Постанова 4822 № 720/711/21

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 грудня 2021 року м. Чернівці справа № 720/711/21 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Одинака О. О. суддів: Кулянди М.І., Половінкіної Н.Ю. секретар Конецька Д.Г. позивач ОСОБА_1 відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 апеляційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , на рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2021 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Ляху Г.О. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог В квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом. Позивачка просила усунути перешкоди в користуванні житловою кімнатою 1-2, площею 17,7 кв.м., житловою кімнатою 1-3, площею 17,4 кв.м., тамбуром 1-6, площею 6,7 кв.м. в житловому будинку літера «А», який знаходиться по АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Посилалася на те, що позивачці належить 3/4 частки житлового будинку, який розташований по АДРЕСА_1 . Інша 1/4 частка будинку належить її сину ОСОБА_3 в порядку спадкування після смерті його батька ОСОБА_5 . Він не оформив своє право власності на зазначене майно та фактично ним не користується. Відповідачі та їх малолітня дитина фактично проживають у спірному будинку без реєстрації та перешкоджають у володінні, розпорядженні та користуванні належною позивачці часткою в будинку. Через те, що ОСОБА_1 почала проживати з ОСОБА_6 однією сім`єю в 2012 році, виник конфлікт з відповідачем ОСОБА_2 та його братом ОСОБА_3 . Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 29 березня 2018 року із урахуванням змін, внесених постановою апеляційного суду Чернівецької області від 5 липня 2018 року, був встановлений порядок користування житловим будинком літера «А», а саме виділено у користування ОСОБА_1 тамбур 1-6 загальною площею 6,7 кв.м, житлову кімнату 1-3 площею 17,4 кв.м, житлову кімнату 1-2 площею 17,7 кв.м. Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 8 листопада 2019 року відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зобов`язано не чинити перешкод ОСОБА_1 в користуванні та розпорядженні житловою кімнатою 1-2 площею 17,7 кв.м., житловою кімнатою 1-3 площею 17,4 кв.м, тамбуром 1-6 загальною площею 6,7 кв.м в житловому будинку літера «А», який розташований по АДРЕСА_1 . Однак, відповідачі не бажають звільнити житлові приміщення від своїх речей та чинять перешкоди у користуванні позивачкою своєю власністю, змінивши ключі від вхідних дверей. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2021 року в позові відмовлено. Суд виходив з того, що ОСОБА_3 , як власник 1/4 частки житлового будинку, не заперечує проти проживання в спірному будинку його брата ОСОБА_2 , а тому підстави для виселення відповідачів з будинку відсутні. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначав, що судом першої інстанції не враховано, що у ОСОБА_3 , який є співвласником частки в спірному будинку, немає виділеної в натурі частки, якою він міг розпоряджатися без отримання згоди іншого співвласника. Судом першої інстанції не досліджено та не надано оцінки доказам про те, що відповідачі напротязі декількох років перешкоджали позивачці у користуванні власним нерухомим майном та порушували її право власності та право на житло. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу. Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Посилався на те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Зазначав, що його мати ОСОБА_1 не має ніяких перешкод у користуванні своїм житлом, однак має намір виселити його з спірного будинку без згоди іншого співвласника вказаного нерухомого майна.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_1 є власником 3/4 частки будинку, який розташований по АДРЕСА_1 . Інша 1/4 частка вказаного будинку належить її сину ОСОБА_3 в порядку спадкування за законом після смерті його батька ОСОБА_5 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та їх малолітня дитина фактично проживають у спірному будинку без реєстрації. Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 8 грудня 2015 року відмовлено в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні будинком, який розташований по АДРЕСА_1 . Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 14 листопада 2017 року в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного часткового майна в натурі відмовлено. Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 29 березня 2018 року встановлений порядок користування житловим будинком літера «А», який розташований по АДРЕСА_1 . Виділено у користування ОСОБА_1 тамбур 1-6 загальною площею 6,7 кв.м, житлову кімнату 1-3 площею 17,4 кв.м, житлову кімнату 1-2 площею 17,7 кв.м. Залишено в користуванні відповідачів коридор 1-1, площею 15,2 кв.м., кімнату 1-4, площею 13,9 кв.м., кімнату 1-5, площею 21,кв.м. Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 8 листопада 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зобов`язано не чинити ОСОБА_1 перешкод в користуванні та розпорядженні житловою кімнатою 1-2 площею 17,7 кв.м, житловою кімнатою 1-3 площею 17,4 кв.м тамбуром 1-6, площею 6,7 кв.м, в житловому будинку літера «А», який розташований по АДРЕСА_1 . З договору позички від 20 серпня 2019 року вбачається, що ОСОБА_3 строком на 2 роки 11 місяців з моменту підписання даного договору безоплатно надав в користування з метою проживання ОСОБА_2 свою 1/4 частку житлового будинку, який розташований по АДРЕСА_1 . Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав. Так, відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України визначено питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду. Суд апеляційної інстанції вважає, що рішення суду не в повній мірі відповідає зазначеним вище вимогам закону. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, дійшовши до правильного висновку про відмову в позові, не встановив всі фактичні обставини справи та не застосував до спірних правовідносин норми права, які підлягали застосуванню. Колегія суддів вважає, що спір, який виник між сторонами, слід розглядати у контексті конституційного права особи на житло і прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо права на повагу до свого житла. Так, згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom) 1995 року, рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) рішення від 02 грудня 2010 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), від 02 грудня 2010 року), поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Верховний Суд зазначає, що згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим. Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла (справа «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) рішення від 18 листопада 2004 року. ЄСПЛ вважає, що вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitskaand Kryvitskyy v. Ukraine) рішення від 02 грудня 2010 року). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. У цій справі спір виник між одним з співвласників житлового будинку та користувачами цього будинку з приводу користування вказаним житлом. Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК Української РСР. Згідно зі статтею 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Відповідно до частини другої статті 64 ЖК Української РСР до членів сім`ї наймача віднесено дружину наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм права користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім`ї. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України). Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку. Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша статті 319 ЦК України). Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка реалізується, передусім, через пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути будь-якої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом; виключне панування особи над річчю унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання, від вчинення подібних дій; абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності стосовно неї. Згідно з частинами першою, другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків, що аналіз норм статей 150, 156, 162 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права члена сім`ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставин щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла. Отже, дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Питання про зобов`язання відповідачів звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також предметом дослідження є питання дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідачів на користування будинком. З матеріалів справи вбачається, що рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 29 березня 2018 року було встановлено право ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користування коридором 1-1, площею 15,2 кв.м., кімнатою 1-4, площею 13,9 кв.м., кімнатою 1-5, площею 21.1 кв.м., які знаходиться в житловому будинку літера «А» по АДРЕСА_1 . Отже, відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 мають право на законних підставах проживати в житловому будинку, який розташований по АДРЕСА_1 . Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до статті 157 ЖК Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов`язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК Української РСР). Виходячи з аналізу змісту наведеної норми, стаття 116 ЖК Української РСР вказує на те, що виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення можливо лише у разі: а) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення; б) використання його не за призначенням; в) систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку. У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатися заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, застосовані на зборах жильців будинку чи членів житлово-будівельних кооперативів, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення). Протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов`язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші у квартирах і на подвір`ї, а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню у квартирі або житловому будинку. Такий правовий висновок виклав Верховний Суд у постанові від 12 серпня 2021 року у справі №599/1225/20 З постанови Новоселицького районного суду Чернівецької області від 30 жовтня 2020 року у адміністративній справі №720/1892/20 вбачається, що ОСОБА_3 21 серпня 2020 року вчинила домашнє насильство відносно своєї свекрові ОСОБА_1 , в ході якого виражалася на її адресу нецензурними словами та виганяла з будинку. ОСОБА_3 звільнена від адміністративної відповідальності та їй оголошено зауваження (а.с.31). З постанови Новоселицького районного суду Чернівецької області від 30 жовтня 2020 року у адміністративній справі №1891/20 вбачається, що ОСОБА_2 21 серпня 2020 року вчиняв домашнє насильство відносно своєї матері ОСОБА_1 , в ході якого виражався на її адресу нецензурними словами та виганяв з будинку. ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення та накладено штраф (а.с.32). В матеріалах справи відсутні докази про те, що вжиття судом вказаних заходів попередження ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виявились безрезультатними. Зокрема, позивачкою не надано доказів про те, що відповідачі після 30 жовтня 2020 року вчиняли нові порушення правил співжиття та, що такі порушення роблять неможливим для позивачки проживання з ними в одному будинку. Крім того, суд апеляційної інстанції даючи оцінку вимогам, які викладені ОСОБА_1 в позовній заяві, на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, робить висновок про те, що виселення відповідачів з спірного житла не відповідає такій пропорційності, оскільки судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 належить на праві користування житлові приміщення спірного будинку, а іншого житла у них немає. Отже, у справі, що переглядається, інтереси позивачки як співвласника житла та користувача цим житлом не перевищують інтереси відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яких не забезпечено іншим житловим приміщенням. Суд також бере до уваги те, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Враховуючи обставини даної справи, підстави для відповідного втручання у право на повагу до житла відсутні. Такий висновок узгоджується з правовим висновком, який Верховний Суд виклав у постанові 10 грудня 2021 року у справі №372/808/19. Колегія суддів вважає, що в позові слід відмовити з підстав, які вказані вище. Суд апеляційної інстанції не бере до уваги аргумент апеляційної скарги про те, що у ОСОБА_3 , який є співвласником частки в спірному будинку, немає виділеної в натурі частки, якою він міг розпоряджатися без отримання згоди іншого співвласника ОСОБА_1 , а тому він не міг надавати згоду на проживання відповідачів одноособово внаслідок укладення договору позички від 20 серпня 2019 року. З матеріалів справи вбачається, що право відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживати в житловому будинку літера «А» по АДРЕСА_1 встановлено рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 29 березня 2018 року у справі №720/1705/17 за позовом самої ОСОБА_1 , яка таке судове рішення не оскаржувала, а отже погодилась з наявністю у відповідачів відповідного права. Суд не ухвалював рішення про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житлом в порядку статей 405, 406 ЦК України. Помилковим є аргумент апеляційної скарги про те, що вчинення перешкод ОСОБА_1 в користуванні частиною житлового будинку може бути підставою для виселення відповідачів виходячи з встановлених обставин у справі. Апеляційний суд вважає необхідним зазначити, що вчинення перешкод ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в користуванні частиною житлового будинку, який знаходяться по АДРЕСА_1 було предметом розгляду Новоселицьким районним судом Чернівецької області у справі №720/258/19. Судовим рішення вимоги ОСОБА_1 були задоволені частково та зобов`язано відповідачів не чинити позивачці перешкоди у користуванні частиною спірного житлового будинку. Отже, захист права позивачки на житло внаслідок вчинення перешкод після ухвалення вказаного судового рішення повинен відбуватися на стадії виконання такого рішення, а не шляхом пред`явлення нового позову про виселення відповідачів. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті рішення слід залишити без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Змінити мотивувальну частину рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2021 року, виклавши її в редакції цієї постанови. В решті рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 23 грудня 2021 року. Головуючий О.О. Одинак Судді: М.І. Кулянда Н.Ю. Половінкіна