло не пізніше 6 місяців після смерті пенсіонера. Абзацом 3 п. 4 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 30 січня 2007 року № 3-1 (далі - Порядок № 3-1), передбачено, що заява про виплату недоодержаної пенсії у зв`язку зі смертю пенсіонера подається членом його сім`ї до органів, що призначають пенсію, за місцем перебування на обліку померлого пенсіонера. За змістом абз. 1, 3 п. 2.26 розділу II Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (далі - Порядок № 22-1), для виплати недоотриманої пенсії у зв`язку зі смертю пенсіонера до органу, що призначає пенсію, в якому перебував на обліку померлий пенсіонер, надається свідоцтво про смерть, документи, які підтверджують родинні стосунки, документ, що посвідчує особу заявника. Члени сім`ї надають паспорт або інші документи, які підтверджують проживання з пенсіонером на день його смерті. Абзацом 1 ч. 2, ч. 4 ст. 3 Сімейного кодексу України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Члени сім`ї - особи, які перебувають у шлюбі, а також їхні діти, у тому числі повнолітні, батьки, особи, які перебувають під опікою і піклуванням, інші особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (крім осіб, взаємні права та обов`язки яких не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі (абз. 16 ч. 1 ст. 1 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII "Про запобігання корупції"). Відповідно до ч. 2 ст. 64 Житлового Кодексу Української РСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. За унормуванням ст. 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», довідка про реєстрацію місця проживання - це документ, який видається органом реєстрації особі за її вимогою та підтверджує реєстрацію місця проживання або місця перебування особи. Органом реєстрації є виконавчий орган сільської, селищної або міської ради, сільський голова (у разі якщо відповідно до закону виконавчий орган сільської ради не утворено), що здійснює реєстрацію, зняття з реєстрації місця проживання особи на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради. З аналізу вищезазначених норм вважається, що документами, які підтверджують факт спільного проживання, є довідки або інші документи про склад сім`ї, видані відповідно до чинного законодавства за місцем проживання (реєстрації) особи, зокрема органом місцевого самоврядування, або документ про реєстрацію місця проживання (разом з годувальником за однією адресою та рішення суду про встановлення факту перебування на утриманні). П. 3 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2016 р. № 207 (чинних на момент виникнення спірних правовідносин), реєстрація/зняття з реєстрації місця проживання/перебування здійснюється виконавчим органом сільської, селищної або міської ради, сільським головою (у разі коли відповідно до закону виконавчий орган сільської ради не утворено) (далі - орган реєстрації) на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради. Застосування «намібійських винятків», сформульованих Міжнародним судом ООН щодо окупованих територій, згідно з якими документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. № 1085 (в редакції розпорядження Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2018 р. № 79-р затверджено Перелік населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. До вказаного переліку входить у тому числі м. Донецьк. Поряд з органами державної влади свої повноваження також не здійснюють легітимні органи місцевого самоврядування на тимчасово непідконтрольній території. Проте, згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Донецька міська рада (ЄДРПОУ 26502957), зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . Факт спільного проживання позивача з її батьком за однією адресою було досліджено та встановлено в рішенні Донецького окружного адміністративного суду у справі № 200/256/20-а. Крім того, в рішенні Донецького окружного адміністративного суду від 07.07.2020 було досліджено та встановлено строки звернення ОСОБА_1 із заявою про недоотриману пенсію ОСОБА_2 . Частиною 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Таким чином при повторному розгляді заяви позивача відповідачем не були враховані висновки суду в повному обсязі. При цьому, суд не враховує доводи відповідача та посилання на судову практику щодо спадкових відносин, оскільки приписами ст. 61 Закону № 2262-ХІІ встановлено, що спірні виплати не включаються до складу спадщини. Також суд вважає хибним посилання апелянта на те, що оскільки померлий за життя не скористався своїм правом на отримання пенсії, то підстав для її виплати члену сім`ї померлого немає. Під час розгляду справи судами було встановлено, що припинення виплати пенсії ОСОБА_2 сталося внаслідок загальновідомих подій 2014 року на Сході України і окупації певної території Донецької області незаконними збройними угрупуваннями, тобто не з вини пенсіонера. При цьому Конституційний Суд України у пункті 2.2 мотивувальної частини Рішення від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020, посилаючись на положення свого Рішення від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, дійшов висновку про те, що Бюджетним Кодексом України не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України. Частиною 3 статті 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. За змістом ч. 2 ст. 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вільний вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав, в тому числі, і права на пенсійне забезпечення. Стаття 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У рішенні "Суханов та Ільченко проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52). Суд зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: "перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов`язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою" (параграф 30). Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31). Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53). За рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Щокін проти України": перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50). У справі "Рисовський проти України" Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. При розгляді цієї справи суд враховує висновки щодо застосування норм матеріального права у подібних відносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 243/3505/16-ц, що відсутність довідки про взяття на облік позивача як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району АТО, не може бути підставою для невиплати позивачу страхових виплат. При цьому Верховний Суд відступив від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше прийнятій постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-51цс17. За правилами частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Таким чином, конституційне право позивача на отримання пенсії не може бути обмежено з огляду на приписи Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Невиплата пенсії, яка гарантована Конституцією України, є прямим порушенням статті 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини. Враховуючи викладене, відмова відповідача, викладена в листі від 18.11.2020 року №0500-0304-8/21694, є протиправною, про що вірно зазначено судом першої інстанції. Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта. У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження. Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень. Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 5 КАС України способом захисту прав особи від протиправної бездіяльності є визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Тобто, дії, які він повинен вчинити за законом. Частиною 4 статті 245 КАС України передбачено, що суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У постанові від 26.06.2018 у справі № 809/1231/16 Верховний Суд зазначив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. У разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади. Враховуючи викладене, обраний позивачем спосіб захисту та відновлення свого порушеного права шляхом зобов`язання відповідача здійснити виплату позивачу суми пенсії недоотриманої за життя її покійним батьком є обґрунтованим та ефективним. Таким чином адміністративний позов підлягає задоволенню в повному обсязі, про що вірно зазначено судом першої інстанції. Частиною першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. І відповідачем не доведено, що у спірних відносинах він діяв правомірно. З урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду не вбачається. Керуючись ст. ст. 205, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 липня 2021 р. - залишити без задоволення. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 липня 2021 р. у справі № 200/6096/21 - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 12 січня 2022 року. Головуючий суддя Г.М. Міронова Судді А.В. Гайдар А.А. Блохін