Постанова 4822 № 713/1315/20

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 грудня 2021 року м. Чернівці справа № 713/1315/20 провадження №22-ц/822/1112/21 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Половінкіної Н. Ю суддів: Кулянди М.І., Одинака О.О. секретаря Петранюк Ю.Т. з участю представника відповідача ОСОБА_1 учасники справи: позивач ОСОБА_2 відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 апеляційна скарга ОСОБА_3 на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 28 вересня 2021 року, головуючий у першій інстанції Пилип`юк І.В. Описова частина Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_2 у липні 2020 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Посилався на право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 . У житловому будинку зареєстровані колишня дружина ОСОБА_3 та син ОСОБА_4 . Після розірвання шлюбу у лютому 1995 року ОСОБА_3 продовжила проживати у будинку по АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 у травні 2008 року виїхала на роботу в Італію, з цього часу у будинку по АДРЕСА_1 не проживає. ОСОБА_4 у 2015 році виїхав в Італію, з зазначеного часу у будинку по АДРЕСА_1 не проживає. ОСОБА_3 , ОСОБА_4 участі у сплаті комунальних платежів, утриманні житла не беруть, особистих речей в будинку не мають. Зазначав, що реєстрація ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у житловому будинку порушує право на вільне розпорядження і користування майном, позбавляє можливості оформити субсидію на сплату комунальних послуг. Просив визнати ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 . Заочним рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 10 листопада 2020 року позов задоволено, визнано ОСОБА_3 , ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 . Ухвалою Вижницького районного суду Чернівецької області від 22 червня 2021 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення задоволено, заочне рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 10 листопада 2020 року скасовано. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 28 вересня 2021 року позов ОСОБА_2 задоволено, визнано ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право на користування житловим будинком в АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_2 на праві приватної власності. Короткий зміст вимог апеляційної скарги ОСОБА_3 в апеляційній скарзі просить рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 28 вересня 2021 року скасувати та постановити нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням відмовити. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Зазначає про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, ведення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 протягом з 1996 року по 2015 рік спільного господарства, надання ОСОБА_3 грошових коштів для відбудови будинку по АДРЕСА_1 , здійснення ремонтних робіт, набуття рухового майна, яке знаходиться у житловому будинку, що визнано ОСОБА_2 під час розгляду справи, встановлення судом рішенням про отримання ОСОБА_3 , ОСОБА_2 судових повісток-викликів за місцем реєстрації, шо свідчить про те, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не втратили інтересу до житла. Вважає, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, зазначивши про відсутність ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у жилому приміщенні без поважних причин, оскільки ОСОБА_2 в позовній заяви не посилався на відсутність ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у будинку по АДРЕСА_1 без поважних причин. Посилається на порушення судом першої інстанції вимог ч.8 ст.83 ЦПК України щодо прийняття довідки виконавчого комітету Берегометської селищної ради від 28 вересня 2021 року №40003 після закриття підготовчого судового засідання без клопотання про поважність неподання доказу у встановлений законом строк. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи Відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_3 не надходило.

Мотивувальна частина Позиція апеляційного суду Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України). Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що рішення суду першої інстанції може бути переглянуте в апеляційному порядку лише у межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не переглядає рішення суду першої інстанції у частині, що стосується прав та обов`язків осіб, якщо такі особи не оскаржують судове рішення шляхом подання апеляційної скарги. При відсутності солідарного обов`язку між відповідачами у справі, кожний із відповідачів має право оскаржити рішення суду в частині, що стосується його прав та обов`язків. Відповідно, суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями перегляду судового рішення у частині вимог, які заявлені до особи, яка не оскаржує таке рішення. Такого висновку дійшов Верховний суд у постанові від 2 грудня 2020 року справа №754/16146/17. З урахуванням того, що із апеляційною скаргою звернулася лише ОСОБА_3 , рішення суду першої інстанції підлягає перегляду судом апеляційної інстанції лише в частині, яка стосується прав та інтересів ОСОБА_3 . Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню з наступних підстав. Задовольняючи позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням, суд першої інстанції дійшов висновку, що підлягає захисту право власності ОСОБА_2 шляхом визнання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування жилим приміщенням. На обґрунтування таких висновків суд першої інстанції зазначив про доведеність, що колишні члени сім`ї ОСОБА_3 , ОСОБА_4 були зареєстровані у будинку по АДРЕСА_1 зі згоди власника ОСОБА_2 , однак не проживають за місцем реєстрації понад один рік без поважних причин ОСОБА_3 з 2008 року, ОСОБА_4 з 2015 року, втратили будь-які зв`язки з житлом. Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення наведеним нормам не відповідає в частині, що оскаржується. Фактичні обставини, встановлені судом першої та апеляційної інстанції ОСОБА_2 на праві приватної власності належить житловий будинок загальною площею 58,10 кв.м (житловою площею 38,00 кв.м, підсобною площею 20,10 кв.