Постанова Запорізький апеляційний суд № 335/7561/20

Дата документу 23.12.2021 Справа № 335/7561/20 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №335/7561/20 Головуючий у 1-й інстанції: Калюжна В.В. Провадження №22-ц/807/3231/21 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 грудня 2021 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Гончар М.С., Маловічко С.В., Путій Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Механічний завод №1» про стягнення нарахованої, але невиплаченої компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,- В С Т А Н О В И В: У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Механічний завод №1» про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 30.09.2020 року позивачем подано уточнений позов до Товариства з обмеженою відповідальністю «Механічний завод №1» про стягнення нарахованої, але невиплаченої компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в обгрунтування якого позивач зазначив наступне. Позивач перебував у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю «Механічний завод №1». Наказом відповідача № 3 від 12 червня 2019 року позивача було звільнено, на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України. Посилаючись на те, що у день звільнення відповідачем не було здійснено повного розрахунку виплати компенсації за невикористану відпустку у розмірі 14 718,48 гривень, позивач просив суд стягнути з відповідача вказану суму заборгованості та стягнути середній заробіток за весь час затримки розрахунку (305 робочих днів) у розмірі 60 606,55 гривень, судові витрати по справі. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30 червня 2021 рокупозов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Механічний завод №1» про стягнення нарахованої, але невиплаченої компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - залишено без задоволення. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30 червня 2021 року скасувати, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі. Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що позивачем в повній мірі доведено факт наявності трудових відносин з відповідачем, підтверджено розмір заборгованості компенсації за невикористану відпустку, яка йому сплачена не була. В свою чергу відповідач не надав жодного належного та допустимого доказу того, що борг перед ним з виплати компенсації за невикористану відпустку було погашено. Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу, представник «Механічного заводу №1», адвокат Іванова Н.О., зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обгрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необгрунтованими. У зв`язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Учасники справи, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, що підтверджується наявними в матеріалах справи поштовими повідомленнями про вручення рекомендованих поштових відправлень, судової повістки (а.с. 207-208) до апеляційного суду не з`явилися, про причини неявки відповідач суд не повідомив. На адресу апеляційного суду від представника ОСОБА_1 адвоката Мальцевої О.О. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з її захворюванням. Європейський суд з прав людини у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" ("Alimentaria Sanders S.A. v. Spain", рішення від 7 липня 1989 року, заява №11681/85, п. 35) зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Апеляційний суд виходить з того, що якщо сторони та/або їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін чи їх представників, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору. Відповідно до положень ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає ролзгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якої немає відомостей про вручення судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Зважаючи на вказане, колегія у відповілдності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України ухвалила здійснювати апеляційний розгляд у відсутності учасників справи належним чином повідомлених про дату,час і місце розгляду справи. При цьому колегія суддів враховує положення частини першої статті 371 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції та приходить до висновку про розгляд справи в даному судовому засідання. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно з ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частні або зміни судового рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення зазначеним вимогам не відповідає. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що документи надані позивачем не є належними та допустимим доказами підтвердження наявності заборгованості перед позивачем компенсації за невикористану відпустку, виходячи з того, що довідка від 01.06.2020 року не містить необхідних реквізитів, а саме: штамп підприємства, дати вихідного номеру довідки, підпису керівника. Крім того, з тексту довідки також неможливо встановити особу, якій не виплачена, зокрема компенсація за невикористану відпустку та за який вид відпустки та за який період. Отже, наведені у позовній заяві відомості та встановлені під час розгляду справи обставини щодо розміру заборгованості не знайшли свого підтвердження належними доказами. Позовні вимоги про стягнення середнього заробвтку за час затримки виплат належних при звільненні сум є похідними від вимог про стягнення коштів за невикористану відпустку, а тому в цій частині позов також задоволенню не підлягає. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може повністю погодитись, оскільки до таких висновків суд прийшов з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи. Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист правлюдини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до положень частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законих інтересів. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , з 03 грудня 1998 року працював в дочірньому підприємстві «Виробництво № 1» Закритого акціонерного товариства « Світлотехніка» на посаді директора. 01 серпня 2003 року дочірне підприємство «Виробництво № 1» ЗАТ «Світлотехніка» було реорганізовано в ТОВ « Механічний завод № 1». Наказом ТОВ «Механічний завод № 1» № 3 від 12 червня 2019 року позивача було звільнено з посади директора на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України (а.с. 14-16). В обгрунтування позовних вимог щодо наявності заборгованості по нарахованій, але невиплаченій компенсації за невикористану відпустку у розмірі 14 718,48 гривень, позивачем надано бухгалтерську довідку від 01 червня 2020 року, підписану від імені головного бухгалтера ТОВ „Механічний завод № 1 Брачової Н.О. (а.с. 32). Згідно відомостей з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків ОСОБА_1 за період з 1 кварталу 2018 року по 2 квартал 2019 року, відповідачем нараховано позивачу суму доходу у розмірі 90 555.00 грн, при цьому вплачено у розмірі 29592.00 грн ( а.