Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/32645/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/32645/20 Суддя (судді) першої інстанції: Федорчук А.Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: Головуючого судді: Чаку Є.В., суддів: Єгорової Н.М., Коротких А.Ю. за участю секретаря Ковтун К.В. розглянувши у порядку письмового провадження Апарату Верховної Ради України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 серпня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про стягнення одноразової грошової допомоги, компенсація за затримку розрахунку, - В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за 319,5 днів невикористаної основної щорічної відпустки; зобов`язання відповідача вчинити певні дії, а саме нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за 319,5 днів невикористаної основної щорічної відпустки; зобов`язання відповідача вчинити певні дії, а саме нарахувати та виплати позивачу середній заробіток за весь час затримки виплат невикористаної основної щорічної відпустки по день фактичного розрахунку; визнання протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати матеріальної допомоги на оздоровлення під час гарантованого надання основної щорічної відпустки як держслужбовцю; зобов`язання відповідача вчинити певні дії, а саме нарахувати та виплати позивачу допомогу для оздоровлення в розмірі середньомісячної заробітної плати за кожний відповідний робочий рік ненаданої позивачу щорічної основної відпустки - за вказаний період згідно записів (№5, 9, 11, 15, 16) у трудовій книжці під час перебування позивача на посаді у статусі держслужбовця. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 серпня 2021 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за 297,5 календарних днів невикористаної основної щорічної відпустки. Зобов`язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 297,5 календарних днів невикористаної основної щорічної відпустки. Зобов`язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплати ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплат невикористаної основної щорічної відпустки по день фактичного розрахунку. В задоволенні решти адміністративного позову - відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою в частині задоволених позовних вимог відмовити у задоволенні. На думку апелянта, зазначене рішення суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. У відзиві на апеляційну скаргу позивач просила залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні. Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав для проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні. В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова. З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження. Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 працювала помічником-консультантом народних депутатів Верховної Ради України V, VI, VII, VIII скликань ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 за строковим трудовим договором у період з 03 січня 2007 року по 29 серпня 2019 року, що підтверджується записами трудової книжки, копія якої наявна в матеріалах справи. 09 липня 2020 року позивачка звернулася із запитом до Апарату Верховної Ради України щодо отримання інформації про кількість днів невикористаної відпустки за період роботи у Верховній Раді України. Листом від 15 липня 2020 року №18/10-1168 ОСОБА_1 надано довідку №20-26/975 від 14 липня 2020 року про невикористану нею відпустку за зазначений період роботи з 03 січня 2007 року по 29 серпня 2019 року, зі змісту якої вбачається, що кількість днів невикористаної відпустки становить 319,5 календарних днів щорічної основної відпустки. Довідками від 12 жовтня 2020 року №9-1-12/503, №9-1-15/504, №9-1-15/506, №9-1-15/505, №9-1-15/395 ОСОБА_1 повідомлено, що на момент її звільнення економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України було недостатньо для того, щоб здійснити виплату компенсації за невикористану основну щорічну відпустку. При цьому, здійснити нарахування та виплату компенсації за невикористану відпустку не вбачається можливим. Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача, позивачка звернулася до суду з даним позовом. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що невиплата відповідачем позивачу компенсації за невикористану відпустку в день її звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення повного розрахунку під час звільнення, порушує майнові права та інтереси позивача на отримання коштів, а тому суд дійшов висновку про обґрунтованість позову та наявність підстав для його задоволення в цій частині. В іншій частині позовних вимог суд першої інстанції відмовив у задоволенні, оскільки матеріали справи не містять доказів звернення позивача до відповідача із заявами щодо надання щорічної відпустки з виплатою матеріальної допомоги, які відповідачем не виконані та мала б місце оскаржувана бездіяльність щодо такої невиплати. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В даному випадку рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог не оскаржується, а тому не підлягає в цій частині судом апеляційної інстанції. Щодо задоволених позовних вимог колегія суддів зазначає наступне. Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені Законом України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року №2790-XII (далі - Закон № 2790-XII) та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР (далі - Положення). За змістом частини першої статті 34 Закону України від 17.11.1992 № 2790-XII "Про статус народного депутата" (далі - Закон № 2790-XII, у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України. Згідно ч.3 ст. 34 Закону №2790-XII помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України. Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів. Колегія суддів звертає увагу на те, що помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад. Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк. Частиною 3 ст. 1.1 Положення № 379/95 про помічника-консультанта народного депутата України, передбачено, що помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Згідно зі ст. 3.1 Положення № 379/95 персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень. Частиною 5 ст. 4.4 Положення № 379/95 встановлено, що помічник-консультант народного депутата України на початку кожного календарного року попередньо погоджує з народним депутатом України дату своєї основної та додаткової відпусток, про що повідомляє Керівника Апарату Верховної Ради України або керівника виконавчого комітету відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - секретаріату міської ради, до яких він прикріплений за заявою народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування. Таким чином, усі виплати які виникають з трудових правовідносин, в тому числі й матеріальна допомога на оздоровлення та грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної та додаткової відпустки, здійснюються Апаратом Верховної Ради України з загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України, розмір якого щорічно встановлюється Верховною Радою України. В даному випадку позивачу не виплачено у повному обсязі компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки у зв`язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України. Відповідач в апеляційній скарзі стверджує про відсутність у нього обов`язку з виплати позивачу компенсації у зв`язку з тим, що питання пов`язані з оплатою праці помічників-консультантів народного депутата України в межах місячного фонду заробітної плати відноситься до компетенції такого депутата. Проте колегія суддів зазначає, що ст. 34 Закону № 2790-XII не передбачає виплату компенсації за рахунок коштів народних депутатів України. Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 10 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769, Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України. Відтак, наявні підстави вважати, що видатки з виплати компенсації за невикористану основну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, повинен нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України. З огляду на викладене колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апелянта про те, що Апарат Верховної Ради України не є належним відповідачем у даній справі. Згідно зі статтею 4.1 Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України. У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: 1) визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; 2) здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; 3) надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань. Пунктом 4.1 Положення передбачено, що помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше. За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України "Про відпустки" № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР). Відпустка помічникам-консультантам народного депутата України надається, як правило, у період відпустки народного депутата України. Помічник-консультант народного депутата України на початку кожного календарного року попередньо погоджує з народним депутатом України дату своєї основної та додаткової відпусток, про що повідомляє Керівника Апарату Верховної Ради України або керівника виконавчого комітету відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - секретаріату міської ради, до яких він прикріплений за заявою народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування, чи керівника державного підприємства, установи, організації, у штаті яких він перебуває. Відпустка помічнику-консультанту народного депутата України надається на підставі його письмової заяви, погодженої з народним депутатом України, за розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України, керівника виконавчого комітету (апарату) відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - секретаріату міської ради, до якого прикріплений помічник-консультант народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування, чи керівника державного підприємства, установи, організації, у штаті яких він перебуває. Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 24 Закону України № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні. Наведені положення ч. ч. 1, 4 ст. 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями ч. ч. 1, 4 ст. 83 КЗпП України. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що підставою для виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення з посади останнього. При цьому, суд звертає увагу на те, що виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону № 504/96-ВР та КЗпП та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці. З матеріалів справи вбачається, що Розпорядженням Керівника апарату Верховної Ради України № 916 від 30.01.2007 ОСОБА_1 було зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». Розпорядженням Керівника апарату Верховної Ради України №7741 від 23.11.2007 позивачку звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України у зв`язку з припиненням повноважень останнього. Наказано відділу бухгалтерського обліку, фінансів та контролю Управління справами апарату Верховної Ради України провести виплату компенсації за 27 календарних днів невикористаної основної відпустки у межах фонду, встановленого народному депутату України ОСОБА_2 для оплати праці помічників-консультантів відповідно до ст.34 Закону України «Про статус народного депутата України». Розпорядженням Керівника апарату Верховної Ради України № 8323 від 06.12.2007 ОСОБА_1 було зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». Розпорядженням Керівника апарату Верховної