Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/6341/21

Головуючий І інстанції: Шевченко О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 грудня 2021 р. Справа № 520/6341/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді Любчич Л.В., Суддів: Русанової В.Б. , Спаскіна О.А. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Харківського зонального відділу Військової служби правопорядку на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.07.2021, майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 06.07.21 по справі № 520/6341/21 за позовом ОСОБА_1 до Харківського зонального відділу Військової служби правопорядку про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: У квітні 2021 року ОСОБА_1 (далі за текстом також ОСОБА_1 , позивач, заявник) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Харківського зонального відділу військової служби правопорядку (далі та текстом також відповідач), в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Харківського Зонального відділу Військової служби правопорядку, яка полягає у ненаданні йому відповіді на питання, зазначених в пунктах 1, 2 та підпунктах 2.1, 2.2 та 2.3 заяви від 24 березня 2021 року; - визнати протиправними дії Харківського Зонального відділу Військової служби правопорядку, які полягають у необ`єктивному розгляді його зверненні від 24 березня 2021 року, відповідь на яке оформлено листом Харківського Зонального відділу Військової служби правопорядку від 06.04.2021 за №1210; - зобов`язати Харківський Зональний відділ Військової служби правопорядку повторно розглянути питання зазначені в пунктах 1, 2 та підпунктах 2.1, 2.2 та 2.3 його заяви від 24 березня 2021 року, з дотримання вимог ст. 19 Закону України «Про звернення громадян» та надати відповіді по суті порушених у зверненні питань; - зобов`язати Харківський Зональний відділ Військової служби правопорядку відповідно до ст. 382 КАС України подати у 15 денний строк після набрання чинності рішення, звіт про виконання судового рішення. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06 липня 2021 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Харківського зонального відділу військової служби правопорядку, яка полягає у не запрошенні адвоката Крупки Анатолія Олександровича на розгляд заяви від 24.03.2021, адресованої Харківському Зональному відділу Військової служби правопорядку. Зобов`язано Харківський Зональний відділ Військової служби правопорядку повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 24.03.2021, адресовану Харківському Зональному відділу Військової служби правопорядку з дотриманням вимог ст. 18 та 19 Закону України "Про звернення громадян", з урахуванням висновків суду. В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, позивач подав апеляційну скаргу, оскільки вважає, що рішення ухвалене з неправильним застосування норм матеріального та порушенням норм процесуального права. В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач, з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 12 грудня 2018 року у справі №826/6825/16, вказує, що належним способом відновлення порушеного його права є саме задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача, яка полягає у ненаданні відповіді позивачу на питання зазначені в пунктах 1, 2 та підпунктах 2.1, 2.2 та 2.3 заяви від 24 березня 2021 року, адресованої Харківському зональному відділенню Військової служби правопорядку та зобов`язання повторно її розглянути з дотриманням вимог ст. 18 та 19 Закону України «Про звернення громадян». Також, позивач вказує на необхідність встановлення судового контролю відповідно до ст. 382 КАС України. За результатами апеляційного розгляду позивач просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю. Від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначає про те, що твердження позивача, наведені в апеляційній скарзі, не відповідають дійсності, оскільки Харківським зональним відділом військової служби правопорядку на звернення позивача надана мотивована відповідь, з огляду на що просить залишити апеляційну скаргу без задоволення. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що рішення ухвалене за неповного з`ясування обставин, які мають значення для справи, з неправильним застосування норм матеріального та порушенням норм процесуального права. В ході розгляду звернення ОСОБА_1 від 24.03.2021 відповідачем було запрошено представника - адвоката Уманця Андрія Ігоровича для об`єктивного та неупередженного розгляду вказаного звернення. Запрошення представника - адвоката Уманця Андрія Ігоровича, на розгляд звернення підтверджується його особистим підписом та зауваженнями, які останній вказав на листі від 06.04.2021 за № 1210 у примірнику, який залишився у Харківському зональному відділі Військової служби правопорядку. За результатами апеляційного розгляду відповідач просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також КАС України), суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, вважає, що апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню, а апеляційну скаргу відповідача слід задовольнити з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що 24.03.2021 ОСОБА_1 звернувся до відповідача з заявою, в прохальній частині, якої позивач просив: 1.