с. 80). Поряд з цим, наданими відповідачем доказами підтверджено відсутність ТОВ „Механічний завод № 1 (ЄДРПОУ 25487032) заборгованості перед позивачем станом на 03.07.2020 року, про що свідчать довідки від 03.07.2020 року, 03.06.2021 року, а також, з поданих доказів встановлено проведення розрахунку Товариства з позивачем, що підтверджується відповідним Податковим розрахунком, виписками по особовому рахунку, чеками про отримання готівки, платіжними документами АТ КБ „Приватбанк про видачу готівки (129-147). Частиною четвертою статті 43 Конституції України передбачено право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про оплату праці", частиною першою статті 94 Кодексу законів про працю України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі №1-13/2013 зазначено, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Отже, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону № 108/95-ВР, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Відповідно до статті 74 КЗпП України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні ( основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи ( посади) і заробітної плати. Відповідно до положень статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. Частиною другою статті 30 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік витрат на оплату праці у встановленому порядку. Статтею 47 КЗпП України передбачено обов`язок власника або уповноваженого ним органу в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми ( заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає предбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, тобто виплата працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Як передбачено ст.ст. 76,77 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до ст.ст. 79, 80 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Таким чином, при з`ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов`язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом. Згідно положень статей 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум. Правові основи регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності в Україні встановлені Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні". Згідно з частиною першою статті 2 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" цей Закон поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, на представництва іноземних суб`єктів господарської діяльності, які зобов`язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність, а також на операції з виконання державного та місцевих бюджетів і складання фінансової звітності про виконання бюджетів з урахуванням бюджетного законодавства. В обгрунтування позовних вимог щодо наявності заборгованості по нарахованій, але невиплаченій компенсації за невикористану відпустку у розмірі 14 718,48 гривень, позивачем надано бухгалтерську довідку від 01.06.2020 року, підписану від імені головного бухгалтера ТОВ „Механічний завод № 1 Брачової Н.О. (а.с. 32). Згідно відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків ОСОБА_1 за період з 1 кварталу 2018 року по 2 квартал 2019 року, відповідачем нараховано позивачу суму доходу у розмірі 90 555.00 грн, при цьому вплачено у розмірі 29592.00 грн. На спростування зазначених позивачем обставин неотримання компенсації за невикористану відпустку відповідач не надав належних та допустимих письмових доказів виплати позивачу вказаних грошових коштів ( відомость про отримання компенсації за невикористану відпустку із підписом позивача, докази перерахування виплат на картку позивача, бухгалтерську документацію, тощо). За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду вважає доведеним та такими, що підлягають задоволенню вимоги позивача щодо стягнення з відповідача заборгованості кмпенсації за невикористану відпустку в розмірі 14 718,48 гривень. Частиною першою статті 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Обчислення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку, провадиться судом відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок). Абзацом третім пункту 2 наведеного Порядку встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана дана виплата. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо. Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 розділу IV Порядку). Така правова позиція викладена Верховним Судом України в постанові від 21.01.2015 у справі № 6-195цс14. З довідок наданих позивачем та відповідачем вбачається, що позивачу за квітень та травень 2019 року було нараховано по 4173.00 грн. Кількість робочих днів за вказаний період - 42, таким чином середньоденний заробіток складає 198.71 грн ( 4173+ 4173 : 42) ( а.с. 7). Позивачем заявлено вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за 305 днів, що становить 60606.55 грн. Отже, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для стягнення із відповідача на користь ОСОБА_1 1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки всупереч положень статті 116 КЗпП України позивачу при звільненні не були сплачені всі належні суми, а саме компенсація за невикористану відпустку у розмірі 14718.48 грн . При цому колегія застосовує висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Так, статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку зі звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Згідно з частиною першою статті 9 ЦК України положення цього кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дій, які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності в цивільному праві необхідно дійти висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. У розглядуваній справі судами встановлено, що розмір невиплаченої при звільненні позивача компенсації за невикористьану відпустку становить 14718.48 грн, строк затримки розрахунку 305 днів. Тобто, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні яку просить стягнути позивач ( 60606.55 грн) більш ніж у чотири два рази перевищує розмір заборгованості невиплаченої позивачу при звільненні компенсації за невикористану відпустку ( 14718.48 грн) та є очевидно непропорційним наслідком правопорушення та несправедливим щодо роботодавця. З огляду на очевидну неспівмірність стягнутого судами середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, апеляційний суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та вищенаведеним висновкам Великої Палати Верховного Суду, визначення в сумі 15 000 грн розміру відповідальності відповідача за прострочення ним виплати належних при звільненні позивачу коштів. Висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, неодноразово підтвердженні Верховним Судом, зокрема у постановах від 08 липня 2020 року у справі № 761/17815/18, від 29 липня 2020 року у справі № 212/6331/19, від 02 грудня 2020 року у справі № 152/1957/15. З огляду на зазначене рішення суду першої інстанції не можна вважати законним і обгрунтованим, тому воно підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову. Аргументи апеляційної скарги частково є виправданими. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Статтею 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Із ТОВ «Механічний завод № 1» на корсть позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 207.89 грн за подання позову за подання апеляційної скарги у розмірі 224.72 грн. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30 червня 2021 рокуу цій справі скасувати. Прийняти нове судове рішення наступного змісту. Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Механічний завод №1» про стягнення компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задовольнити частково. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Механічний завод №1» на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 14718.48 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 15 000 грн. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Механічний завод №1» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 207.89 грн , за поданя апеляційної скарги у розмірі 224.72 грн, а всього у розмірі 432.61 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повна постанова складена 28 грудня 2021 року. Головуючий, суддя СуддяСуддя Подліянова Г.С.Гончар М.С.Маловічко С.В.