Ухвала КАС ВС № 640/11281/20

УХВАЛА 29 грудня 2021 року м. Київ справа № 640/11281/20 адміністративне провадження № К/9901/47067/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Мартинюк Н.М., суддів -Мельник-Томенко В.М., Соколова В.М., перевіривши касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 липня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2021 року у справі №640/11281/20 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, УСТАНОВИВ: У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом, у якому просив: - визнати бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо ненарахування та невиплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку в сумі: 41 561,01 грн, а також середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку, який на день подання позовної заяви складає: 287 060,90 грн протиправною; - зобов`язати Офіс Генерального прокурора нарахувати та виплатити вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку у сумі: 41 561,01 грн, а також середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку, який на день подання позовної заяви складає: 287 060,90 грн; - зобов`язати Офіс Генерального прокурора здійснити обов`язкові платежі до бюджетів всіх рівнів з нарахованого до виплати середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку з розрахунку за кожен місяць окремо. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 липня 2021 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2021 року, позов задоволено: - визнано бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку в сумі: 41 561,01 грн протиправною; - зобов`язано Офіс Генерального прокурора нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку у сумі: 41 561,01 грн. Не погоджуючись із цими судовими рішеннями, Офіс Генерального прокурора звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до статті 327 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України"), надіславши її 20 грудня 2021 року засобами поштового зв`язку. У своїй касаційній скарзі скаржник просить скасувати на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 липня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2021 року у справі №640/11281/20 та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Відповідно до частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі. Проаналізувавши доводи касаційної скарги та додані до неї матеріали, Суд дійшов висновку про необхідність відмови у відкритті касаційного провадження з таких підстав. Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Наведеним конституційним положенням кореспондують приписи статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і статті 13 КАС України. Згідно з частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Предметом розгляду у цій справі є питання виплати вихідної допомоги (передбаченої нормами статті 44 Кодексу законів про працю України (далі - «КЗпП України»)) при звільненні прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури). Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на правову позицію, висловлену Верховним Судом у постановах від 23 грудня 2020 року у справі №560/3971/19, від 21 січня 2021 року у справі № 260/1890/19, від 27 січня 2021 року №380/1662/20, від 17 березня 2021 року у справі № 420/4581/20 та від 26 лютого 2021 року у справі №1.380.2019.006923, виходив з такого. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» було внесено зміни, зокрема до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев`яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу». Унесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом. Водночас частиною п`ятою статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачено виключний перелік випадків, коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. У такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже, не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. У поданій касаційній скарзі підставою для перегляду оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції скаржником визначено пункти 1, 2 частини четвертої статті 328 КАС України із посиланням на незастосуванням судом апеляційної інстанції під час прийняття оскаржуваної постанови висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 31 січня 2018 року у справі №820/1119/16 та необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 23 грудня 2020 року у справі №560/3971/19, від 27 січня 2021 року у справі №380/1662/20, від 21 січня 2021 року у справі №260/1890/19, від 17 березня 2021 року у справі №420/4581/20 і від 26 лютого 2021 року у справі №1.380.2019.006923 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. На обґрунтування зазначених підстав касаційного оскарження, скаржник посилається на те, що Верховним Судом викладено й інші висновки щодо застосування норм статей 40, 44 КЗпП України. Так, у постанові від 31 січня 2018 року у справі №820/1119/16 зазначено, що оскільки позивача звільнено з підстав та в порядку, визначених Законом України «Про прокуратуру», яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання. Скаржник зазначає, що статтею 44 КЗпП України передбачено виключний перелік випадків або юридичних фактів, з якими закон пов`язує виплату вихідної допомоги, а саме: при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2, 6 статті 40 цього Кодексу; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36); внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39). Ні Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», ні Закон України «Про прокуратуру», ні стаття 44 КЗпП України не передбачає можливість виплати вихідної допомоги у разі звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». З огляду на викладене, скаржник вважає, що наявні підстави для відступлення від правового висновку, застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні та застосування висновку викладеного у справі №820/1119/16. Водночас, скаржник посилається на те, що ні Законом №1697, ні Законом №113-IХ не передбачено виплату вихідної допомоги прокурорам, звільненим на підставі підпункту 2 пункту 19 Розділу ІІ Закону №1697 у зв`язку із неподанням заяви. За змістом підпункту 2 пункту 19 Розділу ІІ Закону №1697 прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови наявності рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури. Отже, за наявності указаної умови прокурор звільняється з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, а відтак, посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що позивача звільнено з іншої підстави, не заслуговує на увагу. Слід зауважити, що у разі оскаржень рішень судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник в касаційній скарзі повинен навести обґрунтовані та переконливі аргументи, які слугували б підставою для висновків про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Однак скаржником не зазначено належного нормативно-правового обґрунтування необхідності відступлення від правового висновку, застосованого до спірних правовідносин, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Суд наголошує, що Верховним Судом сформовано сталу практику щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, зокрема щодо права на виплату вихідної допомоги відповідно до статті 44 КЗпП України у разі звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури), викладену зокрема у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі №380/1662/20, від 21 січня 2021 року у справі №260/1890/19, від 23 грудня 2020 року у справі №560/3971/19, від 11 лютого 2021 року у справі №420/4115/20, від 18 лютого 2021 року у справі №640/23379/19, від 17 березня 2021 року у справі №420/4581/20, від 26 лютого 2021 року у справі №1.380.2019.006923. Підстав відступу від неї у цій справі Суд не знаходить. У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. За приписами пункту 6 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Ураховуючи наявність правового висновку Верховного Суду, викладеного у вказаних постановах, та усталеної правової позиції щодо застосування частини п`ятої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та статті 44 КЗпП України у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити. Зі змісту касаційної скарги вбачається, що вона подана також на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктом 2 частини другої статті 353 КАС України. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження. З урахуванням зазначеного, Верховний Суд вважає за потрібне зазначити наступне. Так, хоча у розумінні частини шостої статті 12 КАС ця справа і не належить до справ незначної складності, проте водночас така її характеристика автоматично не відносить її до тієї категорії справ, які обов`язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження. За змістом частини четвертої статті 12 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Статтею 257 КАС України визначено перелік справ, що розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження. Такими справами є: справи незначної складності, а також будь-які інші, за винятком тих, що зазначені у частині четвертій цієї статті, а саме: щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб). Крім того, із змісту положення частини другої статті 12 КАС України вбачається, що в порядку спрощеного позовного провадження можуть розглядатися не лише справи незначної складності, але й інші справи, для яких пріоритетним є швидке вирішення справ. Отож, за загальним правилом, будь-яка справа може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, окрім тих, які обов`язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження (їх визначено частиною четвертою статті 12, частиною четвертою статті 257 КАС України). У цій справі суд першої інстанції не відносив її до категорії малозначних справ, та урахувавши вимоги статті 257 КАС України, розглянув її за правилами спрощеного позовного провадження. Водночас, тільки те, що ця справа не є справою незначної складності ще не визначає процедури її розгляду (тобто за правилами загального позовного провадження). Зважаючи на положення частини четвертої статті 12, частини четвертої статті 257 КАС, прямої заборони розглядати цю справу у порядку спрощеного провадження, як вважає відповідач, немає. За відсутності у процесуальному законі вказівки (прямої чи опосередкованої) на необхідність розгляду справи (з огляду на її категорію) тільки за правилами загального позовного провадження, суду дозволено розглядати цю справу за правилами спрощеного позовного провадження (відповідно до частини другої статті 257 КАС). Скаржником не викладено обставин, які свідчили б про необхідність розгляду цієї справи за правилами загального позовного провадження. Керуючись статтями 248, 328, 333 КАС України, Суд УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 липня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2021 року у справі №640/11281/20 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії. Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала. Копію касаційної скарги залишити в суді касаційної інстанції. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями і не може бути оскаржена. …………………………… …………………………… …………………………… Н.М. Мартинюк Ж.М. Мельник-Томенко В.М. Соколов, Судді Верховного Суду