м), розташований в АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 29 жовтня 2004 року виданим виконавчим комітетом Берегометської селищної ради, та копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №5519516, виданого 20 листопада 2004 року ДКП «Вижницьке РБТІ». Відповідно до копії свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , виданого 09 лютого 1995 року Вижницьким відділом реєстрації актів громадянського стану, шлюб ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірваний 03 лютого 1995 року. Ухвалою Вижницького районного суду Чернівецької області від 10 липня 1995 року у цивільній справі №2-159 1995 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя якою затверджено мирову угоду, згідно якої ОСОБА_3 виділено її долю в майні подружжя в грошовому вигляді в сумі 40 000 000,00 карбованців, з яких 30 000 000,00 крб. ОСОБА_2 сплачує негайно, а 20 000 000,00 крб. виплачує до 15 вересня 1995 року. ОСОБА_2 виділено в натурі будинковолодіння, яке розміщене в АДРЕСА_1 , визнавши за ним право власності на це майно. Згідно актів обстеження матеріально-побутових умов №198 від 24 січня 2020 року, №447 від 19 лютого 2020 року, №564 від 13 березня 2020 року, №687 від 15 квітня 2020 року, №790 від 25 травня 2020 року, №970 від 26 червня 2020 року та №1083 від 14 липня 2020 року, затверджених головою Берегометської селищної ради та довідок про склад сім`ї виконкому Берегометської селищної ради №347 від 24 січня 2020 року, №680 від 19 лютого 2020 року, №943 від 16 березня 2020 року, №113 від 29 квітня 2020 року, №1345 від 25 травня 2020 року та №1742 від 26 червня 2020 року в АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 , колишня дружина ОСОБА_3 , син ОСОБА_4 , ОСОБА_3 проживає за кордоном в Італії з 2008 року, а ОСОБА_4 проживає за кордоном в Італії 3 роки. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права при прийнятті постанови За змістом статей 43 та 49 ЦПК України позивач самостійно визначає предмет позову та на власний розсуд розпоряджається своїми правами щодо предмета позову. При цьому згідно з п.5 ч.3 ст.175 ЦПК України підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону. Відповідно до правил, встановлених п. 3 ч.2 ст.197 ЦПК України, суд заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них. За змістом абз. 1, 4 п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду», уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору. Предметом позову ОСОБА_2 , тобто матеріально-правовою вимогою, стосовно якої останній просив ухвалити судове рішення, є визнання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування будинком АДРЕСА_1 . Обставинами, якими ОСОБА_2 обгрунтовував позовні вимоги, зазначав не проживання у будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_3 з 2008 року, ОСОБА_4 з 2015 року, чинення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження майном, на отримання житлових соціальних пільг у зв`язку із реєстрацію ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у жилому приміщенні. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у абз.2 п.11 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частина перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР. Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України. У рішеннях Конституційного Суду України N 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) №18/183-97 та № 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) №1-7/2012 зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки: У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону. Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову. У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вселилися до будинку АДРЕСА_1 як члени сім`ї (дружина та син) власника ОСОБА_2 . Тому право ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користування будинком АДРЕСА_1 виникло з підстав, передбачених статтею 405 ЦК України і статті 156 ЖК України. Суд першої інстанції не дослідив належним чином доказів поважності причин не проживання ОСОБА_3 у спірному будинку. Непроживання у спірному житловому приміщенні ОСОБА_3 у зв`язку із виїздом її за кордон на заробітки є поважною причиною та не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним житлом. Аналогічного висновку дійшов Верховний суд у постанові від 26 червня 2019 року справа № 320/664/16-ц. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права. Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, пункт 50). У зазначеній вище постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) також сформовано висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах, пов`язаних із користуванням житловими приміщеннями. Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення, як і визнання такою, що втратила право користування житлом, буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60). Вимога ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідача права на житло та, відповідно, її виселення. Проте, таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року, справа № 753/72/17. У матеріалах справи відсутні докази наявності у ОСОБА_3 іншого житла. За обставин, що іншого житла ОСОБА_3 не має, суд першої інстанції не дотримався балансу між захистом права власності ОСОБА_2 та захистом права ОСОБА_3 як колишнього члена її сім`ї на користування будинком, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання ОСОБА_3 такою, що втратив право користування жилим приміщенням на порушення норм матеріального права, оскільки задоволення такого позову призведе до порушення права ОСОБА_3 на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Згідно із п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Ураховуючи викладене рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 28 вересня 2021 року у частині задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням підлягає скасуванню з підстав, передбачених п.4 ч.1ст.376 ЦПК України. У справі, що переглядається, ОСОБА_4 судове рішення про його виселення не оскаржував, своїм правом приєднання до апеляційної скарги не скористався. Така процесуальна поведінка відповідача свідчить про згоду з оскарженим судовим рішенням. Розподіл судових витрат На підставі ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ч.1ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно частин 1статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У відповідності до пункту 2 частини другої статті 141ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Чернівецьким апеляційним судом у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням відмовлено. ОСОБА_3 сплачено судовий збір при поданні апеляційної скарги в сумі 2522 грн. 40 коп. відповідно квитанцій Акціонерного товариства «Укрпошта» №1017585852 від 08 листопада 2021 року. Враховуючи, що рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 28 вересня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням залишено без змін, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 1126 грн. 20 коп. Керуючись п.2 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 28 вересня 2021 року в частині визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_2 на праві приватної власності, скасувати. У позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання такою, що втратила право користування жилим приміщенням, відмовити. В решті залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір в сумі 1126 грн. 20 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення Дата складання повного судового рішення 3 січня 2022 року. Головуючий Н.Ю. Половінкіна Судді М.І. Кулянда О.О. Одинак