Перевірити та виявити чи вчинялись ним у період проходження його військової служби кримінальні, адміністративні та дисциплінарні правопорушення, а також під час отримання ним поранення та контузії у період проходження військової служби. 2.В процесі розгляду даного звернення перевірити та встановити чи є поранення та контузії позивача наслідком: 2.1.Вчинення позивачем злочину або адміністративного правопорушення? 2.2.Вчинення позивачем дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння? 2.3.Навмисного спричинення собі тілесного ушкодження чи іншої шкоди своєму здоров`ю? Бажав взяти участь у розгляді даного звернення через свого представника - адвоката Уманця Андрія Ігоровича, про що зазначив в заяві. Відповідачем листом від 06.04.2021 за №1210 на адресу позивача направлена відповідь, в якій зазначено, що посадовими особам Харківського зонального відділу Військової служби правопорядку дати відповіді на питання не можливо в зв`язку з тим, що Військова служба правопорядку у Збройних Силах України створена 07.03.2002 та не є правонаступником будь-якого правоохоронного органу. Відтак, встановити чи є його поранення та контузії наслідком: вчинення кримінального чи адміністративного правопорушення; вчинення дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння; навмисного спричинення собі тілесного ушкодження чи іншої шкоди своєму здоров`ю не представляється можливим з огляду на наступне: 1. відсутністю у архівних органах РФ відомостей щодо Ваших поранень (контузій) та їх обставин; 2. відсутністю (знищення) службової картки з можливими дисциплінарними стягненнями; 3. ведення, з 1966 по 1991 роки, обліку кримінальних, адміністративних правопорушень військовою прокуратурою СРСР; 4. ведення обліку кримінальних, адміністративних правопорушень Військовою службою правопорядку з 2002 року та тільки у Збройних Силах України. Вважаючи, що з боку відповідача наявна протиправна бездіяльність, яка полягає у ненаданні відповіді на пункти 1, 2 та підпункти 2.1, 2.2 та 2.3 вимог прохальної частини заяви позивача від 24.03.2021, та відповідачем порушене право позивача, передбачене Законом України "Про звернення громадян" щодо всебічного та повного розгляду його заяви, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідачем не було дотримано вимог статті 19 Закону №393/96-ВР, зокрема, щодо забезпечення участі позивача та/або його представника при розгляді його звернення, а тому допущено протиправну бездіяльність. Разом з тим, суд першої інстанції зазначив, що питання, зазначені в пунктах 1, 2 та підпунктах 2.1, 2.2 та 2.3 заяви позивача від 24.03.2021, підлягають повторному, повному, всебічному дослідженню відповідачем, тому позовні вимоги в цій частині охоплюються обраним судом способом захисту порушених прав позивача та задоволенню не підлягають. Враховуючи, що встановлення судового контролю за виконанням судового рішення є правом, а не обов`язком суду, суд першої інстанції вказав про відсутність підстав для встановлення контролю за виконанням оскаржуваного рішення шляхом зобов`язання відповідача подати звіт про виконання. Надаючи правову оцінку правовідносинам сторін та доводам апеляційних скарг, колегія суддів виходить з такого. Відповідно до ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною 2 статті 34 Конституції України встановлено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Відповідно до ст.40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Суспільні відносини з приводу розгляду та вирішення звернень громадян, а також обігу наданої у відповідь на такі звернення інформації унормовані, насамперед, приписами Закону України "Про інформацію" від 02.10.1992 №2657-XII, Закону України "Про розгляд звернень громадян" від 02.10.1996 №393/96-ВР, Закону України "Про доступ до публічної інформації" від 13.01.2011 №2939-VI. Відповідно до ст.5 Закону України "Про інформацію" від 02.10.1992 за №2657-XII (далі за текстом - Закон №2657-XII) кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Статтею 20 Закону №2657-XII визначено, що за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом. Згідно з ч.1 ст.1 Закону України "Про доступ до публічної інформації" від 13.01.2011 за №2939-VI (далі за текстом - Закон №2939-VI) публічна інформація це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Відповідно до п.1 ч.1 ст.3 Закону №2939-VI право на доступ до публічної інформації гарантується обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом. Статтею 12 Закону №2939-VI