Ради України №5246 від 22.04.2008 позивачку звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України за власним бажанням. Наказано відділу бухгалтерського обліку, фінансів та контролю Управління справами апарату Верховної Ради України провести виплату компенсації за 12 календарних днів невикористаної основної відпустки у межах фонду, встановленого народному депутату України ОСОБА_2 для оплати праці помічників-консультантів відповідно до ст.34 Закону України «Про статус народного депутата України». Розпорядженням Керівника апарату Верховної Ради України № 5754 від 15.05.2008 ОСОБА_1 було зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». Розпорядженням Керівника апарату Верховної Ради України №5205 від 12.12.2012 позивачку увільнено із займаної посади у зв`язку із закінченням строку трудового договору та зобов`язано провести виплату компенсації за невикористані основні та додаткові відпустки в межах наявної економії фонду оплати праці народного депутата України. Розпорядженням Керівника апарату Верховної Ради України № 6190 від 26.12.12 ОСОБА_1 було зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_4 без поширення дії Закону України «Про державну службу». Розпорядженням Керівника апарату Верховної Ради України №1305-к від 27.08.2019 позивачку звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України у зв`язку із закінченням строку трудового договору. Наказано провести виплату компенсації за невикористані щорічні основні та додаткові відпустки згідно статті 19 Закону України «Про відпустки» у межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України відповідно до статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України». Розпорядженням Керівника апарату Верховної Ради України № 584-к від 27.03.2020 ОСОБА_1 було зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_7 . Аналіз положень Закону України "Про статус народного депутата України" та наведених вище розпоряджень дає підстави для висновку, що позивач перебувала у трудових відносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, а не з народним депутатом України, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 757/57336/16-ц. Згідно наявної у матеріалах справи довідки від 14 липня 2020 року №20-26/975 ОСОБА_1 за період роботи у Верховній Раді України з 03 січня 2007 року по 27 серпня 2019 року мала 319,5 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки. Водночас, згідно довідки від 12 жовтня 2019 року №9-1-12/503 при звільненні ОСОБА_1 з посади помічника-консультанта народного депутата України V скликання ОСОБА_2 (станом на 23 листопада 2007 року) виплачена компенсація за 10 календарних днів щорічної основної невикористаної відпустки. Також згідно довідки від 12 жовтня 2019 року №9-1-15/507 при звільненні ОСОБА_1 з посади помічника-консультанта народного депутата України VІ скликання ОСОБА_2 (станом на 21 квітня 2008 року) виплачена компенсація за 12 календарних днів щорічної основної невикористаної відпустки. Суд першої інстанції вірно зазначив, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні компенсацію за невикористану основну відпустку за 297,5 календарних днів (з урахуванням виплати компенсації за 10 та 12 календарних днів відповідно). При цьому колегія суддів наголошує на тому, що відсутність коштів на проведення виплат не є обґрунтованою підставою для відмови в компенсації за невикористану основну щорічну відпустку. Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Також, Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення № 5-рп/2002 від 20.03.2002, № 7-рп/2004 від 17.03.2004, № 20-рп/2004 від 01.12.2004, № 6-рп/2007 від 09.07.2007). Зокрема, у Рішенні № 6-рп/2007 від 09.07.2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу. ЄСПЛ у рішенні в справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету. Однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У пункті 26 рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Таким чином, наявність бюджетних асигнувань може вплинути на факт повної виплати одноразової грошової допомоги та не впливає на обов`язок прийняти рішення щодо вказаних питань, тому посилання відповідача на відсутність бюджетних асигнувань, як на підставу неприйняття рішення про виплату позивачу компенсації за 297,5 невикористаних дні основної щорічної відпустки є необґрунтованими та суперечать нормам чинного законодавства. Колегія суддів враховує те, що відповідачем не заперечується факт непроведення виплат саме за 297,5 невикористаних дні основної щорічної відпустки. Вказане в сукупності свідчить про обгрунтованість вимог позивача та висновків суду першої інстанції щодо визнання протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористану основну щорічну відпустку, та зобов`язання провести відповідні нарахування та виплати. Згідно ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. За правилами ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Колегія суддів також наголошує на тому, що відмовляючи позивачу у виплаті компенсації за дні невикористаної відпустки, відповідач послався на незабезпеченість фонду оплати праці та відсутність саме у відповідача обов`язку з виплати. Причиною для відмови не слугувала відсутність доцільності чи підстав для виплати такої компенсації. А отже, обґрунтованими є вимоги позивача про зобов`язання виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку на підставі ч. 1 ст. 117 КЗпП України. Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Водночас, відповідач як суб`єкт владних повноважень не довів суду правомірності відповідної бездіяльності, що становить предмет даного спору. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242 - 244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 серпня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя: Є.В. Чаку Судді: Н.М. Єгорова А.Ю.Коротких