Постанова Миколаївський апеляційний суд № 485/181/21

20.12.21 22-ц/812/2174/21 Єдиний унікальний номер судової справи 485/181/21 Номер провадження 22-ц/812/2174/21 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 20 грудня 2021 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів: Лисенка П.П., Самчишиної Н.В., з секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д., за участі: позивача ОСОБА_1 та його представника - ОСОБА_2 , переглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції за апеляційною скаргою ОСОБА_1 рішення, яке ухвалено Снігурівським районним судом Миколаївської області 04 жовтня 2021 року, під головуванням судді Квєтка І.А., в приміщені цього ж суду об 11 год. 29 хв., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Горохівська сільська рада, про встановлення меж, усунення перешкод у користуванні присадибною земельною ділянкою та відшкодування моральної шкоди, УСТАНОВИЛА: У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Горохівська сільська рада, про встановлення меж земельних ділянок, усунення перешкод у користуванні присадибною земельною ділянкою та стягнення компенсації моральної шкоди. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , а також земельної ділянки площею 0.25 га. за вказаною адресою із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будинку. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є сусідами позивача та суміжними користувачами земельної ділянки, що знаходиться по АДРЕСА_1 . У 2009 році, в порушення норм земельного законодавства, ОСОБА_5 , який був співвласником вказаного будинку разом з відповідачем ОСОБА_4 , самовільно захопив частину присадибної земельної ділянки позивача, що знаходиться біля житлового будинку, шляхом переміщення належної ОСОБА_1 загорожі з сітки довжиною 40 м в бік будинку останнього, заглибившись на територію належної йому земельної ділянки більше ніж на 2 м, при цьому порушивши вимоги до санітарної зони. Внаслідок незаконних дій відповідачів відстань від стіни будинку позивача до межі ділянки становить 0.8 м, хоча згідно з технічною документацією має становити 2.80 м. Позивач неодноразово протягом 2009-2014 років звертався до сусідів з метою відновлення меж земельних ділянок у первісний стан, проте врегулювати спір у досудовому порядку останні відмовлялись. Задля врегулювання спору ОСОБА_1 також звертався до Новотимофіївської сільської ради Снігурівського району Миколаївської області, рішенням якої від 27 березня 2015 року рекомендовано йому виготовити технічну документацію, що ним і було зроблено, проте відповідачі відмовились погоджувати межі земельних ділянок. У 2018 році ОСОБА_5 помер і відповідачі прийняли спадщину. Натепер належний ОСОБА_1 будинок потребує ремонту у зв`язку із пошкодженням стіни, однак через незаконно встановлену відповідачами огорожу, позивач не має змогу провести ремонті роботи. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив встановити межу між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , та покласти обов`язок на ОСОБА_3 та ОСОБА_4 прибрати з належної йому земельної ділянки незаконно встановлену огорожу, повернувши йому зі сторони його будинку частину земельної ділянки довжиною 40 м та шириною 2.8 м, шляхом перенесення вказаної огорожі на межу. Крім того, оскільки внаслідок незаконних дій відповідачів позивач був вимушений звертатись до різних установ, у зв`язку із чим сильно нервував, що завдало шкоди його здоров`ю, ОСОБА_1 просив стягнути на його користь з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 50 000 грн. у відшкодування моральної шкоди. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали до суду відзив на позовну заяву, в якій просили у задоволені позову відмовити. Вказували на те, що земельна ділянка, на якій знаходиться належний позивачу будинок, відноситься до земель комунальної власності, не є сформованою, і позивачем не зареєстровано право власності на неї у встановленому законом порядку. Зазначали, що не можливо усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка не була сформована і речове право на яку не було зареєстровано, тобто фактично відсутній майновий предмет спору. При цьому, жодного доказу, на підтвердження порушення відповідачами прав ОСОБА_1 останнім до суду не надано. Зазначали, що вимога позивача щодо встановлення меж земельних ділянок не підлягає вирішенню в судовому порядку, оскільки не входить в повноваженням суду, а є дискреційними (власними) повноваженнями органів місцевого самоврядування, щодо розпорядження землями комунальної власності. Вважали, що вимоги позивача щодо відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими та недоведеними належними доказами. Рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 04 жовтня 2021 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення районного суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким задовольни позовні вимоги. Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на таке. Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає. Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України). З матеріалів справи убачається, що відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 23 квітня 2019 року №164602140, позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 20 вересня 1989 року та рішення Новотимофіївської сільської ради Снігурівського району Миколаївської області №282 від 18 листопада 1992 року «Про визнання права власності на житловий будинок за ОСОБА_1 » (том 1 а.с.7,8,15). Рішенням Новотимофіївської сільської ради Снігурівського району Миколаївської області №2 від 22 грудня 1999 року «Про передачу земельної ділянки у приватну власність громадянам Новотимофіївської сільської ради» ОСОБА_1 передано безкоштовно у приватну власність земельні ділянки для обслуговування вищевказаного житлового будинку та господарських споруд та для ведення особистого підсобного господарства площею 0.25 га (том 1 а.