встановлено, що суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації. Відповідно до п.1 ч.1 ст.13 Закону №2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання. У п.6 ч.1 ст.14 Закону №2939-VI визначено, що розпорядники інформації зобов`язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію. Колегія суддів звертає увагу, що з урахуванням наведених вище норм у спірних правовідносинах у цій справі відповідач, Харківський зональний відділ Військової служби правопорядку, належить до категорії осіб розпорядників публічної інформації. Згідно з ч.1 ст.5 Закону №2939-VI доступ до інформації забезпечується шляхом систематичного та оперативного оприлюднення інформації та надання інформації за запитами на інформацію. Відповідно до ч.1 ст.19 Закону №2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Згідно з п. 5 ч. 1 ст.24 Закону №2939-VI відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у вчиненні таких порушень: надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації. Питання практичної реалізації громадянами України, наданого їм статтею 40 Конституції України, права на звернення урегульовано Законом України "Про звернення громадян" від 02.10.1996 за № 393/96 (далі за текстом - Закон №393/96). Згідно з ч. 1 ст.1 Закону №393/96 громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. За змістом ст.3 Закону №393/96 під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо. Відповідно до ст.5 Закону №393/96 звернення адресуються органам державної влади і органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності, об`єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. Письмове звернення надсилається поштою або передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв`язку (електронне звернення). У зверненні має бути зазначено прізвище, ім`я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв`язку з ним. Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається. Згідно з ч.1 ст.7 Закону №393/96 звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду. Частиною 3 ст.7 Закону №393/96 визначено, що якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. Статтею 15 Закону №393/96 визначено, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань). Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов`язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов`язки. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. Відповідно до ч.1 ст.20 Закону №393/96 звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів. Отже, з аналізу наведених вище норм вбачається, що звернення, яке відповідає вимогам Закону №393/96, повинно бути прийнято, всебічно та повно розглянуто у встановлені законом строки, та за наявності для того підстав, суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого входить вирішення спірного питання, повинен вжити усіх передбачених законом заходів для поновлення порушеного права особи та усунення причин та умов, які сприяли порушенням. За загальним правилом звернення громадян підлягають розгляду тим суб`єктом, якому вони адресовані. Якщо вирішення порушеного у зверненні питання не належить до повноважень відповідного органу, він повинен переслати його за належністю і повідомити про це громадянина, який подав звернення, для чого встановлено п`ятиденний строк. Наведений вище висновок також узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 03.12.2018 у справі №804/9185/15. Як убачається з матеріалів справи, відповідачем розглянуто заяву позивача та надано відповідь, оформлену листом від 06.04.2021 за № 1210. Зі змісту листа від 06.04.2021 за №1210, направленого відповідачем на адресу позивача за результатами розгляду заяви від 24.03.2021 вбачається, що розгляд заяви позивача відбувся за участі його уповноваженого представника адвоката Уманця А. І. Розгляд звернення заявника за участі адвоката Уманця А. І. також підтверджується його особистим підписом та зауваженнями, які останній вказав на листі від 06.04.2021 за № 1210 у примірнику, який надано до матеріалів справи Харківським зональним відділом Військової служби правопорядку. Також, зі змісту наданої позивачу відповіді у формі листа від 06.04.2021 за № 1210 убачається, що відповідачем на запитання представника позивача повідомлено про неможливість встановлення факту притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності та встановлення причин притягнення до неї (у разі їх наявності). Також, відповідачем вказано, що військова служба правопорядку у Збройних Силах України створена 07.03.2002 та не є правонаступником будь-якого правоохоронного органу, у зв`язку з чим інформація про вчинені позивачем злочини у відповідача відсутня. У підсумку відповідачем вказано, що встановити чи є порання та контузії позивача наслідком: вчинення кримінального або адміністративного правопорушення; вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння; навмисного спричинення собі тілесного ушкодження чи іншої шкоди своєму здоров`ю не представляється можливим з огляду на наступне: 1. відсутністю у архівних органах РФ відомостей щодо поранень (контузій) та їх обставин; 2. відсутністю (знищення) службової картки з можливими дисциплінарними стягненнями; 3. ведення, з 1966 по 1991, обліку кримінальних, адміністративних правопорушень військовою прокуратурою СРСР; 4. ведення обліку кримінальних, адміністративних правопорушень Військовою службою правопорядку з 2002 року та тільки у Збройних Силах України. В контексті зазначеного вище, колегія суддів звертає увагу на таке. Так, ст. 1 Закону України "Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України" від 07.03.2002 за №3099-ІІІ (далі за текстом - Закон №3099-ІІІ) встановлено, що військова служба правопорядку у Збройних Силах України (далі - Служба правопорядку) - спеціальне правоохоронне формування у складі Збройних Сил України, призначене для забезпечення правопорядку і військової дисципліни серед військовослужбовців Збройних Сил України у місцях дислокації військових частин, у військових навчальних закладах, установах та організаціях (далі - військові частини), військових містечках, на вулицях і в громадських місцях; для запобігання злочинам, іншим правопорушенням у Збройних Силах України, їх припинення; для захисту життя, здоров`я, прав і законних інтересів військовослужбовців, військовозобов`язаних під час проходження ними зборів, працівників Збройних Сил України, а також для захисту майна Збройних Сил України від розкрадання та інших протиправних посягань, а так само для участі у протидії диверсійним проявам і терористичним актам на військових об`єктах. Згідно зі ст.3 Закону №3099-ІІІ основними завданнями Служби правопорядку є: - виявлення причин, передумов і обставин кримінальних та інших правопорушень, вчинених у військових частинах та на військових об`єктах; розшук осіб, які самовільно залишили військові частини (місця служби); - запобігання вчиненню і припинення кримінальних та інших правопорушень у Збройних Силах України; - участь в охороні військових об`єктів та забезпеченні громадського порядку і військової дисципліни серед військовослужбовців у місцях дислокації військових частин, військових містечках, на вулицях і в громадських місцях; - захист майна Збройних Сил України від розкрадання та інших кримінально протиправних посягань; - забезпечення безпеки дорожнього руху військових транспортних засобів; - участь у гарнізонних заходах; - виконання у передбачених законом випадках рішень про тримання військовослужбовців на гауптвахті; - забезпечення виконання кримінального покарання стосовно військовослужбовців, які за вироком суду засуджені до тримання у дисциплінарному батальйоні; - сприяння у межах своєї компетенції органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органам досудового розслідування та суду, органам державної влади, органам місцевого самоврядування, органам військового управління, підприємствам, установам, організаціям у виконанні покладених на них відповідно до законів обов`язків; - участь у протидії диверсійним проявам та терористичним актам на військових об`єктах. При прийнятті рішення про введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму воєнного або надзвичайного стану на Службу правопорядку додатково покладаються завдання щодо: - участі у боротьбі з ворожими диверсійно-розвідувальними групами на території України; - організації збору, супроводження та охорони військовополонених; - забезпечення дотримання комендантської години в гарнізонах; - охорони військових об`єктів, військових містечок та їх населення, сприяння його евакуації; - відновлення та підтримання порядку і дисципліни у військових частинах; - контролю за рухом транспортних засобів і перевезенням вантажів Збройних Сил України. Забороняється покладати на Службу правопорядку завдання, не передбачені цим Законом. Ніякі виняткові обставини або накази чи розпорядження посадових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності військовослужбовців Служби правопорядку. Відповідно до п.11 ст.7 Закону №3099-ІІІ військовослужбовцям Служби правопорядку під час виконання покладених на них завдань надається право: вести облік кримінальних та інших правопорушень у Збройних Силах України та проводити періодичні звірки з даними відповідних прокуратур. З матеріалів даної справи вбачається, що позивач проходив діючу військову службу у складі діючої армії, у тому числі під час бойових дій (виконання інтернаціонального обов`язку) в Демократичній Республіці Афганістан з 20.10.1986 до 20.06.1988, що підтверджується копією військового квитка НОМЕР_1 (а.