с.16). Суміжна земельна ділянка АДРЕСА_2 , належала на праві приватної власності ОСОБА_5 , що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю, виданого Новотимофіївською Радою народних депутатів 19 травня 1994 року (том 1 а.с.156-158). 24 листопада 2009 року комісією у складі Новотимофіївського сільського голови Пилипчук Я.В., землевпорядника сільської ради Яцків Л.В., депутата Снігурівської районної ради Бандурової Л.Т., проведено обстеження та обмір земельних ділянок мешканців села Лиманці ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , за їх участі, яким встановлено, що ширина земельних ділянок для обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд зі сторони АДРЕСА_1 фактично складає: ОСОБА_6 від А до Б 42 м; Бекиш від Б до В 40.7 м, які вказані на викопіровці земельних ділянок по АДРЕСА_1 (том 1 а.с.34-35). За замовленням ОСОБА_5 на підставі договору №62 від 30 листопада 2012 року ФОП ОСОБА_7 виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо відновлення (встановлення) меж земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд та для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_3 , згідно якої встановлено межі земельної ділянки належної ОСОБА_5 на місцевості, відомості про сформовану земельну ділянку площею 0.25 га. внесені до Державного земельного кадастру з кадастровим номером 4825783400:17:020:0003 (том 2 а.с.43-61). Згідно з Актом обстеження земельної ділянки від 17 березня 2015 року, проведеного землевпорядником Новотимофіївської сільської ради Яцків Л.В., представником позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_8 та ОСОБА_5 при виїзді на місце було встановлено, що межі земельної ділянки ОСОБА_5 по АДРЕСА_3 , відповідають даним технічної документації; у ОСОБА_1 відсутні правовстановлюючі документи на земельну ділянку по АДРЕСА_1 (том 1 а.с.41). Відповідно до рішення Виконавчого комітету Новотимофіївської сільської ради Снігурівського району Миколаївської області №16 від 27 березня 2015 року «Про надання рекомендацій громадянину ОСОБА_1 щодо вирішення межового спору» затверджено акти обстеження присадибних ділянок жителів села Лиманці ОСОБА_1 та ОСОБА_5 ; запропоновано ОСОБА_1 звернутися до Новотимофіївської сільської ради із заявою про надання дозволу на виготовлення документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), та рекомендовано звернутися до сертифікованого інженера-землевпорядника з метою виготовлення документації із землеустрою, яку подати до сільської ради для затвердження та передачі земельної ділянки у власність; запропоновано ОСОБА_1 зареєструвати своє право власності на земельну ділянку відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»; рекомендовано ОСОБА_1 не вчиняти ніяких руйнівних дій відносно огорожі, яка знаходиться на межі присадибних ділянок (том 1 а.с.43). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер (том 1 а.с.146). Спадкоємцем вказаної земельної ділянки належної ОСОБА_5 площею 0.25 га. згідно свідоцтва про право на спадщину від 06 травня 2020 року став його син ОСОБА_3 (том 1 а.с.168). За замовленням ОСОБА_1 у 2019 році ФОП ОСОБА_9 розроблено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки площею 0.25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_1 . Вказана технічна документація не затверджена, не пройшла Державну реєстрацію, відомості до Державного земельного кадастру не внесенні (том 1 а.с.25-31). Рішенням №РВ-4800548472019 державного кадастрового реєстратора Мацюти Л.С. від 02 травня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру, у зв`язку із перетином ділянки з ділянкою 4825783400:17:020:0003, площа співпадає на 1.3473% (том 1 а.с.32). Звертаючись до суду із позовом, позивач зазначав про порушення своїх прав на користування земельною ділянкою з боку відповідачів, які будучи суміжними користувачами земельною ділянки, самовільно перемістили огорожу, яка фактично слугувала межею між земельними ділянками, та захопили належну позивачу частину земельної ділянки шириною 2.8 м та довжиною 40 м. Згідно зі ст.41 Конституції України, кожен має право володіти користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно з ч.1 ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На підставі ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Відповідно до ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ч.ч.2,3 ст.158 ЗК України, виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. Аналогічне положення були закріплені у ст.158 ЗК України в редакції, яка діяла на час звернення позивача до суду. Відповідно до ст.78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися та розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Завданнями цивільного судочинства є захист порушених прав фізичних осіб. Згідно зі ст.ст.91,96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; власник земельної ділянки за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. За правилами ст.103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо). Відповідно до ст.152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Відповідно до ст.107 ЗК України основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації. У разі неможливості виявлення дійсних меж їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки. У випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин. Відновлення меж земельної ділянки на місцевості передбачає повторне винесення меж у натурі на підставі наявної земельно-кадастрової документації. Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ч.1 ст.79 ЗК України). Межі земельної ділянки фіксуються у землевпорядній документації (кадастровому плані земельної ділянки) та виносяться на місцевість (в натурі) на підставі технічної документації щодо встановлення меж земельної ділянки із оформленням Акта винесення меж земельної ділянки в натурі. Місце розташування земельної ділянки фіксується прив`язкою її меж і крайніх точок до мережі координат (геодезичної мережі). Таким чином, земельна ділянка - це індивідуально визначена річ. Положеннями ст.79-1 ЗК України передбачено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номеру. Відповідно до ст.25 Закону України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 року (в редакції, яка діяла на час виготовлення технічної документації позивачу), робочого проекту або технічної документації. Згідно з пунктом «и» частини другої цієї статті видом документації із землеустрою є технічна документація із землеустрою щодо визначення та встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка. У разі, якщо межі земельних ділянок в натурі (на місцевості) збігаються з природними та штучними лінійними спорудами і рубежами (річками, струмками, каналами, лісосмугами, шляхами, шляховими спорудами, парканами, огорожами, фасадами будівель та іншими лінійними спорудами і рубежами тощо), межові знаки можуть не встановлюватися. Власники землі та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов`язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка. Межові знаки здаються за актом під нагляд на збереження власникам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям. Порядок встановлення та відновлення меж земельних ділянок був визначений Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376(далі Інструкція, яка діяла на час виготовлення технічної документації та звернення позивача до суду). Пунктом 2.1 Інструкції передбачено, що встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на підставі розробленої та затвердженої технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок або проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Комплекс робіт із встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) включає: підготовчі роботи, топографо-геодезичні, картографічні роботи та роботи із землеустрою, камеральні роботи, складання і оформлення матеріалів технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), а також встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх межовими знаками (пункт 2.3 Інструкції). Відповідно до ст.55 Закону України «Про землеустрій» встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів. Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відповідно до ст.21 Закону України «Про Державний земельний кадастр» відомості про межі земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру: на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) - у разі встановлення (відновлення) меж земельної ділянки за її фактичним використанням відповідно до ст.107 Земельного кодексу України. Відповідно до норм ЗК України, ЦК України, Закону України «Про Державний земельний кадастр» та Закону України «Про землеустрій» до повноважень суду не відноситься розгляд питань що стосуються встановлення меж земельних ділянок відповідно до координат обчислених землевпорядними організаціями, тому що встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки, а також земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. Встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування, а не на підставі рішення суду. Вищенаведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 03 квітня 2020 року у справі №1512/2-761/11 (провадження №61-1605св19). Таким чином колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що межі земельної ділянки не встановлюються за судовим рішенням, а тому в задоволенні позовних вимог в цій частині слід відмовити. При цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»). Що стосується позовних вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, то слід зазначити наступне. В порушення вимог ст.ст.77,78,83 ЦПК України належних та допустимих доказів на підтвердження того, що конфігурація та розташування земельної ділянки, яка перебуває у фактичному користуванні позивача ОСОБА_1 не відповідає даним технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку, розробленої ФОП ОСОБА_9 , саме через неправомірні дії відповідачів, до суду позивач не надав, а тому не довів належними доказами і порушення його прав саме діями відповідача. Також, в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про зменшення площі земельної ділянки позивача за рахунок збільшення площі земельної ділянки відповідача ОСОБА_3 . Правом на проведення судової земельно- технічної експертизи позивач не скористався. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, то слід зазначити наступне. За змістом ст.ст.15,16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Положеннями ст.23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Верховний Суд України у п.9 постанови Пленуму «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31 березня 1995 року судам роз`яснив, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви. Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (Рішення Європейського суду з прав людини у справі Stankov v. Bulgaria від 12 липня 2007 року, §62). У постанові Великої Палати Верховного суду від 20 вересня 2018 року по справі №686/23731/15-ц (провадження №14-298цс18) зроблено висновок, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Відповідно до ст.ст.12,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частинами 1,2 ст.89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд, оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Оскільки позивачем не доведено та районним судом не встановлено факту порушення прав позивача діями відповідачів, то і відсутні правові підстави для стягнення компенсації моральної шкоди. Частиною 4 ст.10 ЦПК України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Рішення суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За правилами п.п. «в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 04 жовтня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: П.П. Лисенко Н.В. Самчишина Повний текст судового рішення складено 23 грудня 2021 року