с. 16-19). При цьому, зі змісту військового квитка не вбачається відомостей, що підтверджують отримання заявником зафіксованої в установленому порядку події будь-якого ушкодження здоров`я під час проходження військової служби (у тому числі і поранення чи контузії). Водночас, Військова служба правопорядку у Збройних Силах України була створена 07.03.2002 та не є правонаступником будь-якого правоохоронного органу. Колегія суддів зазначає, що відповідач позбавлений правової можливості обліковувати інформацію відносно військовослужбовців, які проходили військову службу у лавах Збройних Сил СРСР, в тому числі перевіряти та виявляти чи вчинялись військовослужбовцем у вказаний період проходження військової служби кримінальні, адміністративні та дисциплінарні правопорушення, а також встановлювати причинний зв`язок поранення та контузії із можливими правопорушеннями в цей період. Матеріали справи не містять належних доказів того, що відповідач у цій справі, як суб`єкт владних повноважень, є або може бути розпорядником запитуваної інформації. З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що відповідачем належним чином розглянуто звернення позивача, тоді як позивачем не доведено обставин, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення щодо порушення відповідачем порядку розгляду такого звернення. Отже, колегія суддів дійшла висновку щодо необґрунтованості та безпідставності заявлених позивачем вимог, а тому, з огляду на встановлені обставини, суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про часткове задоволення позовних вимог. Доводи апеляційної скарги відповідача щодо зазначених обставин приймаються колегією суддів у якості належних. Судом апеляційної інстанції критично оцінюються доводи позивача, що стосуються обставин справи та містять посилання на загальні норми законодавства, які жодним чином не спростовують висновки, наведені вище. Посилання позивача на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 12 грудня 2018 року у справі №826/6825/16 та у постанові від 03.12.2018 у справі №804/9185/15, колегія суддів відхиляє, оскільки такі висновки сформовано за різних фактичних обставин у справі №826/6825/16, №804/9185/15 та у цій справі. Щодо посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що його позиція у цій справі узгоджується з висновками Європейського суду з прав людини, викладеними у рішенні від 13.01.2011 у справі "Чуйкіна проти України", то колегія суддів зазначає, що з урахуванням характеру та змісту спірних правовідносин у цій справі висновки суду апеляційної інстанції жодним чином не суперечать позиції Європейського суду з прав людини у вказаній справі. Оскільки за наслідками апеляційного розгляду справи відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , то відсутні і правові підстави для застосування заходів, передбачених ст.382 КАС України, та зобов`язання Харківський зональний відділ Військової служби правопорядку відповідно до ст.382 КАС України подати у 15 денний строк після набрання чинності рішення звіт про виконання судового рішення, оскільки зміст наведеної норми передбачає застосування цих заходів в разі прийняття рішення на користь позивача, тобто задоволення позовних вимог. За приписами пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Згідно із приписами пункту другого частини першої статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Відповідно до статті 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права в частині задоволення позовних вимог, що призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції у цій частині з прийняттям нового - про відмову у задоволенні позовних вимог, а в іншій частині оскаржуване рішення слід залишити без змін. З урахуванням приписів статті 139 КАС України питання розподілу судових витрат судом апеляційної інстанції не вирішується. Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 317, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Апеляційну скаргу Харківського зонального відділу Військової служби правопорядку задовольнити частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 6 липня 2021 року по справі № 520/6341/21 скасувати в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо: визнання протиправною бездіяльності Харківського зонального відділу військової служби правопорядку, яка полягає у не запрошенні адвоката Крупки Анатолія Олександровича на розгляд заяви від 24.03.2021, адресовану Харківському Зональному відділу Військової служби правопорядку; зобов`язання Харківський Зональний відділ Військової служби правопорядку повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 24.03.2021, адресовану Харківському Зональному відділу Військової служби правопорядку з дотриманням вимог ст. 18 та 19 Закону України "Про звернення громадян" з урахуванням висновків суду. Ухвалити постанову, якою в цій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовити. В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 6 липня 2021 року по справі №520/6341/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач Л.В. Любчич Судді В.Б. Русанова О.А. Спаскін